розділ VII Софія

Софія

Коли ми їхали, я  дивилась то на нічне місто за вікном ,яке в темряві виглядало як новорічні вогники ,то на руки Тараса які стискали кермо. На руки дивилась значно довше, вони ніби мене гіпнотизували. Так і пройшла наша дорога  до кафе-бару в цілковитій тишині.

В кафе було багато відвідувачів ,грала музика, хтось сидів біля бару, інші за столиками. Було відчуття ніби я потрапила в вулик. Але виявилось, що кафе-бар має ще одну кімнату. Там розташовувались тільки столики. Інтер’єр був чудовий, все виконано в темно- коричневих тонах. Не відчувалось темноти, навпаки, за рахунок вдалого освітлення, було дуже світло. Тарас запропонував присісти біля вікна і присів навпроти мене, запитавши про мої смаки, пов'язані з їжею ,зробив замовлення офіціанту .

- Вибачте ,що змушені зі мною возитись.  Надалі я не буду красти ваш час. Я ,насправді вам дуже вдячна і вашій мамі ,за те що надаєте мені житло. Мені дуже хочеться довчитись саме на денній формі. 

- Розпочнем з того, що перестань мені викати. Завжди звертайся, якщо тобі буде потрібна допомога. Продиктуй мені свій номер телефону а я тобі свій ,щоб ми могли телефонувати при потребі. В мене буде тільки одне прохання ,щоб ти не приводила друзів в квартиру. Я можу інколи приходити ,не хочу незручностей

- Та без проблем!

-  Точно.

- Щоб приводити друзів їх потрібно мати. Спілкуюсь звичайно з одногрупниками і дівчатами з гуртожитку , але дружби не вийшло. Мої друзі мої малюнки. Ой ,я залишила їх у вас на столі.

- Знову ти мені викаєш, переходь на ти мені буде приємно. А за малюнки не хвилюйся, завтра тобі їх хтось привезе .Я сам не можу , їду до Львова у справах.