1

Люба народилася незрячою.

Якби люди вміли фіксувати спогади з найперших хвилин життя, вона б мала суцільну темряву. У її світ увірвались десятки звуків, рухів, ароматів, тіло відчуло велич простору, та дівчинка нічого не бачила. Її очі не розплющились. Ні в день народження, ні за тиждень, ні за місяць.

Мати мусила щось робити  –  заливала окропом свіжі оберемки череди, остуджувала в прохолоді сіней, виносила отриманий відвар у садок і купала в ньому немовля. Цілюща сила трави мала наситити дитину бажанням відчувати цей світ не лише на дотик.

Можливо, ті кілька місяців темряви мали неабиякий вплив на дитину: ще не усвідомлюючи це життя, немовля відчувало свою небажаність та непотрібність, боялось побачити світ, який на неї не чекав. Зорі відвернулися від дівчинки, не побачені, а життєвий шлях пішов кривою дорогою. Чи то вона збилась, бо з перших днів свого життя не знала, куди рухатись: пізнавала його пальчиками, через голос матері, завивання вітру за вікном. Для неї цей світ був єдино можливим: рухатися наосліп, повертати голівку туди, де щось дзижчить, співає, говорить, шелестить. Можливо, всі ми, того не усвідомлюючи, з першим подихом робимо невидимі маленькі кроки. Люба їх зробити не могла. Тому ця історія саме така.

– Мамо, вона спить? – запитувала вкотре збентежена дівчинка, котра рано стала старшою сестрою. Байдуже їй було, що мама з перших днів життя нехтувала немовлям, байдуже було й на те, що тато у них був не один: дівча відчувало це на інтуїтивному рівні, з поведінки матері, з її повної байдужості до маленького живого клубочку. І вона була інакша, зовсім не схожа на Галю. Але ця маленька дівчинка, з довгими віями, з невідомого кольору очима  – бо ніхто їх ще не бачив, – з гострим підборіддям та пухкими щічками викликала у ній хвилю небаченої раніше любови та ніжности. Хотілось обіймати новонароджену, піклуватись про неї, захищати.

– Спитай у неї, – дратувалась жінка.

Захват старшої доньки викликав у неї змішані почуття: немовля не принесло в її життя ні радості, ні щастя. Зрештою, ця дитина була для неї свідченням пережитого під час війни. Вона дивилась на маленьке личко, а бачила загублені роки, чула плач дитини уночі, а перед очима поставав її чоловік, котрого забрала війна. Чи повернеться? Не знала. І не впевнена була, чи хотіла його повернення після всього, що вона пережила.

І не впевнена була, чи хотіла його повернення після всього, що вона пережила.

Як жити, якщо він не повернеться, далі? З двома дітьми, самотня, в старій занедбаній без чоловічої руки хатині. А якщо повернеться, чи зможе поглянути йому у вічі? Чи зможе він пробачити її, прийняти її ганебний вчинок, слабкість?

Її накривало відчуття сорому, страху та збентеження: батька Люби вона знала рівно одну ніч.  Вона ніколи не розповідала свою історію, лише через багато років Люба з Гальою усвідомлять: вони взагалі не знають цей бік своєї матері. Що сталось? Ким був Любин тато? Лише дорослою виринатимуть якісь здогадки у Люби, коли вона уважно вдивлятиметься в дзеркало, пірнаючи у синь очей, зачісуючи світле волосся. Але ніколи ці здогадки не стануть реальною історією.

 Палажка мов втрачала зв'язок з реальністю: нерухомо сиділа біля вікна, коли дитина заливалась плачем, а налякана Галинка сиділа в кутку хати і не знала: підійти до дитини? Чи не розізлить це маму? Чи треба взагалі якось реагувати? Часто до хати забігала сусідка Ганя:

– Що ж ти робиш, Палажко!? Чи ж то бачено, щоб дитина вмивалася сльозами, а мати сидить, нічого не робить. Подивись, яка красуня в тебе, – брала немовлятко на руки, вдивлялась у заплющені вічка, посміхалась.Самотня сусідка була в захваті від дівчат: голубила, обіймала, розказувала казки, співала пісні. Особливо прив’язалась до маленької Люби: дівчинка прислухалась до незнайомого голосу, ставала ще спокійнішою, а згодом так зачудовано посміхалась до жінки, мов до найближчої на світі людини.

– Люба моя… – жінка пригортала до себе немовля, вдихала його аромат, а в голові поставали картини минулого: власна доня була така ж приємна на дотик багато років тому. А внуки так само кумедно дріботіли ручками. Це все було немов з іншої реальності, де в одному будинку мешкала величезна родина. І це немовля, таке небажане в Палажчиній хаті, викликало у Гані вир емоцій та думок. Бо власних дітей та внуків забрала війна – в одну мить не стало ні будинку, ні родини. Лишилась тільки Ганя – доля чи то познущалась, чи то посміхнулась, бо саме тоді, коли на її дім впала одна із бомб, вона пішла до річки, пасти козу. Так і лишились вони жити відтоді вдвох – старенька жінка та єдина жива істота, котра була свідком її колишнього життя.

– А може, ми назвемо її Любою? – з кутка озвалась Галинка. Ганя випірнула зі своїх спогадів у теперішнє.

– А дитина не має імени?! Палажко, як так?

Жінка лише мовчала. Ім’я – останнє, що хвилювало її останнім часом. Чи є сенс давати ім’я дитині, яка ще не бачить світу? Можливо, вона навіть і не проживе достатньо? Палажка навіть не була впевнена, що залишить це дитя: думки покинути дитину нав’язливим роєм блукали у її голові.

– Нехай буде Люба, – промовила.

І разом з цим іменем дитину мов наповнили безумоновю любов’ю. За кілька місяців дівчинка таки розплющила небесного кольору очі і, здавалося, всім своїм єством випромінювала суцільну любов. Галинка була малій Любі за маму: гралася з нею, купала її, сиділа з нею тихенько, коли мати поверталась звідкілясь страшенно втомлена та розлючена.