Чому вона була такою?

В будинку на дивані, дивлячись теленовини, сидів батько. Він спокійно подивився на сина і поглядом показав вільне місце біля нього. Микола сів і, повторюючи дії батька, тихо дивився на телевізор. Хлопець прийшов додому саме вчасно: показували новини про нещодавній інцидент: Маши не стало… Не те що взагалі не стало, просто вона більше ніколи не буде сміятися, більше ніхто ніколи не зможе посміятися з її дивакуватості і рожевих щічок, що легко притрушені веснянками.

Телеведуча коротко розповіла про те, що сталося. Звичайно, знайшлася і така людина, яка погодилася прокоментувати все. Це була Марина. Так, та сама дівчинка, яка подобалася Миколі, хоча йому в цю мить здалося, що це була зовсім незнайома особа. Деякі її репліки в’їдалися в пам’ять. Микола намагався віднайти їм хоч якусь відповідність дійсності, хотів ніби згадати те, що забув, просто не помічав раніше, але всі зусилля були марними. А в голові відлуння телевізора постійно повторювало щойно сказані Мариною слова:

«-…Ми ніколи не ображали її… Вона була замкнутою в собі дівчинкою, всіх сторонилася. Ненормальна…

-А як до неї ставилися в класі? – запитала ведуча.

-О-о, нормально. Ми ставилися до неї завжди як до рівної і неодноразово пропонували їй свою дружбу. Останнього разу я сама вирішила підсісти до неї на урок. Ви щоб лишень бачили, Маша скривилася, але все ж я сіла біля неї. А вона, уявляєте, з такою злістю і ненавистю дивилася на мене, що щоб не сидіти зі мною не прийшла наступного дня до школи. Вона взагалі рідко ходила до школи і прогулювала уроки. Думаю, їй подобалося бути одній – самітником. Їй було так комфортно і вона не потребувала нічиї допомоги. Тому, скільки ми не намагалися з нею товаришувати, завжди була в стороні. Часто, навіть, насміхалася з нас як дивачка. І це ж не дивно, Маша любила гуляти  як ненормальна під холодним дощем. Навіть, в ліс той пішла сама вночі, до того ж хвора. В неї були проблеми з головою: інколи подивиться у вікно і сміється; на неї кричать, сваряться, а Маша спочатку ледь не розплачеться, а потім сміється.

-Був хоч хтось з ким вона спілкувалася, товаришувала?»

І тут Микола затамував подих: «Невже? А раптом…»

«-Ні, вона ніколи ні з ким не товаришувала. Я сумніваюся чи вміла вона говорити. Не розумію, чому вона в школу ходила; коли до неї звертались не лише ми, але й вчителі – взагалі не реагувала, просто ігнорувала всіх.

-Як ти думаєш, чому вона була такою?

-Я думаю, це через її сім’ю. У Маши була лише мама. Тато здається помер від якоїсь хвороби. Що може дати мати-одиночка хворій дитині? Вона завжди ходила в поношеному одязі. Мама в неї теж була дивна. Її рідко коли можна було застати вдома.

-Тобто вона була позбавлене батьківської турботи і підтримки?

- … думаю, так..

-Але ж Маша була відмінницею, чи не так?

-Так, але ви б бачили як вона відповідала на уроках. Там і слова чути не було. Їй ставили оцінки лише за письмові роботи: не виключено, що Маша списувала. Не хочу нічого про неї поганого сказати, але вона не була відповідальною, була взагалі неуважною і думала лише про себе.»

Розмова продовжувалась довго на погляд Миколи. Тут, по телевізору, історія звучала зовсім по іншому. Все було не так. Невже Маша тоді біля вишні не звертала уваги на нього лише через свій егоїзм. Ні, вона відповіла на всі його запитання. Їй було приємно від тієї розмови. Маша просто приховувала свій біль і не лише фізичний.

Вона хотіла бути ясним сонцем, що кожного дня поспішало осіяти радісним промінням землю, але її тепла не приймали, не помічали, що зробило її нічною зіркою, яка в космічній самоті зникла, погасла.