Пусте місце?

-Я пусте місце для вас?- спокійно запитала дівчина в батьків, які сиділи за столом. 
-Постав себе на місце нас, робота, дім, знову проклятуща робота, дім в якому ти заїдаїш своїми дурними запитаннями!- прошипів батько. 
Невелика кухня в двох кімнатній квартирі на восьмому поверсі. Сім’я «мирно» зібралась на вечеру. Кожен зі своїми проблемами. За новим дерев'яним столом, навпроти один одного сиділи: сорокарічна вдова- довга, чорнява з сивими пасмами на голові, й кілограмом макіяжу на обличчі, в довгій чорній сукні, на сім років старший за неї вітчим- пухлий, невисокий, лисоватий, з під рижих, густих брів визирають блискучі, карі очі, хоча й був ще тим кругляком, сірий костюм сидів як має бути, та третій член родини. Не будем зациклюватися на ній, вона ж пусте місце. Вона так вважає. 
-Як на роботі любий? 
-Нормально, ці дурні тільки й чекають коли я піду щоб щось вкрасти. А в тебе як?  
-Добре, нічого нового.- трішки зачекала, ніби чогось чекаючи.- Можливо купим мені машину? 
-Ти знову за своє?! Ти ж знаєш що гроші потрібно берегти, а не витрачати на що хочеться, тим більш навіщо вона тобі? Ти й пішки дійти можеш, Бог дав довгі ноги тож ходи, а з такими бажаннями, краще помовчати. Я й так погодився платити за її навчання. Ти ще хоч щоб я, давав гроші на якусь хрінь?!  
-Можливо ти хочеш сказати що я мало заробляю? Так знай, я самодостатня жінка, і ні від кого не залежу! 
-Ти в своєму репертуарі!- зареготав пухлий.- Як завжди, без краплі логіки. Тобі нагадати якою ти була коли твій чоловік загинув? Хто тебе поставив на ноги, й платить за навчання твого чада?! 
-О я це добре пам'ятаю! І твої солодкі слова і обіцянки! 
-Всі люди такі?- обізвалось пусте місце. 
Відповіді їй, ніхто не дав. Батьки далі продовжували гризтись між собою, як собаки за кістку на якій залишились куски м'яса. 
Вона тихо вийшла з кухні, взяла пару коп'юр, які ще залишились з того часу коли вітчим почав вливатись в сім'ю, тоді й сварок було менше. Здавалось що всі забули про неї, здавалось найближчі люди, друзі з якими довелось розійтись через навчання, чи можливо що батьки заставляли: «Вчись! Щоб я не витрачав гроші на вітер!». Та більше й сама почала забувати про себе, про своє існування. Дивно. Але сльози не лються. Можливо й організм почав розуміти всю пустоту свого існування? 
Вирішила прогулятись. Спокійною ходьбою пішла на вулицю, ззаду лунали відголоски сварки. Сьомий, шостий, п'ятий етажі, сходи наче хмари, летіли кудись. В будинку є ліфт, але не до цього. Відкривши двері в під'їзд, в обличчя війнуло тухле повітря з присмаком наступаючого дощу. Це ж не вперше тікати від батьківських сварок, сенсу вже нема. Просто подихати, цим протухшим, нудним повітрям. Ніби час йде по тій самій доріжці, що й раніше. Та сама вулиця, ті самі будинки, деякі знайомі обличчя. Десь прогриміли, зірвався легкий вітерець, який зворушив це задуху і приніс, щось нове. Вона підійшла до будинку, вхід у підвал, прикрашений вивіскою «Кавовий сміх». 
Ніби й не бачила його ніколи, але він був тут завжди. Наче сам вітер повернув її голову в сторону цього ресторанчику. Хоча й грошей взяла, вирішила залишити на потім, на чорний день.  
А вулиця як шия жирафа, довга й рівна. Все далі й далі, не знаючи куди вона йде. В очі кинулось як стоять два юнаки, дивно, але раніше люди були наче привиди й ніколи не привертали її уваги, як і вона для них. Один білявий у чорній футболці та синіх джинсах, а інший в синій сорочці та таких же чорних штанях. Обоє були усміхнутими. Й собі захотіла пустити усмішку. Й так хочеться, підійти до них, хоча б зачепити локтем і полетіти далі, чомусь так тянуло до них. Можливо вони її помітять. Легким кроком зрушилаьз місця, на вустах усмішка в серці зародок чогось, схожого на щастя.  
Вони подивились на дорогу. Вона й сама не бачила її, вантажівку яка розмазала мізки юнаків по свому бампері. Ще... Ще секунда і вона могла бути там, з ними на тому бампері, де їхня сіра речовина переміщалася в кашу. Дівчина просто стояла і дивилась. Вантажівка вдарилась об стіну. Люди підбігли, то тікали, то кричали, то була мертва тиша. Хтось заліз в кабіну машини, і крикнув: 
-Водій мертвий! Хтось викликав швидку? 
-Так! 
А в голові все стискалось і мерехтіло. Тіло кинуло в холодний піт, табунами бігали мурашки по спині.  
Заспокоївшись, вона вирішила все ж підійти туди. Просто так. Все ніби стало тихішим, і сірим. Люди стояли біля містя зіткнення з стіною, наче стіна цензури. Знову зірвався вітер. Він пролетів над усім містом. Холодно. Наче морозі під шкірою. Трясе. Оглянувши своє брання і не розуміючи чому так приморозило їй стало легше. Піднявши голову, там досі стояли люди. І що ж далі робити? Посмішка знову заграла на обличчі.  
-Якийсь, новий день... 
Замружилась аби привести залишок неспокійних думок до ладу. Відкрила, і наче опустили в ополонку, страх бив через вінці. Юнак... чорнявий... щойно був впечатаний в стіну, а вже піднімається з гурту людей. А людям наче начхати. Ніякої уваги! Невелика! Очі роздивились закривавлене обличчя. Воскресінувший стояв як в нічого й не було! Та ще й з таким виразом, ніби прокинувшись. Дівчина обернулась і що дуже дременула додому, не відчуваючи втоми. Почав йти дощ. Див наче море перевернули. А вона летіла крізь дощ. Що її так злякало? Чи в голові в неї зараз є хоча б якісь логічні думки, окрім: «Боже милостивий! Що за хрінь?!», «Як? Його ж...Їх збила вантажівка!», «Чому їм було начхати на нього?!», «Чому вони навіть не подивились в його сторону?!», «Якого хріна?!». 
Ось і будинок. Вже на сходах, знову забула, а може й не забула, про ліфт, її енергія почала йти на спад. Голова очистилась від всіх думок. Було тихо. На кухні в самотності пила вино мати дівчини. Щось незадоволено бурмотала собі під ніс, пила, з горла, вино. Бутилка впала на землю, звук розбиваючого скла об кераміку зойкнув по всій квартирі. 
-Вероніко-о!- не розбірливо крикнула мати. 
-Що мамо? 
-В цьому світі тобі ніхто не дасть житти в власне задово-л-л-ення. 
-Знаю мамо, знаю. 
Тиха, затишна кімната, дощ за вікном. Вероніка Байдвон сиділа на своєму ліжку, промокша вся до нитки. 
-А так хотіла до них, чому втекла? Ну й брехуха.  
Знявши весь мокрий одяг, і сівши перед дзеркалом почала сонливо розчесувати довгу косу. 
-І як мені тепер його знайти?