Частина 5

Оксана

Нарешті Ніка повернулася у Харків. Вона прихопила цілий мішок подарунків, які привезла для мене з Єгипту, та приїхала у гості. Вперше я зустрічала її у своїй квартирі, тому з такої нагоди навела ідеальний порядок і, навіть, помила підлогу. Відчувала себе справжньою господинею.

- Проведи мені екскурсію чи що. Цікаво, як ти тут влаштувалася, - запропонувала подруга, скидаючи взуття.

- Там їм, - я вказала у напрямку кухні. – Там миюсь, а тут сплю.

В однокімнатній малогабаритці особливо не розгуляєшся, але нам з Олегом місця вистачало. Той, до речі, вже трохи оговтався. Почав спокійно ходити по квартирі, а не перебігати з одної схованки в іншу, і навіть допетрав, для чого потрібен лоток. Я витратила на нього купу грошей. Придбала краплі від бліх, вивела паразитів, покупала зі спеціальним шампунем, який коштував дорожче за мій. Привела його до ладу, але спільної мови ми так і не знайшли. Він постійно тримався осторонь, і звертав на мене увагу тільки тоді, коли я йшла на кухню.

- Ти будеш чай чи каву? – згадала про гостинність. – Тільки кави немає… Коротше, проходь, а я піду чайник поставлю.

Ніка зловила кота і посадила собі на коліна. Той, зрадник волохатий, відразу замурчав та влігся, щоб його пестили.

- Спочатку подивись, що я тобі привезла, - подруга почухала обгорілий на сонці ніс. Вона сильно засмагла під час медового місяця і тепер виглядала досить дивно, зважаючи на те, що в Україні ще й літо не почалося. – Тут купа всього цікавого… Східні солодощі.

- О, це те, що треба, - я узяла коробку з різнокольоровим рахат-лукумом.

- А це – набір різних ефірних олій. Не знаю, навіщо я його купила… Можеш потім передарувати комусь. О, фрукти! Тримай, тільки з’їж скоріше, щоб не почали псуватися.

- Не проблема!

-  Ще  я привезла тобі жовтий чай. Кажуть, він дуже корисний.

- А магніт? – я зазирнула у пакунок. – Що мені на холодильник почепити?

- Ти серйозно? – Ніка закотила очі. – Так ніхто вже не робить.

- Не роблять, коли чіпляти нічого…

Я поставила перед Нікою чай та сіла поруч.

- Розповідай, як у тебе справи? Що вчора сказав той Яків?

- Якуб, - виправила я. – Ну… там не все так просто. Він пропонує розрізати мені живіт, дістати матку, потім розділити слизові оболонки. Ти чого кривишся?

- Та нічого.

- Потім зашити, - продовжила я. – Звичайно, можуть бути ускладнення, але існує десь тридцять відсотків вірогідності, що мені допоможуть. Цей хірург приїде у Київ на початку липня і буде в Україні протягом одного місяця. Якщо я погоджусь, то він прооперує мене у столичній лікарні. Ось тільки є одне «але». Його послуги коштують до біса дорого.

- Скільки?

-  Близько десяти тисяч доларів. Може, більше... Все залежатиме від того, як загоюватимуться шви. Я не знаю, де знайти такі гроші. Навіть не уявляю... Але маю щось вигадати. І вигадаю.

Подруга відставила чашку та подивилася на мене.

- Навіщо тобі все це? Тридцять відсотків, Оксано! Хіба варто заради цього ризикувати? А раптом стане гірше?

- А раптом ні? Тобі легко судити, бо я тебе немає подібних проблем.

- Можливо… Та невже для тебе принципово мати змогу народити дитину? Якщо вже ти колись захочеш стати матір’ю, то існують й інші методи.

- Будеш розповідати мені про сиріт?

- А чим цей варіант поганий?

- Тим, що не кожному дано полюбити чужу дитину. Знаю, для тебе це звучить дико, бо ти в нас Мати Тереза. Та й справа не тільки у дітях, може я вирішу ніколи їх не народжувати… Просто я хочу мати вибір. А ще бути нормальною, щоб вкотре знайомлячись з хлопцем, я не думала про те, що колись буду повинна зізнатися йому у всіх вадах свого здоров’я. А потім стояти та гадати на ромашці: кине він мене чи ні.

- Все одно я не підтримую твого бажання лягти на операційний стіл.

- Але й відмовляти мене не треба.

- Не буду, - сумно промовила Ніка, - це твоє рішення.

- Давай змінимо тему? – запропонувала я.

Подруга кивнула, але я все одно помітила, її невдоволеність моєю позицією. Нехай думає, що завгодно. Їй все одно не зрозуміти, для цього треба прожити таке життя, яке було в мене.

- Завтра Марк гратиме. Хочеш прийти на матч?

- Я ж не можу відрізнити воротаря від голкіпера.

- Взагалі-то, це одне і теж саме, - посміхнулася Ніка. -  Тобі й не потрібно розбиратися у футболі. Просто посидиш поруч, подивишся, як симпатичні хлопці у гольфах бігають за м’ячиком. Мене, звичайно, вони не цікавлять… я ж заміжня жінка.

- Як воно? – поцікавилася я. – Ти відчуваєш якісь зміни після того, як ви одружилися?

- Та ні… - Ніка погладила Олега по спині і той задоволено потягнувся. – Наче нічого не змінилося. Окрім прізвища. Ніяк не можу звикнути до того, що тепер я Левицька. Мені подобалося бути Лісовською.

- А я ладна витягти бомжа зі смітника й одружитись з ним заради зміни прізвища, - зізналася. – Оксана Мороз. Відстій.

- Можеш ображатися, але твоє прізвище тобі личить. От чесне слово…

- Наступного разу нагадай плюнути в чашку перед тим, як налити тобі чаю.

- Обов’язково.

Тимур

Стіл ломився від кількості страв та ньому. Кожного разу, коли я приїжджав на сімейну вечерю, батьки напружували кухарку, змушуючи її цілий день стояти біля плити. Я поклав побільше пюре у свою тарілку, бо вже давно не куштував домашньої їжі. Мама, як завжди, ялозила ножем по шматочку броколі, намагаючись розтягнути порцію своїх варених овочів на весь вечір, а тато наминав м’ясний рулет.

- Як справи з кав’ярнею? – запитав він. – Скоро розширятимешся?

Відповіді на подібні питання я приготував заздалегідь, тому збрехав відразу:

- Все добре. Ви заходьте, коли випаде нагода, пригощу зі знижкою.

- Оце так щедрість!

- А як успіхи з… - мама озирнулася, аби переконатись, що у кімнаті крім нас нікого немає. – Ти відвідуєш лікаря?