Частина 19

Тимур

Я вже пів години перекладав телефон з руки в руку, намагаючись зібратися з духом та набрати номер батька. Мені було важко зізнатися, та без його допомоги я став немічним. Якщо з кав'ярнею мені вдавалося хоч якось утриматись плаву, то з гонораром для Оксани все пішло шкереберть. 

Заспокоївся, викинув свою гордість у смітник та натиснув кнопку виклику. 

- Ти диви! Блудний син озвався! - з нотками роздратованості відповів тато.

- Привіт.

- Ми чекали тебе на вечерю минулого тижня. Мама ображена.

- Я знаю, вибач. Просто був зайнятий.

- Новою ревізією нічних клубів? - його інтонація стала дещо веселішою. - Сам чи з подругою? Минулого разу ви дали жару.

- Просто не нагадуй про це, добре?

- Хто ж тебе присоромить, як не батько?

- Мама з цим непогано справляється. 

- Вона вміє… То чого ти подзвонив? Не думаю, що просто скучив за своїм старим.

- Так.. є одна справа. Ми можемо зустрітися?

Мені здалося, що просити грошей по телефону - то взагалі дно.

- Можемо, якщо ти у Кирилівку зібрався. 

- Чорт.

Я зовсім забув, що у цей період саме розпочинається туристичний сезон. Батьки постійно їдуть у готель на початку літа, аби підготувати його для перших відпочивальників.Точніше, цим займається тато, а мама просто не заважає. Раніше і я був там на побігеньках, але відійшов від справ, коли відкрив своє кафе.

- То що ти хотів?

Вороття назад не було.

- Позичити трохи грошей.

- “Трохи” - це поняття абстрактне.

- Три тисячі… доларів.

- В тебе проблеми? - відразу злякався батько. Очевидна реакція.

- Ні-ні, все нормально. Просто хочу допомогти своїй знайомій.

- Хороша знайома, якщо ти для неї такі суми збираєш… Ні, синку, вибач, але це дуже невчасно. Треба запустити два нові корпуси на Перлині, а вони з’їдають увесь бюджет. Якби ж хоча б через пару місяців, та й то… А що з тією знайомою трапилося?

- Нічого, забий. 

- Ну як нічого, то й витрачатись не варто. Радий був почути тебе, але треба бігти. Дзвони, коли захочеш поговорити про щось, окрім грошей.

- Добре, бувай.

Я вкотре зайшов у глухий кут. Батьки не допоможуть, у Марка позичити - теж не варіант, бо той досі на мене ображений. Банки відмовляють давати кредити на такі суми через призивний вік, бояться, що мене заберуть в армію і я нічого не виплачу. Не можна в анкеті написати, що з військоматом вже давно все домовлено. Залишався останній спосіб. Внутрішній голос просто кричав не робити цього, але відчуття обов’язку перед Оксаною змусило мене домовитися про зустріч з Павлом Ковалем.

Мене вразило та одночасно насторожило те, що цей чоловік швидко згодився на розмову. Він наполіг зустрітися в моєму кафе, прибув вчасно і, навіть, не узяв з собою охоронця, як робив це зазвичай. Коваль пройшовся по напівпорожній залі, не питаючи дозволу, зазирнув на кухню та складське приміщення. Задоволено кивнув і нарешті зайняв місце за віддаленим столиком. Скоріш за все, йому було цікаво, на що я витратив свій минулий займ, але відчуття небезпеки не полишало мене ні на секунду.

- Що ж, Мирошниченко… - він махнув рукою офіціантці, дозволяючи принести каву. - Бачу в тебе тут не дуже людяно. Але мені це подобається.

А мені - навпаки.

- Я радий. Бажаєте ще чогось? Випічка, десерт?

- В мене є краща пропозиція. Давай не будемо ходити довкола і перейдемо до суті справи. Скільки?

- Три тисячі.

Він відпив з чашки та задоволено посміхнувся.

- Добре, протягом години прийдуть на твій рахунок.

- Почекайте, а відсоток? Умови?

- Без відсотків, щобільше - можеш не повертати.

- Тобто? Ви благодійністю вирішили займатися? - все було занадто привабливо, як на правду. 

- Аж ніяк. Це дружня послуга, а я  чекаю від тебе того ж у відповідь.

Так і думав. 

- А конкретніше?

- Виділи мені частину свого складу на кілька місяців. Я маю деякі речі, котрі… котрі краще не зберігати вдома. А тут їм саме місце, нехай постоять.

Ні для кого не секрет, які саме речі хотів приховати Коваль. Зі зміною влади у країні почалася обава на підпільні ігрові зали. Скоріш за все, він поспішав врятувати свій зад від неприємностей, тому й заривав докази незаконної діяльності по всьому Харкову.

- Наскільки це небезпечно для моїх співробітників?

- Абсолютно безпечно, поки вони не пхатимуть носа у чужі справи. Ну то як? Згоден?

Павло Коваль - це втілення казкового Румпельштільцхена. Укладання угоди з ним прирівнювалося, до стрибка у невідомість. Навіть, коли ти впевнений, що врахував усі деталі, він знаходить шпарину, крізь яку вивертає все таким чином, аби отримати втричі більше вигоди для себе. З іншого боку, де ще я знайду гроші?

- Згоден.

Оксана

За добу на моє оголошення про пошук актора відгукнулося п’ятнадцять чоловіків. Ніка запропонувала відібрати п’ять анкет, а потім зустрітися з ними наживо та визначитися остаточно. Це було досить цікавою, але водночас відповідальною справою. Я потерла очі, які вже почали пекти від довгого сидіння перед монітором. Перечитала усі резюме, а тепер гортала фотографії, аби визначити, хто більше підходить по зовнішності.

Клацнув замок і у квартиру зайшов Тимур. 

- Привіт, - не відриваюсь від монітора промовила я.

- Чи займаєшся? 

Він, не питаючи дозволу, втулився поруч зі мною. Я вже хотіла зробити зауваження про особистий простір, але помітила у якому піднесеному настрої він перебуває, і стрималася.

- Та ось, обираю собі чоловіка… Треба ще двох претендентів відібрати.

- Цікаво… - Тимур забрав ноутбук та відкрив перше фото. - Ну цей точно ні.

- Чому?Він три роки грає у театрі, досвідчений.

- У нього зачіска, як у Гоголя, і погляд якийсь хитрий. Коротше, давай іншого.

- Добре… - я розгорнула фото свого фаворита. - А цей?