Розділ одинадцятий

Коли Томіріс повернулася до стійбища, батько був на ногах. Він був слабкий, блідий і ледве стояв, тримаючись за старий спис. Завбачивши доньку, котра поверталася, тримаючи на руках пораненого пса, рішуче ступив назустріч. Оглянув її блідий вид, зауважив бруд на одязі та сплутане волосся.

– Що трапилося, доню? – запитав стривожено.

Але дівчина у відповідь теж запитала:

– Чому ви встали, батьку? Ви ще такі слабкі.

– Неспокій мав на душі… Привиділось бозна що…

Томіріс і раніше помічала, що Скопасіс мав певне чуття до небезпеки. Принаймні, інколи воно дозволяло йому передчувати халепу і щасливо її уникати.

– Що з собакою? – поцікавився чоловік, зауваживши кров на шкірі.

– Його поранив кентавр, – пояснила дівчина.

– Хто?!

– Кентавр.

Чоловік важко ковтнув повітря, відчувши як йому враз забракло кисню у грудях. Він пильно поглянув на Томіріс. Між тим, вона обережно поклала пса на землю і заходилася уважно оглядати його рану. Сірий повискував від болю, проте терпляче зносив оглядини. Було очевидно, що кентавр вдарив його своїм важким луком по хребту і сильно травмував. Але кінцівки пса не обвисли, отже хребет був цілий. Треба було лише змастити рану медом і перев’язати. За кілька день собака відлежиться і стане на лаби. Попри свій вельми літній вік, ще неабияк гацапаритиме степом, охороняючи отару та стійбище.

– Ти бачила, як те відбулося? – Допитувався, вражений від почутого батько.

– Так. Кентавр поранив Сірого. Потім забив кількох овець. Збирався забрати собі як поживу… І мене теж хотів умикнути…

– Як?! – жахнувся чоловік, на всі очі розглядаючи слабосиле дівча.

– Вхопив в обійми. Та такі міцні, ніби мене у землю закопали по самі плечі – не вирвешся… Не вислизнеш звідти… – Томіріс навіть скривилася, згадавши з огидою ту неприємну мить, коли була цілком у владі чотириногої гірської почвари.

– То як тобі вдалося звільнитися? – ніяк не міг збагнути старий.

– То все Красноок. То він мене відбив. – Просто, ніби йшлося про буденні речі, пояснила дівчина.

– Який ще Красноок?

– Грифон.

– Грифон! – Скопасіс навіть рота роззявив від несподіванки.

Томіріс ніколи не розповідала батькові про те, що сталося того дня, коли загинуло лоша. Сказала просто: «Його зарізали вовки». Журилася, сумувала за подарунком – живою жвавою лялькою, проте правду міцно тримала при собі. Батько втішав дівчину, обіцяв, що її майбутній чоловік неодмінно подарує їй нового коня. Але на те втіха була слабкою – Томіріс усім серцем прикипіла до свого Жвавчика. Ну хто його здатен замінити? У неї ніколи не було таких коштовних дарунків. Проте про справжнього винуватця трагедії ані пари з вуст. Уважала, що то її таємниця, і стосується вона лише їх двох – юної сколотки та підранка-грифона. І от, надійшла мить, коли нарешті доведеться сказати правду.

– Так, – сухо мовила і подалася до шатра, аби узяти зілля та тканину.

Скопасіс провів доньку зачудованим поглядом – він все ніяк не міг збагнути, що трапилося. Лише коли дівчина повернулася і заходилася лікувати собаку, наважився запитати:

– Доню, ти хочеш сказати, що тебе врятував грифон?

– Еге ж. Красноок.

– Але грифони не рятують людей. То хижаки. Не кращі за кентаврів. У нас із ними йде непримиренна війна.

– А у мене з грифонами мир. – Заклопотано мовила Томіріс. – Тобто, з одним – з Краснооком.

– Але ж… Як? Чому?

Скопасіс виглядав розгубленим – він не йняв віри власним вухам, бо почуте аж ніяк не вкладалося в його розуміння сього світу. І він сам, і його родичі, і батько, й дід – усі боронилися від грифонів. Ті завдавали чималої шкоди отарам, тож аж ніяк не мали розраховувати на милосердя. Ворог не має права на добро. Хоча цих крилатих хижаків і уважали священними тваринами, проте бажання вижити брало гору. Тож потрібно було будь-що оберігати отари овець та кіз, хай навіть і ціною замаху на грифонів.

Томіріс схилилася над собакою, заходилася змащувати йому рану тягучим янтарним медом. Ним кочовиків регулярно забезпечували сколоти-орачі, що жили у середній течії Борисфену. Так само, як і житом та вівсом, які щовесни рясно сіяли на своїх нивах. З жита степовики пекли плескачі, вівсом взимку підгодовували коней. Бо ж не займаючись заготівлею сіна влітку, кочовики прирікали своїх чотириногих друзів на дещо голодне зимування. Лише хліб орачі вигідно збували еллінам, котрі жили у своїх містах-колоніях по берегу Понту. Доправляли їх човнами у великій кількості, аби греки могли частину товару збути до материзни – Еллади.

– Красноок забив мого Жвавчика, – мовила дівчина, продовжуючи розмову. – Затягнув у яр і зарізав. Я спочатку розсердилася, хотіла його теж вбити. Аби помститися. Аж бачу – у грифона крило перебите, кістка стирчить. Зрозуміла, що моє лоша – то для його єдина доступна по силі здобич. А Жвавчика все одно вже не врятую. Хіба лють свою виллю у помсту. Тож пробачила Красноока. А ще й крило йому полікувала: кістку зібрала докупи, перев’язала держалном, як ви мене вчили.

– То он ти як списа тоді зламала, – здогадався Скопасіс.