Дитя Світла та Темряви

Глава 27. Лічилочка.

Так, одного нареченого я позбулася.  Тільки, здається, його односельці не надто цій обставині зраділи.  Луки, що піднімалися, виразно свідчили про це.  І тут вугільно-чорна тінь майнула повз мене.  Чорна рука вхопила мене за зап'ястя, на якому синці вже почали вимальовуватися.  Я скрикнула, злітаючи в повітря, і раптом усвідомила себе сидячою на широкій спині Януарія за Уною.

 - Тримайся!  - крикнула русалка, і красень чоловік-єдиноріг помчав по селищу.  Його волосся розвівалося на вітрі і било мене по обличчю.  Напевно, з боку дивовижне видовище.

Браслет!  - раптом згадала я, озираючись в паніці.  Принц Ночі біг ззаду, майже не відстаючи від однорогого.  Ще я встигла побачити стріли, що готувалися зірватися в погоню за нами і білобородого старця, який виставив вперед руку.  І скоріше не почула, а прочитала по його губах:

 - Не чіпайте їх!  Вони, дійсно, розуміють один одного без слів...

Площа зникла з очей, вузькі вулички вели нас до виходу з селища.  В одному дворі стояло кілька звичайних земних коней.  Лей кинувся до них, перерізаючи на ходу поводи, скочив на одну, рябу довгоногу кобилицю, а сірого в яблуках коня потягнув за собою.  Наздогнавши нас, він схопив мене за талію і перетягнув на сірого.

 - Давай, дівчинко, злазь, а то однорогий скоро ноги протягне - тягти двох таких...

 - Кого?!

 - Не дуже легких красунь.

 - Неправда, я легка!

 - Одна, але вас дві.  Тобі що, свого друга не шкода?

Звичайно, шкода, і протестувала я швидше за звичкою.  Тепер ми могли скакати значно швидше.  Але, наскільки я зрозуміла, погоні немає і не буде.  Світлі зрозуміли, що без мене жити їм буде набагато легше, ніж зі мною, і нашій втечі не перешкоджали.  От і добре.

Ми швидко досягли огорожі-чагарника, знайшли в ній прохід і покинули село,  де тебе пригощають не старим добрим вином і підсмаженим поросям, а різними там турнірами.  Фігушки я до вас повернуся.  Хоча злегка прибитий мною і принцом Крец дуже навіть нічогенький...

 

Третю добу добиралися ми до столиці, старанно обходячи селища і невеликі містечка.  Хоча мені це зовсім не подобалося.  Що це за тур по Світлому Материку, якщо я нічого цікавого не бачу?  А як же знайомство з визначними пам'ятками, пам'ятниками культури і архітектури, з народними звичаями?  Ні, щодо народних звичаїв, то хай, мене і так мало заміж не видали, а я ще навіть академію не закінчила.  Рано мені заміж.  А от щодо всього іншого...

 - Лей!  Довго ми ще будемо блукати по лісах, по полях?  Я в місто хочу: людей подивитися, себе показати!

 - Точно-точно, - підтакнула Уна.  - Коли ще пощастить на Світлий Материк потрапити!

 - Та вас добрим людям взагалі не можна показувати!  - задихнувся від обурення принц.

 - Ми що, такі страшні?  - очманіла я від такого повороту.

 - Так, стра-ашно... привабливі.  Кого я в селищі Сектор... забув уже який, ледь відбив?

 - Мене, чи що?

 - Тебе-тебе, та й Уну, не сиди вона на спині у Яна, теж б забрали.  Ні на секунду не можна залишити!

 - Так, ми такі, - самовдоволено поплескала по боках я, як робили місцеві жителі.

 - Ой, тільки не треба нагадувати мені про ці недорозвинених!  - скривився Лей.

 - Ти говориш так тільки тому, що вони світлі!  Це упереджена думка!  А чим кращі твої аморфні темні, так і норовлять скотитися до своєї звичної невизначеної форми?

 - Хай не кращі.  Зате у них немає таких безглуздих звичаїв відловлювати собі наречених!  Я привчав їх до культурного проведення часу, спілкування, балів, танців, залицяння до жінок, в кінці кінців!

 - А сам-то ти цього навчений?  Щось досі не помітно було, - уїдливо мовила я.

 - Я?!  Навчений!  І цьому, і багато чому іншому, до твого відома!  - розлютився Дукей.

 - Так-так-так, - підхопила я, - як викрадати невинних дівчат, як влаштовувати тортури, як...

 - Як покласти поперек коня нахабну дівчину, - продовжив він, - і відшмагати її по сідницям...

 - Що-о?!  - я спробувала штовхнути свого надмірно знахабнілого господаря ногою, але не дістала, а він пришпорив свого коня і помчав вперед, перескакуючи через невисокі колючі кущі.

Я вдарила п'ятами свого сірого і кинулася навздогін, гукаючи навздогін:

 - Не забудь про сто метрів, принц!

Він круто розвернувся, вхопив мого коня за поводи і різко кинув мені в обличчя:

 - Ніколи!  Чуєш, ніколи не намагайся зі мною загравати!  Ти - моя власність, не більше!

Я мало не вдавилася від обурення:

 - Я?!  Да я!..

 - І не нагадуй мені більше про невинних дівчат, зрозуміла?!  А то я можу і згадати!..

Я почервоніла, пригадавши той поцілунок, єдиний поцілунок, яким «привітав» Принц Ночі полонянку, що висіла на ланцюгах, тобто мене, в перший день нашого... чи можна так висловитися?.. знайомства.  На його захист буде сказано, дійсно, більше він мене не чіпав, хоча міг би на правах господаря.  Напевно, тому, що Уна набагато красивіша, особливо зараз, коли він зробив їй чудові ніжки.  Але я і не загравала, чесно...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше