Вдома

Кажуть, руді коти самі вибирають собі господарів і приносять їм щастя.

Сонце періщило, нагрівало холодну землю, що ще не відійшла від зимового морозу. Кіт сидів на підвіконні, розглядав сонних мух. Ті тільки викарабкувалися зі сну і повільно рухали лапками, мов виконували вправу «Велосипед».

– О! Ти досі тут! Привіт!

«Дивна людино, куди ж мені ще йти? Поки ви мене годуєте, доти я буду тут», - подумав кіт.

Проте у нього лише вирвалося коротке:

– Няв.

– Я тобі щось маю… - хлопець виймав з кишені маленький згорток, розгорнув його і простягнув до кота шматок ковбаси.

«Знов він приніс ту гидоту. Їй-Богу, в котячому кормі м’яса набагато більше! Людино, тебе обманюють! Я б на твоєму місці наклав купку в черевик  того пройдисвіта!»

– Ти ще й принюхуєшся!? Ну й розбалували тебе наші!

– Няв!

«Та не дуйся ти! Просто я не ворог собі, щоб труїтися! Але, щоб ти не ображався, з’їм».

 – Здоров, Максе!

 – Здоров!

 – Що, далі підгодовуєш того лишайника?

«От паскудник, тільки роззуйся!»

– Я думаю, може його додому забрати…

 – А твоя шо?

 – Не знаю, треба порадитись.

 – І я б забрав, але вдома малий. А в того кота якісь вуха дивні і лапи…

– То він просто обмерз.

 – Думаєш?

– Знаю.

 – Ну, ок! Діло твоє.

Через декілька годин кіт і Макс їхали в одному таксі. Їх стосунки псуватилися на очах. Додому хлопець повернувся весь у шерсті і з нього можна було плести котячий коцик. Подряпин на тілі не злічити. А як би ви поводилися, якби вас засунули у чорний пакет «BOSS»?

СІМ’Я

Кіт ледве звільнився з полону людини, обтрусився, злизав з себе огидні запахи і роздивився.

– Ну як тобі? – спитав Макс.

– Няв, няв, няв!

(Де я? куди ти мене привів? Ти, дурнувате, бородате чудовисько! І не смій мене торкатися своїми загребущими руками!)

– Ти чого дряпаєшся?! Вар’ят, а не кіт. Окей, може ти образився… Їсти будеш?

– Няв! Няв!

(Придурка кусок, знов даси мені якусь отруту? Не дамся просто так голими руками!)

Кіт заліз за двері. Певно думав, що якщо він нікого не бачить, то і його не бачить ніхто. Макс привідкрив двері і побачив вирячені жовті очиська, що дивилися на нього. Кіт завмер, прикидаючись статуєю, лиш трохи вишкірив зуби.

– Киць-киць-киць… Малюче, не бійся…

Макс протягнув руку, але кіт ще більше злосно вишкірився.

– Окей, дам тобі час.

Макс підійшов до холодильника. Роздивився. Чим би то таким пригостити свого гостя? Хіба що тією мишею, що там повісилася… Проте, на нижній полиці завалявся пакетик з декілька ложками сметани. Годиться, аби придобритися. Макс знайшов невелику миску і налив туди гостинця.

– На, пригощайся!

– Няяяяв!

(Отруттаааааааа)

– Тільки не насри в тому куті, бо моя приб’є нас обох.

– Няяяяяв!

(Не здамсяяяяяяя)

Макс махнув рукою, а кіт довго дивився на миску із сметаною. Аромат був наче апетитний, нічого підозрілого. Свіжа мишка була б зараз просто неймовірним щасливим везінням, але мишами тут і не пахло. Проте пахло… Пахло сметанкою. Кіт зробив декілька кроків до миски. Принюхався. Здається, можна спробувати. Лизь, лизь, лизь… таким чином сметани не залишилось.

Наївшись, кіт вирішив розглянути місцевість, в якій опинився. Не було травички, не було земельки, яку можна було порозгрібати, не було нічого того, до чого він звик. Але було багато дерева. Що ж, треба приготуватися, якщо буде бійка, і підгострити пазурчики.

– Що ти робиш!? Припини!

– Няв…

(Налякався. Аякже! В нього немає таких чудових кігтиків, як у мене.)

– Вирішив роздивитися нове помешкання?

– Няв.

(Вивчаю ворожу територію)

– А ти балакучий! Солі сподобається!

За вікном почувся легкий стукіт підборів.

– Ось і вона!