Дитя Світла та Темряви

Глава 12. Пошуки продовжуються. Частина 3.

Сень разом із новими друзями вирушає у наднебезпечну подорож по Венері. Ти з нами? Тож перевір, чи поставив ти лайк та чи підписався на сторінку автора - і вперед!

В агентстві нам порадили оформити гнома в кредит, так як ми не знали точно, впораємося чи за добу чи ні. Тобто, оплатити слід поки перший внесок, один реал, а решта - по поверненню.

Далі Сем повів нас в «живі» ряди, де ми взяли напрокат верхових козлів. Це були тварини рази в два більші за своїх побратимів із Землі, довгошерсті і міцні. Строкатий переконував нас, що для не дуже далекої поїздки краще і не придумаєш, головне, набагато дешевше справжніх коней. Вигляд у них був не дуже презентабельний, як у всього, що зазвичай видається напрокат, але нас більше цікавили ходові характеристики. Мені дістався рудий, злегка облізлий екземпляр з довгими рогами, що стирчали  в різні боки, і м'ясоїдним поглядом. Я навіть уточнила у Сема, чи не перейшли козли на Венері на спосіб життя хижаків. Виявилося, що ні.

Наш шлях лежав в північному напрямку по грунтовій покинутій дорозі, тому що в цей бік практично ніхто не їздив, та й люди, які нас цікавили Торжище теж не відвідували, незважаючи на те, що до нього було, як сказав Строкатий, годин п'ять-шість.

Першим розташувався Старий Верон, Калістонія знаходилась ще на пару годин далі і трохи на схід.

По дорозі мій домашній вихованець пригадував все, що чув коли-небудь про ці темні місця. Пропустивши повз вуха незліченні байки, я відзначила для себе тільки те, що дійсно було схоже на правду.

Коли на Венері стали створюватися придатні для проживання світи, було організовано перекидання груп населення із Землі для обживання нових місць. Деякі з прибульців швидко пристосувалися до нового життя, а інші так і не змогли повірити в те, що відбувається, і відокремилися, створивши закриті поселення. Іноді вони поповнювалися людьми, що випадково потрапили на Венеру-Торг в більш пізні часи.

Звичайні люди, тільки зі своїм баченням світу. І що ж тут небезпечного? Заколисана розповідями строкатого, я задрімала в сідлі і навіть не помітила, як ми наблизилися до Старого Верону, поселення старовірів. Сонце повільно котилося по небу, традиційно загнавши народ в оселі. Через спеку поля і вулиці були порожні. Втім, ми вирішили не заглиблюватися, а зайти в самий крайній будинок, що стояв на краю поселення, в стороні від решти будівель. Будинок був новий, покритий червоною черепицею, і навіть штахетник радував око свіжим, ще не омитим дощами, деревом.

Ми прив'язали верхових козлів до паркану, причому Сем, глянувши осудливо, забрав мого рудого, що вже потягнувся до молоденького деревця, і примотав на більш безпечному місці.

Двері в будинок були відкриті, і ми, гукнувши господарів і почувши у відповідь «Так, заходьте вже», увійшли до кімнати. В очі впадала проста обстановка, саморобні меблі, дерев'яний та глиняний посуд. У центрі стояла дерев'яна бочка, в якій тупцювала середніх років жінка, замішуючи ногами тісто. Я про такий екзотичний спосіб, що мав місце в далекій давнині, коли було потрібно спекти багато хліба, тільки читала, але не бачила ніколи, тому дивилася, навіть забувши привітатися.

- Новенька? - запитала жінка, піднявши голову, але не перестаючи місити.

- Та я тут проїздом, із Землі я.

- А ми не на Землі, чи що? - невдоволено насупилася господиня. - Ти що, з цих балаболів, які стверджують, що ми на Венері? Несусвітня дурість!

- Та ні, що ви. Чула, звичайно, байки, та хіба мало що вигадають... - з фанатично переконаними у своїй правоті людьми слід спілкуватися, як з клієнтами психлікарні, з усім погоджуватися.

- Це точно. А з тобою хто це?

Строкатий розкрив було дзьоб, щоб відповісти, але я стукнула його каблуком по пазуристих пальцях, наскільки я знаю, у птахів це місце досить чутливе. Той каркнув, змахнув крилами і заткнувся. Так краще буде, сам говорив, що будь-яких незвичайних істот тут не визнають. Старовіри, одне слово.

- Півник це молоденький, - пояснила я. - Мій домашній улюбленець. Ось тільки пестицидів об’ївся, гад, тому й рознесло його.

- Так-так, - похитала головою жінка, - екологія зараз... Пити нічого не можна, їсти нічого не можна, дихати - і то шкідливо. Думаєш, чому ми залишили цивілізацію і влаштувалися тут? Господарство натуральне ведемо, все ж ближче до природи. Хоча і сюди дістає шкідливий вплив сучасної економіки. Мене Зіною звуть.

- Дуже приємно. Я - Сень.

- А це брат твій, чи що? - кивнула вона в бік гнома.

І чому раптом «брат»? Ми, що, з ним схожі, чи що?

- Та ні, просто... знайомий.

- А маленький чого такий? Ліліпут?

- Ага, ліліпут. Самі знаєте, екологія...

Жінка похитала головою, погоджуючись, потім запитала раптом:

- Що так дивишся, Сень? Чи не бачила ніколи, як тісто ногами місять?

- Не бачила…

- Так я теж з Великого Світу. І у мене електрична хлібопіч була. І телевізор, і мобільний, і дівідішник... Пральна машина була - напівавтомат. А тепер сама, як автомат... - гірко зітхнула вона. - Зате з екологією краще.

- А як же ви, Зіна, тут опинилися?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше