Дивовижна лоза

― Олено, ти бачила, що у нашої Таньки внучка гостює? То ж Таньчин синок зі своєю  жоною  років з десять сюди не приїжджав?

― Ага. Коли останній раз був тут з дружиною і малою, то  тій малій, Софія, її здається нарекли,  десь вісім було…

― Шось таке. Але ти би виділа, яка та Софія стала краля! Висока, мов лозина худа, але фігуриста, очі на пів лиця. Чиста тобі Танька замолоду. Але тільки Танька не така висока була й троха повніша.

***

Так собі пліткували сусідки Тетяни Володимирівни, колись першої красуні в їхньому селі Боромля. Та не тільки у  Боромлі,  по всій Сумській області,  якби за часів молодості Тетяни Володимирівни  шукали, то красивішої від неї дівки не знайшли б.

Ота  краса зіграла  з дівчиною злий жарт. Бо дістався їй у чоловіки  аби хто.  Ні кола ні двора, ще й на вроду непоказний. 

Що у ньому знайшла Танька, подружки не знали. Відраджували її від такої незавидної партії, а вона всі їхні намагання в смішки переводила: «Ой, дівки, з лиця воду не пити. Лиш би господар добрий був». 

І Петро таки був господарем. Чи то Танька його так виучила, чи сам такий був зроду, ніхто не знав. Після весілля до пів року звів на  обійсті Таньки, куди пішов за зятя, замість старої глиняної хатини,  чудовий цегляний будиночок. Зі всіма зручностями. Де хто у Боромлі у той час  знав,  що таке каналізація, чи що таке ванна кімната?  А у Таньки вона була. І про це знало усе село. І знало не зі слів,  а з побаченого очевидячки. Найліпші ґаздині на ту ванну ходили дивитися і не могли второпати, як воно ото працює і як та вода з крану тече. Мабуть в той  час усім жонатим мужчинам велося сутужно. Бо не один приходив до Петра за порадою, як таку штуку, як ванна, зробити у себе вдома. А Танька лиш усміхалася, приймала гостей і до Петра  ласкавими словами промовляла.

А  було у Петра ще й улюблене діло. «Хобі» , як по теперішньому говорить його онука.  Любив він сплітати з лози різне начиння. І бутлі, і вази, і тазики,  і мищини. Чого тільки не виплітав. І все у нього таке гарне виходило.    

Ці речі не приносили доходу. Петро робив їх задля власного задоволення. Сусідам і друзям роздавав задарма. Іноді навіть і зовсім чужим людям діставались такі дарунки. 

Тетяна ніколи Петру не дорікала. Що працю свою не цінує. Загадково дивилася на то, як Петро швиденько біг у стодолу за мищиною, яку недавно сплів, щоб просто віддати далекій сусіді, і ще ніжніше до нього промовляла.

Нікому Тетяна не зізнавалася в тому, що доброта чоловікова настільки розтоплювала її серце, що з  кожним таким випадком роздаровування закохувалась вона у нього заново до безтями. Навіть сусідкам-подругам, які не проминали нагоди, щоб їй «розкрити очі». Мовляв: «Дивись, як необдумано Петро розбазарює нажите непосильною працею». 

А Петро знав про це, хоч Тетяна йому ніколи й словом не обмовилася. Серцем відчував ту її любов і відповідав безмежною добротою, відданістю і ніжністю.

Ось  так і жилося їм, Тетяні і Петру. Ну і що тут ще скажеш?  Жилося їм дуже добре. І жінка розквітла, стала ще красивішою. Та й Петра за його роботящі руки вважали чи не першим господарем на селі. І на красу його неприглядну ніхто  уваги не звертав, не те що якесь криве слово сказати. 

А що Таньчині  подруги? А подруги заздрили, помалесеньку  від Таньки віддалялися та обсмоктували їдкими словами ту поза її спиною до кісточок. І те в неї не таке, і те не таке. І там не так одіта була і там не так слово промовила. Ще й Петра не обминали. То в них закрадалася думка, що він якийсь злодій. Бо звідки в нього гроші на таку хату. То пускали слух  про те, що у спадок дістався йому якийсь скарб, на який він зовсім не заслуговує. Одним словом, плескали люди язиками усе, що в голову забрело.

Молодята ж на те не зважали. Жили у купочці, тулилися одне до одного і та любов їм хлопчика подарувала, Богданчика. А що більше дітей у них не було, то хлопчика вони понад усе любили. Балували, звісно. Проте в міру. І виріс він, на славу батькам, розумним, розважливим і дуже добрим. Батьки, незважаючи на важкі часи, котрі поглинули Україну у дев’яностих, спромоглися дати йому вищу інженерну освіту. Шкода тільки їм було, що Богдан вчився далеко, в Івано - Франківській області. Там і залишився після навчання. Роботу хорошу знайшов. Тоді дружину. А за кілька років і внучкою порадував Тетяну з Петром.  Що й казати, усе в сім’ї Тетяни було добре. За що вона з Петром кожного дня дякувала Богові та не обминала церкви у неділю.

***

Внучка приїжджала дуже рідко. Малою улітку ― на місяць, півтора.   А коли подорослішала, то й того рідше. Навчання у школі, гуртки різні, тоді навчання в університеті. Он лиш закінчила його минулого року. Правда дзвонила дуже часто. Розповідала бабусі з дідусем про все на світі. Не відчували Тетяна з Петром відчуженості з онукою. Так, ніби вона кожного дня була з ними.

А тут така радість ― онука вирішила усеньке літо прогостювати   у баби з дідом. «Хочу відпочити від міського шуму і злитися  з природою» ― напівжартома мовила  у телефонну трубку. За день після дзвінка Тетяна з Петром зустрічали онуку.

―  Сонечко, унученько, яка ж я рада тебе бачити!― Тетяна порхала біля онуки,  як голубка, заставляла стіл можливими і неможливими наїдками. Петро сидів на покуті і поважно погладжував сиві, акуратно пострижені вуса. Соня щебетала без упину.

― Ой бабцю, та не бігайте так, а то зовсім  замучитеся. Я собі сама молока доллю. Дідусю, навчиш мене плести свої корзинки? Бо я хочу додому привезти, показати своїм неосвіченим міським подругам оту красу, ― дівча дзвінко зайшлося сміхом.