Розділ чотирнадцятий. Розділ п'ятнадцятий

Розділ чотирнадцятий

На ранок Томіріс почувалася геть розбитою та виснаженою, так ніби не спала усю ніч, а вергала важке каміння. Розплющила очі, із сумом поглянула на місце, де ще вчора лежав батько. Тепер воно було порожнє і холодне, і таким буде завжди, бо ж померлі не повертаються додому.

Дівчина вийшла надвір, зауважила яким хмарним та печальним є небо. Здавалось, навіть природа сумує і співчуває сиротині, а сонце просто сховалося від розпуки.

Могила батька була неподалік – свіжонасипана, прикрашена степовими квітами, із загнаним у пагорб акінаком. Її сумний вид нагнав на Томіріс ще більше туги. Позбавитись розпачу можна було лише в один спосіб – завдавши собі якомога більше роботи. Тож дівчина, навіть не поснідавши, погнала отару до річки, на водопій. І сама там умилася, освіжилася прохолодою чистою водою. Навіть Сірий зайшов у плесо, гучно похлебтав води і вийшов на берег. Після водопою, Томіріс погнала овець у степ. Розуміла, що за кілька днів їй доведеться запрягати волів і перебиратися на інше місце, де ще не вискубана і не витолочена ратицями трава.

Зненацька Сірий повернув голову у бік стійбища і нашорошив вуха. А тоді попереджуюче гавкнув і кинувся притьмом до шатра. Томіріс озирнулася і побачила, як до стійбища наближається цілий гурт вершників. Здалеку було важко розрізнити гостей, проте дівчина здогадувалась – то приїхали сусіди, котрі допомагали ховати батька. «Напевно, знову переконуватимуть пристати до них», – подумала дівчина і рушила додому.

Проте вона помилилась, бо ж гостями виявились не Арсак та сусіди, а сам цар Савлій. Він прибув з чималим почтом і цей візит не віщував Томіріс нічого приємного.

– Вітаю тебе, Томіріс! – першим озвався чоловік, уважно поглядаючи з коня на дещо бліду згорьовану дівчину. – Прийми мої щирі співчуття з нагоди смерті твого батька. Скопасіс був гарним чоловіком і справжнім воїном. Я знайомий з ним багато років. Тож розумію, якої втрати ти зазнала.

– Дякую, шановний Савлію! – озвалася Томіріс, дещо спантеличена тою шанобою, з якою цар сколотів звертався до неї.

– На жаль, я пізно дізнався про смерть твого батька, і не встиг прибути вчасно, аби попрощатися як належить. Тож лише сьогодні готовий прикласти руку до серця і побажати шановному Скопасісу легкої мандрівки у засвіти.

З цими словами, цар раптом вдарив свого коня під боки і рушив просто до могили. Там власноруч зліз з коня, підійшов до пагорба і став на одне коліно. Савлій приклад долоню до свіжонасипаного бугра і так застиг, схиливши голову. Все було вчинено урочисто і щиро, тож Томіріс поставилася з повагою до володаря цих земель.

За якийсь час Савлій звівся на ноги і рушив назад, до дівчини. Зупинився навпроти, уважно поглянув їй в обличчя.

– Тепер, коли я віддав належне твоєму померлому батькові, варто перейти до іншого – того, що стосується тебе, – мовив чоловік.

– Стосується мене? – перепитала юнка, не відаючи до чого йдеться.

– Так. Як ти пам’ятаєш, згідно з угодою, яку ми уклали зі Скопасісом, ти маєш стати моєю дружиною. Оскільки ж ти втратила батька, то я стану твоїм опікуном. А позаяк ми заручені, то ти маєш стати моєю дружиною. Усе, що залишилось після смерті твого батька – отара, коні, воли – будуть тобі весільним посагом.

Томіріс слухала Савлія і ніяк не могла второпати, до чого ведеться. Ну так, вона заручена з царем, але ж весілля зіграють ще не скоро. Савлій наполягає, що має стати опікуном – ну, то й нехай опікується, але звіддаля. А посаг – він нікуди не дінеться, якщо, звісно, кентаври та грифони худобу не заберуть.

Савлій уважно дивився на Томіріс і чекає її слова. Проте дівчина мовчала, про щось розмірковуючи, і це починало володаря дратувати.

– Чому ти мовчиш, Томіріс? – нетерпляче запитав він.

– А що я мушу сказати? – не збагнула дівчина.

– Тобі нічого не треба казати. Тобі треба збирати речі. Ти поїдеш зараз зі мною, а мої слуги переженуть твою худобу трохи згодом.

– Я маю поїхати? – здивувалась дівчина.

– Так. Ти моя підопічна і моя наречена. Оскільки твій батько помер, то немає потреби чекати. Ми поберемось із тобою вже найближчим часом.

Томіріс важко ковтнула повітря – враз збагнула, куди хилить цар. Але ж вона вільна, вона хоче залишатись тут, біля Сури, біля могили батька. Тут їхнє шатро, їхні вівці та коні.

– Я нікуди не поїду, – мовила дівчина твердо і з викликом поглянула царю в обличчя.

– Що? – На виду у Савлія відбилося неабияке здивування.

– Я залишусь тут. Біля могили мого батька. – З притиском мовила дівчина.

– Віднині я твій опікун. – Стримуючи роздратування, повагом мовив Савлій. – А оскільки я і твій наречений, то тепер ти будеш виконувати те, що я накажу. І лише так!

– Ні. Я не виконуватиму ваших забаганок. Я вільна! – голосно і чітко, дзвінком голосом мовила дівчина.

Савлій був неабияк вражений непоступливістю юнки. Ще під час першої зустрічі він зрозумів, що ця дівка має твердий та норовливий характер. Але ж нині вона була цілком у його владі – як царя, так і майбутнього чоловіка. А отже, про опертя та суперечки не могло бути й мови.