Дивачка або сонце, що погасло

Коли все пішло не так?

Наступного дня Маші не було. Де вона ніхто не знав.

На вулиці було холодно і час від часу прокрапував дощ. Але під вечір розвиднілось і ніби під замовлення був неповторний, зачаровуючий захід сонця, увінчаний веселкою, що переливалася незвичайними, нехарактерними їй кольорами, а, повисші в повітрі, краплини вигравали блискитками і створювали ефект чарів, казки.

Ввечері почалася колотнеча. З однокласників, Микола жив найближче до будинку Маші.

Ледь не в сутінках прийшла її мама.

  • Доброго вечора! Марино, щось сталося?
  • Ой, не питай, Ларо, - доносився тремтячий голос з сусідньої кімнати.
  • Микола твій вже дома?
  • Так, вже давно. Уроки, напевно, робить. Що сталося? Не тягни.
  • Машки немає. Сьогодні пішла до школи й не повернулася.
  • Як? Можливо до подруги десь зайшла?
  • В неї немає друзів…

«А й дійсно «немає». Я з нею навчаюся вже дев’ять років, а ніразу не бачив її ні з ким. Завжди сиділа за останньою партою. Завжди посміхалася. Ні, не те щоб вона була відлюдьком, колись, напевно ще в молодших класах, ми гралися з нею в квача. А потім…

Я не знаю чому і як це сталося.

Пам’ятаю жила в нас в селищі Вошачка, бабка. Вона ніколи не була прибрана, в неї було неохайно вкладене волосся, від неї був неприємний запах, років їй було під вісімдесят. Вошачка завжди ходила одна. Жила вона на краю села і була відчуженою. Всі ходили і, навіть, в її бік не дивилися, бо говорушка така була – потім не відчепишся, ще й люди дивитися будуть. Така неприємна особа була. Не стало її. Вже рік чи два немає. А родичів то в неї не було. Ну, ото й  скинулися люди по копійці і поховали тихо. Я й не знаю коли, так від людей чув все це. 

У неї син ніби був колись, один-єдиний. Хороший був роботящий. До тітки Валі (Вошачки) тоді все село ходило, щоб її Микола допоміг: чи телевізор відремонтував, чи світло полагодив, а кому й стіл зробив – все за дарма робив, себе ніколи не жалів і знало його все село. Тітка тоді травами займалася, від всякої болячки ліки знала, а вже як щось засумнівається – до лікаря направить і що лікувати скаже.

А як гарно вона вишивала?! І дрібненько, дрібненько в її то вік. Картини як намальовані були і кожна різна. Її картинам не було рівних.

А як не стало сина…

Того вечора вона оббігала все село, всіх розпитала. Дехто теж піднявся, допомагав шукати. 

Її знайшли вранці біля річки, коли вранці в селі через пропажу піднявся добрий шумок. 

Тітка сиділа навколішках і тримала на руках сина, забитого до смерті. Вона дуже міцно тримала його руку. Тітка Валя сиділа плакала, але була вже без пам’яті, просто плакала, а його очі мертво дивилися на матір.

Після похорон, вона вишила свою останню картину: на зеленому фоні росло чорне дерево з густим, але поодиноким криваво-червоним листям. На картині взагалі не було вітру, але деякі листочки, відірвавшись, відлітали кудись геть. То було дерево життя, чи, можливо, дерево смерті. Хоча, напевно, то все таки було дерево материнської туги.

Потім вона збожеволіла. До неї не можна було прийти за допомогою – вона розповідала про свого синочка. Так неї і кинули. Тітка не спилася, просто життя для неї втратило барви і вона перестала ним цікавитись. І лише так інколи ніби прокидалася на хвильку, посміхалася і могла пригостити яблуками чи пиріжком, що вже з її рук було страшно брати – а раптом воно прокляте?

Отож, якось, коли ми класом ішли на екскурсію, йшла ця Вошачка з пакетом свіжих яблук. В її саду вони стигли найшвидше. У всіх аж слинки потікли. Вона побачила і з радістю хотіла всіх пригостити, але, зрозумівши її наміри, всі діти з криками порозбігалися. Та зблідла, розвернулася, ніби знову впавши в ступор і пішла. Не далеко й відійшла Вошачка як той пакет порвався і красиві червоні яблука покотилися по всій дорозі. Вона, нагнувшись, почала їх збирати. І тут сталося те, що ніхто не міг, навіть, уявити. Коли вчителька тихо сказала класу: «Пішли», Маша попросила зачекати її і пішла допомогати тій жінці. Тітка не очікувала цього і з вдячністю на кінець пригостила дівчинку яблуком.

-Дякую! – як завжди щиро, посміхаючись, подякувала вона і пішла.

Після цього на Машу всі почали скоса дивитися: чи не виростуть де в неї роги, чи хвіст, чи, можливо, вона перевертнем стане. Нічого, звісно, не сталося, але, напевне, через це з нею ніхто більше не товаришував.»

Машу знайшли під ранок на башні в лісі і лише Миколка здогадався, що вона проводила свій останній захід сонця. Потім всі дізналися, що вона була тяжко хвора (неважливо чим) і не хотіла, щоб про це хтось знав, хотіла прожити нормально, як всі люди. Її знайшли ледь при свідомості. Маша востаннє поглянула на сонце, з останні сил намагалася взяти маму за руку і вимовила свої останні слова:

-Мамо, не плач… - так зі своєю щирою посмішкою і дещо здивованим і засмученим світлим обличчям вона заніміла. І коли мама, ридаючи, тримала доньку за руку, молилася Богу і благала дитину відкрити свої оченята – вона мертво лежала і лише час від часу похитувалася в машині, що мчала по нерівній дорозі.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше