Сонце, що погасло

Її повезли відразу в реанімацію. Невідомо було, що буде далі. На небі продовжували збиратися важкі чорні хмари. Завивав холодний вітер і у всій цій жахливій картині де-не-де пробивалося світло місяця, що злегка окреслювало риси селища.

Як не дивно, Микола був у тому лісі, де знайшли Машу. Він встиг туди прибігти до приїзду швидкої. Серце колотилося, рвалося з грудей, мчалося хоча б щось змінити: чи то розігнати хмари, чи втихомирити вітер або ж зупинити час, який, здавалося, мчався світлом.

Микола бачив як в метушні поклали поклали до швидкої дівчину. То була не Маша, тобто то була вона, але зовсім інша: серед легко розтріпаного волосся не виднівся рум’янець, а лише білий мрамор; завивав, засвистував вітер, а її обличчя досі не осяяла посмішка; з під волосся не виблискували очі, що, зазвичай, тихенько підглядали за діючим; руки вільно звисали і, хоч їх легко розгойдував вітер, в них не було тієї легкості, з якою вона ходила; пальці на руках були викривлені і не здатні були зібратися в кулачки, зібрати в собі весь біль, всі переживання, невдачі і тримати дівчинку в невимовному спокої. То була не вона.

Миколка так хотів побачити її щиру посмішку. Він думав, що так заспокоїться, вкотре обізве подумки дивачкою і знову загубить в роздумах.

На жаль, цього не сталося. Її жага до життя раптово зникла. Маша забрала з собою в ту машину всю ту радість і тепло, що випромінювала раніше і, напевно, через це в душі стало так пусто, здавалося всі почуття і думки… Та що там, ніби весь світ, все життя скотилося в прірву і світ окутали чорні холодні хмари.