Розділ тринадцятий

Ранок наступного дня почався з неочікуваного – пронизливо і тоскно завивав Сірий. Здивована його поведінкою, Томіріс схопилася на ноги і, відкривши завісу, вискочила надвір. Пес сидів віддалік і протяжно вив, нагадуючи голодного вовка. Його морда була націлена у небо і собака був цілком зосереджений на своїй пісні. Надворі вже світало, сяйво зірок ставало все блідішим.

– Чого ти виєш? – гукнула до Сірого Томіріс. – Батька збудеш!

Проте пес на те не реагував – лише раз у раз роззявав свою пащеку і скорботно завивав у простір.

– Сірий! – знову вигукнула дівчина, але тварина навіть не поворухнулась.

Розсерджена його поведінкою, Томіріс вийняла із багаття напівзгорілий цурпалок і пожбурила ним у пса. Той відреагував: змовк, озирнувся на господиню і поглядів на неї так журливо, що у дівчини по спині побігли мурахи. Ще ніколи Сірий не поводився так дивно, хіба що...

Томіріс раптом згадала, як собака скавчав у той день, коли померла її мати Мада. Пес ніби відчув, що у стійбищі стало на одного господаря менше, і журливо скавучав біля гарби. Та згадка ніби вогнем опалила дівчину: вона озирнулася і поглянула у бік шатра. А тоді прожогом кинулася всередину, сторожко схилилася над батьком. Він лежав непорушно, так як ліг звечора. Томіріс обережно простягла руку і торкнулася обличчя Скопасіса. І майже одразу перелякано відсмикнула руку. Обличчя батька було холодне. Дівчина припала до нього усім тілом, почала тормосити, намагаючись будити чоловіка, та марно. Тіло старого задубло і не подавало жодних ознак життя.

– Батьку! – заридала Томіріс, обіймаючи неньо руками.

Він мовчав, жодним порухом чи звуком не озивався до доньки. Сумнівів не було: учора він попрощався з донькою, розповівши їй таємницю її народження.

Дівчина довго сиділа, притиснувшись до тіла старого; сльози душили її, у горлі раптом став цупкий ком. Поволі приходило усвідомлення, що віднині вона залишилась самотньою у всьому світі. Бо більше не почує голос батька, не подивиться йому в очі, не попитає мудрої поради. Дитинство скінчилося раптово, в одну мить, разом зі смертю батька. Тепер вона була найстаршою у їхньому роду, і саме на ній лежала уся відповідальність за стійбище та худобу.

Лише за годину Томіріс опанувала себе, спромоглася на думки та дії. Надворі вже розвидніло, ось-ось мало зійти сонце. Про смерть сколота належало повідомити окіл, принаймні найближчі стійбища. Тоді зберуться люде і гуртом відбудуть обряд урочистого поховання, з усіма належними випадку обрядами та канонами.

Томіріс загнуздала коня, наказала Сірому стерегти стійбище, і чвалом рушила у степ. Дівчина знала шлях – сколоти товаришують, часом навідуються один до одного у гості. І завжди раді зайдам, котрі привозять звістки, розважають довгими розмовами за келихом грецького вина.

Найближче стійбище знаходилось на відстані десяти верст. Там жила велика родина сколота Арсака, заможного і хазяйновитого кочовика. На відміну від Скопасіса, Арсак кочував на великі відстані, бо ж, маючи чимало худоби, мусив постійно шукати нових та щедрих пасовищ. Він мав трьох дорослих синів, двох доньок і чотирьох онуків. Також йому по господарству допомогало кілька рабів, узятих у полон під час походів на Тавриду.

Він гостинно прийняв Томіріс, яку знав ще змалечку. Дізнавшись про смерть Скопасіса, негайно послав синів до сусідів, аби ті зібралися на проводи померлого. А сам, разом з дружиною та доньками, рушив до річища Сури, де стояло кочів’я Скопасіса. Жінки втішали Томіріс, очі якої повсякчас омивалися сльозами, а Арсак відволікав її від суму, розповідаючи про подвиги, що їх у молодості здійснив її батько.

В обідню пору у стійбищі Скопасіса зібралося кілька десятків людей. Тіло чоловіка омили та перевдягли у святкові шати. Неподалік викопали яму, куди поклали речі, які слугуватимуть небіжчику на тому світі. Під гучне волання плакальниць, тіло Скопасіса поклали у могилу а зверху накидали високий пагорб. За рік, скіфи знову навідаються сюди, і пагорб, який неабияк осяде, підживлять новим, ще більшим насипом. Тоді усі навколо бачитимуть, де саме спочиває Скопасіс.

Після похорон відбулася тризна. Чоловіки та жінки пили вино, їли варене м’ясо щойно зарізаного молодого барана, згадували добрим словом померлого. Дружини сколотів втішали Томіріс, радили пристати до когось із них. Бо ж де самій дівчині подбати за своїх стійбищем та худобою. Але Томіріс заперечливо хитала головою, аргументуючи відмову бажанням бути біля могили батька. Навіть коли дорослі та сильні чоловіки заходилися переконувати дівчину, що самій у цих краях залишатися небезпечно, вона вперто стояла на своєму.

Під вечір, учасники тризни попрощалися з безутішною Томіріс і рушили до своїх кочовій. Дівчина ж сіла біля батькової могили і завмерла, ніби задерев’яніла, просидівши так до самої ночі. Поряд з нею, непорушно сидів вірний Сірий. Іноді він клав свою голову юнці на коліна, або ж намагався лизнути її руки, хоч на мить відволікаючи від сумних роздумів. Навіть комарі, зазвичай дошкульні о такій порі, не дошкуляли Томіріс – вона просто не зважала на них. Лише коли місяць закотився за обрій, дівчина звелася на ноги і попленталася до шатра. Мусила відпочити та набратися сил після виснажливої трагічної днини.