Розділ десятий

Біда прийшла з несподіваного боку – звідти, звідки дівчина навіть не очікувала. Скопасіс раптом захворів, заслаб, тож мусив залишися вдома. Томіріс переконала батька, аби той відлежався кілька днів у юрті, поки сама вона його замінить. Дівчина заварила трави і залишила усе те питво старому, аби він самотужки вживав, виганяючи хоробу з тіла.

Нову отару Томіріс погнала до Сури, бо там ще збереглася висока трава. Був день, тож дівчина вирішила трохи розважитись. Вона скинула із себе увесь одяг і голяка зайшла у воду. Тут плавала і плескалась, пірнала до самого дна і намагалась дістати звідти раків та мідій. Потім випірнала на поверхню, переводила подих і звала до себе Сірого, який сидів на березі і сторожко спостерігав за господинею. Щоразу, коли Томіріс довго не випірнала, пес ставав на лаби і починав стурбовано озиратися, шукаючи поглядом господиню. Одного разу навіть занепокоєно гавкнув, збентежений надто тривалою відсутністю Томіріс. Проте одразу ж заспокоївся, ледве голова дівчини з’явилась на поверхні річкового плеса. Заходити у воду собака відмовлявся і то було дивно, адже він теж любив плавати. Проте коли у черговий раз Томіріс випірнула на поверхню, то Сірого на березі не побачила. Натомість почула його загрозливий гавкіт, яким собака сповіщав про з’яву чужинця. Той гавкіт був таким жорстким та відчайдушним, що дівчина одразу здогадалась – прийшли вовки або ж чужі люде.

Вона негайно попливла до берега, активно загрібаючи руками воду. Звідси не було видно, що саме так занепокоїло пса – високий край берега затуляв від очей дівчини пасовище. Проте вона не встигла пропливти й десяти ліктів, як раптом почула таке, від чого тьохнуло її серце – Сірий раптом болісно зойкнув і заскавчав. Це могло означати лише одне – його або схопила вовча паща, або ж важко поранили.

Острах за вірного чотирилапого друга додав дівчині сил та енергії – вона ще активніше почала загрібати руками. Берег вже був поряд: зараз вона вискочить на суходіл, швиденько вдягнеться, схопить свого списа та акінака і кинеться псу на допомогу. Томіріс чула, як болісно скавучить Сірий, як зве на допомогу. Ось, вже скоро, вже ось-ось!

Дівча вихопилося з води, підскочило до своїх речей і заходилося вдягатись. Вона просто встрибнула у сукню і, не підперезуючись, босоніж побігла берегом. В одній руці Томіріс тримала списа, в іншій пасок з притороченим до нього кинджалом. Вона встигла піднятися на пагорб як одразу ж злякано застигла – просто перед нею, осяяний з-за спини яскравим сонцем, стояв велетень. То був кентавр.

Томіріс ніколи у житті не бачила кентаврів, лише чула про їх існування та про ту шкоду, якої вони завдавали сколотам. Дівчина знала, що то могутні істоти – з виду чоловіки, тіла яких ростуть просто із кінського тулуба. Юнка намагалась уявити собі, як то – людина росте просто із кінського тулуба? Хіба таке можливе? Адже є люди – звичайні двоногі, дворукі створіння, котрі пасуть череди та отари, їздять на полювання. А є тварини – коні, корови, кози – котрі мають чотири кінцівки і харчуються травою. Перші їдять других, і ніколи не навпаки. Схрещуватися не можуть, бо люди вміють думати, балакати, виготовляти різні речі, кувати зброю, а от тварини нічого того не здатні робити. Тож Томіріс завжди ставилась до таких оповідок як до вигадок, якими дорослі бавлять і тішать малих дітей. Аж виявляється, що…

Істота, котра стола навпроти Томіріс, була удвічі вищою. Вона мала широчезні плечі і більше нагадувала зубра. Могутні руки, товста шия, міцне тіло, що геть поросло густим волоссям. Голова була людська, лише велика, широка і голомоза, а вуха були як у коня. Обличчя істота мала відразливе, гидке: широкий приплюснутий ніс, вивернуті товсті губи, ніби у корови, очиці маленькі, злі, брови густі й кудлаті. Кентавр мав широкі вилиці і великі як у коня зуби. Через плече кентавра був перекинутий широкий ремінь, на якому тримався поза спиною сагайдак, повний стріл. Хрест-навхрест висів чохол для луку, проте саму зброю кентавр тримав у лівій руці. Долоні потвори були такі здоровенні, що, мабуть, могли б охопити пальцями усю голову дівчини, ніби яблуко. І усе це трималося на чотирьох кінцівках, а спиралося на справжні копита.

Томіріс стояла проти сонця, тож не могла побачити, яким довгим та пишним був хвіст кентавра. А його спина була такою широкою, що більше нагадувала дно гарби. Та навіть того, що уздріли очі дівчини, було досить, аби злякатися. Вона стояла непорушно, ніби вражена громовицею, а її ноги враз стали бавовняними і не дозволяли ступити навіть кроку. Якби й хотіла втекти – назад, до річки, пірнути і пливти геть якомога швидше, – то не змогла б, бо була ніби камінь, ніби кам’яна скульптура, яку сколоти встановлюють на курганах своїх померлих родичів. Томіріс стояла б так напевно довго, але болісне вищання Сірого швидко повернуло її до тями, примусило реагувати, діяти.

Дівчина роззирнулася і побачила свого пса – той лежав на землі, бився від болю у судомах і був геть заюшений кров’ю. Очевидно, що його важко поранила саме ця потвора, котра придибала незваною на їхню територію. Думати було ніколи: Томіріс розмахнулася і щосили вдарила непроханого гостя списом, просто у груди. Злість та відчай додавали сил, і спис цілком міг прохромити жертву наскрізь. Проте то була не людина, а кентавр, і вбити його було дуже не просто.

Прихідько просто перехопив рукою спис і вирвав його із долонь дівчини. Смикнув так сильно, що сама Томіріс навіть відірвалась від землі і підлетіла на два ліктя, а потім впала, випустивши свою зброю. Кентавр відкинув спис геть, ніби якийсь непотріб, і натомість ухопив рукою дівчину, коли та спробувала підвестися. Але Томіріс не збиралася здаватись: вона вихопила з піхов свого короткого меча і спробувала завдати ним удару, цілячи по руці суперника. Та й це було непросто здійснити: кентавр тримав в іншій руці могутнього лука і просто відштовхнув від себе дівчину. Вона полетіла шкереберть з пагорба, просто назад, до річки.