2

А Палажка навіть не бачила снів. Щовечора, втомлена, поверталась додому, а ноги несли до сусідки: вони губились за розмовами, за наливкою, згадували молодість, чоловіків своїх, які заблукали у війні.  Палажка весь час повторювала про свою помилку, так, ніби Марфі було до того діло.

– Що було, те було, – відповідала подруга, – війна, Палажко, і не такі біди принесла нам, забудь ти вже про це.

Але забути могла лише запиваючи. Гіркий напій просочувався в кров, приглушав біль та наповнював спокоєм. Час закручував їх у вир спогадів, до тями приводив тільки крик півня. Тоді вона підводилась, прощалась і пленталась додому.

У тумані думок згадувала, що вдома чекають доньки. Смутні обриси їхніх образів вимальовувались в її уяві примарними картинками, але тільки вона пробувала сфокусувати на них свою увагу, вони розсіювалися і губилися. Вже потім відчувала дотики їхніх маленьких рученяток, котрі лагідно вкривали її ковдрою. «Простіть..» – Бурмотіла, коли з глибини душі на поверхню раптово виринала совість. І провалювалась у безодню сну.

Галинка поступово почала відчувати себе відповідальною старшою сестрою: хапала малечу за руку та водила спершу біля хати, а згодом дітлашня почала вибігати і на вулицю. Іноді проводили час з Ганею, іноді бродили самостійно сільськими вулицями, зазирали до сусідів. Інколи з чужих хат долинав аромат їжі, якої так бракувало вдома: мати рідко щось готувала. «Голод, – казала старшій доньці, – зараз всім важко. Такі часи». І зникала. Працювала то на фермі, то на буряковому полі. Не за гроші – за склянку пшона. Діти ж тим часом ходили попід сусідськими вікнами.

– Чуєш?  – принюхувалась Галя, і мовила до молодшої сестри, – це так пахне хліб. Дівчинка сама забула, як насправді пахне хліб, але їй приємно було уявляти, як у печі підіймається гаряче тісто, як аромат здоби огортає житло та приємно лоскоче у носі. Можливо, вона відчувала його у снах. А, можливо, колись давно і пробувала насправді.

Мала Люба так взагалі не знала нічого подібного за все своє життя. Лише зачудовано слухала старшу сестру. Галя вигадала таку гру: дівчата тихенько сідали під випадковим вікном, прислухались до життя всередині будинку і старша починала розповідати історію.

– Зараз мама готує смачну юшку, чуєш, як дзвенить посуд? А ось мішає запашну кашу. В ній повільно розчиняється шматочок масла і…

На найцікавішому місті часто дітей спіткала халепа: малих помічали з вікна і проганяли геть.

– Додому йдіть! Нема чого валандатись попід вікнами!

– Йдіть до своєї матері, нехай вона вас годує, посідали тут!

– А ну геть з мого городу! Мало мені своїх дітей.

Після звільнення села люди стали непередбачуваними: хтось недовірливо зачиняв вікна та двері, лякався чужинців, навіть якщо чужинцями були двійко брудних сусідських дітей. Люди відгороджувались від світу, намагались повернутись до «нормального» життя. У селі мобілізували практично всіх чоловіків і у дворах господарювали здебільшого жінки: наводили лад у хаті, у дворі, висаджували щось після важких трудових днів у полі.

Та не всі були відстороненими. Були такі, як тітка Ганя.Часом люди кликали до себе і пригощали скупими наїдками.

– Дівчатка, – визирала з вікна бабця Маруська з іншого кінця вулиці, - ходіть до мене. Пригощу, чим зможу.

Галя тягла за руку малу Любу і ніколи ні від чого не відмовлялась – хотіла їсти. Мати рідко бувала вдома і господарювала на кухні, дівчата цілий день могли ходити голодними, перебиваючись тим, що знаходили: десь валялось яблуко, десь – напівгнила картоплина. Коли-не коли давала шматочок черствого хліба сусіди, котрим ставало шкода малих дітей.

Палажка місця собі не знаходила. Війна закінчилась, місто вільне. То завмирала в очікуванні біля вікна, то гнала від себе наївні думки: до деяких осель на вулиці повернулись чоловіки. Але не до її. Минав час, її хатина все нижче хилилась до землі, але очікування нікуди не ділось: їй було страшно і самотньо. Страшно – від того, що він таки може повернутись. Самотньо – від усвідомлення, що так, як є, вона мусить прожити і решту свого життя. 

… Тієї ночі крізь сон відчула, мовби хтось присів на ліжко біля ніг. Воно скрипнуло і прогнулося. Це не може бути дитина, подумала, піднімаючись з глибини сновидінь, бо коли на ліжко сідає маля, цього не відчуваєш, бо лише ледве-ледве  мнеться ковдра, а це був хтось дорослий. Хто?

Розплющила очі, підвелась. Втомлений зір  ледь розпізнав обриси невідомого чоловіка.

– Хто… Що? – спробувала підвестися з ліжка, усвідомлюючи, що сталось. «В хаті хтось є, – пульсувало в голові похмільним болем,  невже не замкнула двері, коли прийшла… А коли прийшла?»

– Привіт, Палажко. – невідомий заговорив до неї тихо, лагідно. Впізнавано. Повернувся? Це можливо. Он до стількох жінок повернулись чоловіки – вона не хотіла цього помічати, але у селі хіба втаїш щось? Всі все знають! Невже й до неї… Повернувся?

Серце забилось швидше і на зміну страхові прийшов подив. Знайомий голос. Його голос.

– Назаре…?

Думки сплутались, тіло тремтіло від суміші почуттів. Намагалась згадати, що було напередодні? Де вона була? З ким? Невже знову? Тільки не це… Але це був його голос. Неможливо, але це він. Вона різко підвела голову, потерла долонями очі та спробувала сфокусувати погляд, роздивитись постать перед собою.