Частина 14

Оксана 

Я задоволено потягнулася. Вперше за останні дні вдалося добре виспатися, а міцні чоловічі обійми чудово зігрівали під час вранішньої прохолоди. Стоп. Чоловічі? Серце почало калатати, кожен мій м’яз напружився, перетворюючи мене на статую. Треба було подивитися, хто лежить поряд зі мною. Треба, але страшно. 

Я обережно прибрала чужу руку зі своєї талії та обернулася. На мене скляним поглядом дивився Тимур. Здається, він перебував у такому ж шоці, що й я. Якийсь час ми тупо, не моргаючи, залипали один на одного. Аж раптом мій мозок встав на місце. Я прожогом, наче підірвалася на міні, вистрибнула з ліжка. Одяг був на мені, і це вже вселяло надію.

- Ти чого улігся спати зі мною? - пискнула я. 

- Я? - Тимур сів, звісивши ноги, й узявся руками за голову. - Взагалі-то це моє ліжко.

Я прокинулася остаточно. До мене дійшло, що ми знаходимося в незнайомому мені місці. Гарна, стильно оздоблена, але абсолютно необжита кімната.

- Це готель? - запитала я.

- Якби ж то! - Тимур, так і тримаючись за голову, встав та підійшов до найближчих дверей. - Це моя спальня у будинку батьків.

- Що-о-о-о? Ні… Такого не може бути.

Мені терміново захотілося провалитися крізь землю або перетворитися на мураху та заповзти кудись під паркет. У голові паморочилось, а вчорашні події сплелися і перемішалися, мов шматки тривожного сну. Я навіть уявлення не мала, як опинилася у цьому домі. Тимур тим часом пішов у ванну, що межувала зі спальнею. Почувся шум води, а через секунду він вилетів звідти сердитий, як сам чорт.

- Сподіваюся, ти склала заповіт! - прогарчав він. - Бо я тебе зараз вб’ю. Чесне слово!

Було б розумним тікати, але кімната кружляла навколо мене, намагаючись вивести з рівноваги. Все, що мені вдалося зробити - це відійти на кілька кроків, тримаючись за стінку.

- Можеш не вбивати, бо я і так у пеклі… Що сталося?

Тимур, гнівно видихаючи повітря через ніс, підняв руку. Від зап’ястка до ліктя на ній красувалося слово, написане великими печатними літерами. Я примружилася, аби  сфокусувати зір.

- ЗАЗ-БО-ГОЙСЯ… - прочитала по складах. - Ну і нащо ти це намалював?

- Я?! Ти думаєш, що я сам собі зробив тату?! - закричав Тимур. - Так це довбане тату!

- Йой.

Я, долаючи страх та гравітацію, підійшла ближче. Дійсно, шкіра навколо напису була ще подразненою, а самі літери не зникали навіть коли я потерла по ним пальцем.

- Проте дивись, як рівненько! - все ж таки, будь-якому стані я залишалася хорошим майстром.

- Рівненько! - Тимур відсмикнув руку. - Я точно пам’ятаю, що це твоїх рук справа… Мало, що пам’ятаю, але у цьому переконаний.

- Мабуть, таки моя… - кивнула я.

- І що тепер з цим робити? - він знову присів на край ліжка.

- Для початку, - мене розпирав сміх, - зазбогойся…

- Ой, як весело! 

Я повільно сходила у ванну, вмилася холодною водою та втамувала пекельну спрагу з того ж крану. Тільки повернулася у спальню, як у двері тихенько постукали. Тимур спіймав мене за руку, коли я намагалася сховатися під ліжко.

- Сядь поруч і не сором мене ще більше!

Я послухалася. Мене не полишало відчуття, наче я дуже сильно провинилася.

- Добрий ранок, - у кімнату зазирнула жінка. Вона мала довге чорне волосся і такі ж самі очі, що й в Тимура. Хіба що в них не було постійного презирства та злості. 

- Привіт, мам.

- Добрий день! - я вирівняла спину. - Мене звати Оксана.

Жінка ніяково посміхнулася.

- Я знаю, - відповіла вона. - Ми вчора вже знайомилися.

Тимур моментально зблід. Чи то його нудило, чи то було дуже соромно.

- Ви не подумайте… - почала виправдовуватись я. - Все що, я вчора казала або робила, було вперше і більше ніколи не повториться. Просто так вийшло, що…

- То було дещо! Ви перелякали нас з чоловіком до смерті, - мама Тимура зупинила потік моїх слів. - Та про це потім. Сніданок чекає.

Я перевела благаючий погляд на Тимура. Хвала небесам, він зрозумів мене без слів.

- Дякую, але ми не голодні… І взагалі, вже маємо бути вдома… Тобто кожен у себе, - промовив він.

- Але ж… 

- Вибач, обговорімо те, який в тебе відстійний син, трохи пізніше. 

Ми швидко, наскільки це можливо у стані похмілля, пройшли повз жінку та, перетнувши кілька коридорів, вийшли на вулицю. 

Поки чекали таксі, намагалися пригадати, де нас носило минулої ночі. Я концентрувалася на розпливчатих образах, які періодично виринали з глибин пам’яті.

- Ми вирішили зробити тобі тату, як в мене, але ти боявся.

Тимур моментально задер футболку, аби перевірити, чи немає у нього на животі ще одного малюнку. На щастя, шкіра залишилася чистою.

- Потім… або перед цим… ми танцювали.

- Ні. Я б не танцювала з тобою!

- Ти б і не спала зі мною, але факти вказують на протилежне. Ми непогано відривалися і це прозвучить дивно, але… 

- Наче до цього все було логічно!

- Танцювали ми біля моря.

Я зависла. Як таке можливо? 

- Може, біля річки? - хоча й це здавалося нісенітницею.

- Ні! На пляжі біля моря!

- Я пам’ятаю лише нічний клуб.

- А знаходився він де? На березі моря!

Дорогою додому ми сперечалися про те, чи могли за одну ніч встигнути перетнути три області, що дістатися найближчого моря. Таксист, напевно, прийняв нас за ненормальних. Навіть розрахуватися змусив заздалегідь. Мені не давав спокою свій візит у салон Крупа. Не вистачало ще й роботу втратити … Я дістала телефон та перевірила, чи не дзвонив мені бос. Ні. А ось від Ніки був майже десяток пропущених.

Відкрила журнал викликів і ледь не зомліла. Виявляється, мені було замало пригод, тому я майже годину проговорила з Іваном. Про що?! Добре, колишній почекає. Я набрала Ніку.

- Слава Богу! - вигукнула та у слухавку. - Марк, відбій! Вона жива.

- Привіт. А з чого така паніка?