Для Любови

4

«Аби не знову…» – думала Галинка, вкладаючи спати сестру.

Але як же добре було Палажці, коли від кількох ковтків гіркої наливки розум звільнився від всіх нав’язливих думок. Люба, Галя, Назар – всі вони були десь далеко, тіло нарешті розслабилось, розум звільнився від тривог. Лише на ранок вона гірко плакала в подушку, бо біль повернувся тепер не лише в думки, але і в тіло: боліла голова, боліло тіло. Мусила вставати, готувати сніданок, йти працювати. Внутрішню напругу знову почала зривати на Любі.

– Чого сидиш на підлозі, пройти не даєш? Роботи не маєш? То я дам!

– Винеси сміття, сама не бачиш, що вже час?

– Я працюю, сестра вчиться, а чим ти зайнята цілий день? Задарма хліб тільки їсиш!

Дівчинка слухала мамині слова і запам’ятовувала: мусить щось робити, і справді, всі зайняті, одна вона тільки чекає, коли їй скажуть, що робити. Йшла самотужки рвати бур’яни на город, сапала картоплю, перебирала зерно. Чекала ввечері маму, сидячи біля Галинки за книжкою. Чекала, що жінка прийде, побачить зроблену роботу, похвалить. Але Палажка приходила щодня пізніше і пізніше, а зранку починалось все спочатку: зціпивши зуби, вона готувала просте снідання, гиркала на молодшу доньку та зникала за порогом.

Дивовижно, але Люба любила свою матір. Всі гіркі образи, гострі слова та прокльони мов пролітали повз: дитина всотувала лише найкраще, найсвітліше. Вона пам’ятала, коли Палажка до неї посміхалась – рідко, але це траплялось, і ці моменти дівчинка закарбовувала у своїй душі, мов найцінніші скарби. Вона пам’ятала кожен погляд, кожне сказане щире слово у свій бік. Як же рідко це ставалось! І як міцно вкорінювалось у її маленькій пам’яті. Дбайливо знімала взуття, коли жінка з порогу вкладалася спати після вечірніх відвідин Марфи, накидала ковдру, підносила зранку склянку вони. Пильно вдивлялась у вічі – не очікувала ні вдячності, ні похвали, для неї було важливим просто зробити що-небудь, бути поруч, бути корисною. І те рідкісне «дякую» з материних вуст було для неї невимовною цінністю. «Дякую», яке Палажка могла навіть і не пригадати.

Та часто словом «Дякую» Палажчина доброта до малої Люби обмежувалась. Як тільки дитина встала міцно на ноги, вона постійно мала що робити біля хати. В той час як старша «Кожна дитина повинна мати свої обов’язки» - щоранку говорила Палажка і відправляла Галинку в нових чобітках до школи, а Любу – на базар продавати пшоно. Це стало її новим обов’язком: мати давала їй все, що було в хаті, а гроші потім забирала собі.

Люба вперто вірила: скоро і вона піде до школи. Он у матері є старі чоботи, їх можна вдягнути, в них буде тепло, їй не треба кращих. Аби тільки дійти до школи та сісти за парту, розгорнути книжку, спробувати написати рівненькі ряди слів. Тихенько щовечора підходила до Галинки та зазирала у старенькі підручники. Яким же цікавим їй здавався той світ! Букви складалися у слова, слова – у речення, а в реченнях оживали цілі історії. Старша сестра не уникала розказати показати молодшій, як навчаються у школі. Її захоплювала сестрина допитливість: малеча хотіла знати все! Дівчинка уважно слухала всі розповіді, несміливо ставила питання і дивилась на світ настільки широко розплющеними очима, що Галинка не витримувала: підходила час від часу до матері та говорила:

– Може б, Любу теж до школи?

Палажка спершу відмахувалась від цих питань, а потім замислилась. У єдиній вцілілій після війни школі бурхливо відновлювалась діяльність: кілька вчителів привели до ладу класи, рознесли по вулицях власноруч написані оголошення про відновлення занять. Містечко оговтувалось після окупації, люди прокидались. У школі навіть почали давати легкі обіди, і це стало тим, що змусило Палажку замислитись над Любиним життям.

Дитина і справді була допитлива. Працьовита. А ще вона була голодна. Щодня. І те, що у школі почали давати ту пісну юшку стало для Палажки способом приглушити свою совість, котра прокидалась щоразу, як тільки останній дух наливки вивітрювався з її крові, адже щоразу їй пригадувались слова Назара.

«Так жити не можна».

Для Люби її рішення стало одним з найщасливіших в житті, для Палажки – одним з тих, що дозволяє розслабитись. Адже обидві її доньки мають куди піти щоранку, мають що їсти в обід, і де засинати – щовечора. Вона хороша мати.

Хороша ж?

А хороша мати має право на відпочинок, на кілька вечорів з подругою, кілька душевних розмов.

А Любине життя наповнилось новизною та відкриттями. Радісна, летіла, окрилена мрією до старої сільської будівлі, що слугувала школою. Десь віднайшли для неї старі калоші, у котрих її маленькі ніжки ніби тонули. Але Люба раділа: Галинка ділилась нишком від мами і одягом своїм, і взуттям. І їй вже було байдуже: вона буде вчитися, буде дізнаватись щось нове про світ. Буде читати.

Маленька стара школа стала для дитини другим домом. Вчителька одразу зрозуміла – нова дитина в класі інакша: тягнеться до книжок, як ніхто серед її одноліток, міцно затискає між пальчиків олівець, виводячи літери на папері. У класі була найменшою, тому відчувала нестримне бажання старатися більше, робити більше; слухала, затамувавши подих вчительку, а вдома, поспіхом виконавши десятки дрібних завдань від матері, ховалась у садку під розлогою вишнею із книгою і читала.

Осінь вкрила жовтавими барвами місто: роботи не ставало менше, втомлені містяни мусили так само працювати на землі, збирати врожай, готуватись до зими, тому радість від відвідування школи у Люби тривала недовго: Палажка часто лишала дитину вдома.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше