Старий приятель

- Ти так виріс за ці дев’ять років, – усміхнувся Сергій.

- А ти чомусь – ні, – прошептав я. – Ти – привид?

Тишу розірвав дзвінкий сміх мого старого приятеля. Сміх, який в дитинстві також змушував мене веселитись. От і зараз, наперекір спазму в горлі, що виник від потрясіння, я також почав реготіти. Ні, не тому, що мені було весело. А просто такий рефлекс, набутий в дитинстві. Так ми й зубоскалили: я – сидячи на паркані, Сергій – ще й досі тримаючись за мою ногу.

- Так, може, ти злізеш, та й поговоримо? – витираючи веселі сльози, запитав друг.

- Так, може, ти відпустиш мою ногу, та й злізу?

- Дійсно, – погодився він.

 Я незграбно приземлився на четвереньки, не зумівши втриматися на своїх двох.

- А ти який був, такий і залишився, – вдумливо підмітив Сергій.

- Ти – також. То чи не міг би ти бути таким ласкавим і розповісти мені, що, в біса, тут коїться? – підколов, не забувши вишкіритись.

- Я саме збирався, – він закотив очі. – Може, підемо в дім?

- Дякую, та щось мені не хочеться, – знизав плечима.

- А треба було б.

- То й що, ти мене силою змусиш? – усміхнувся, змірявши друга згори. Він заледве був мені по груди.

- Я просто розкажу тобі трішки правди.

- Трішки чи розкажеш?

- Занадто багато правди ще нікому не йшло на користь. Ходімо.

Довелось таки послідувати за ним. Знову проминувши всі кімнати, ми опинились біля каміна. Сергій розпалив вогнище.

- Так літо же.

- Останнім часом я дуже мерзну, – пояснив той. – Чаю?

- Пізніше.

- Боїшся? – усміхнувся він.

- Боюсь, – признався я.

- А взагалі-то, правильно. Там, де є місце чудесам, до всього треба ставитись з обережністю, – мовив Сергій, несподівано кинувши в мене подушкою. – Сідай.

Я так і зробив.

- Отеперечки можна й поговорити, – він присів поруч.

- Розкажи, що з тобою трапилося з тих пір, коли ти поїхав.

- А я нікуди й не їхав, – заперечив приятель.

- Тобто?

- Що ж незрозумілого? Я весь час був тут.

- А як же батьки? Бабуся?

- Ти коли-небудь бачив їх?

- Батьків – ні. І це тому, що вони ніколи сюди не приїжджали.

- Ні, – стиха заперечив Сергій, – це тому, що їх ніколи не існувало. Що ж ти так на мене дивишся?

- Розумієш, я й не знаю, що казати. Все, пов’язане з цим будинком, занадто нереальне. Навіть виникає підозра, що мене збила машина. Я лежу в комі. А ти встиг померти до цього, тому анітрохи не виріс. Прийшов мене провести в останню путь, так би мовити.

- І це, хочеш сказати, реальніше? – усміхнувся хлопець.

- Тут хоча б логіка проступає.

- Я розчарую тебе: ми не вмерли. Це все відбувається насправді, – із нарочитою серйозністю проголосив Сергій.

- То поясни.

- То питай, що найбільше тебе цікавить.

- Чому ти не виріс?

На його жвавому обличчі відбилося таке розчарування, що я несподівано засумнівався в тактовності свого запитання.

- Тобто саме це тебе найбільше непокоїть.

- Ну… не лише… – пробубонів.

- Годували погано, – криво посміхнувся хлопець.

- А чесно?

- А чесно звучить нереально. Ти знову будеш думати, що вмер.

- Постараюсь зрозуміти все, як є, – пообіцяв.

- Я не зовсім людина, тому й анітрохи не змінився.

- А хто ж? – стало страшно цікаво.

- Цей дім, хоч і виглядає, мов щойно побудований, є набагато старішим за містечко. Набагато, – стиха почав він. – Його колись звів один майстер-каменяр, який славився своїми будинками. Кожне його творіння було для нього, мов рідна дитина, бо в кожен дім вкладалася душа. І для кожного він знаходив хазяїна, бо те, куди вклали хоч трохи себе, потребує ще більше любові, ніж звичайне. Сталося так, що в цей будинок вклали занадто багато – майстер захворів, а згодом помер. Тому він не встиг знайти когось, хто буде жити тут. А далі в цього будинку якось не склалося. Спершу люди боялися, адже думали, що живучи тут, вони також послідують за каменярем. Потім все призабулося. Але за весь час тут так ніхто і не жив.

- А ти?

- А я – душа цього дому, – сумно усміхнувся Сергій.

- Ти – душа майстра?

- Не знаю, – знизав плечима, – дерева шелестіли, що я схожий на нього.

Запала тиша. Здавалося, вчувався шурхіт пилу на мармурі каміна.

- Цей дім дуже страждає, – зрештою продовжив друг. – Він був створений для щастя, але щасливим так і не був. А все, що не виконало свого призначення, поступово пропадає. І я не про існування. Кості його тріщать зсередини, єство захоплює вогонь, який спалює дотла, а на холодному попелі не осідає навіть вітер. Від цього охоплює такий жах, що сутність стає якоюсь темною, збоченою і вивернутою. А душа – покаліченою. Я давно уже відчуваю жах цього дому, адже це і мій жах. Нам давно треба допомога. Але так ніде її не знайшли. Тому мені довелось скористатися тим, що я маю вигляд хлопчака. Коли ти вперше з’явився на вулиці, я зрозумів, що ти – мій майбутній справжній друг. А щоб не виникало ніяких підозр, довелося придумати реалістичну бабусю й поселитися поруч. Саме тоді я дізнався, що означає дружити. Мені було важко покидати тебе, але треба було діяти рішуче. Ми багато говорили про дім, а потім я підлаштував все так, щоб можливість туди потрапити вислизнула перед самісіньким носом. І ти відчував неспокій від незавершеної справи. Все для того, щоб підготувати тебе до того, що я попрошу.

- Я тебе чудово розумію, – зітхнув я. – Але в мене є лише два питання.

- Давай.

- По-перше, ми з тобою справді дружили?

- Ну звичайно, – здивувався Сергій. – Знаєш, як мені було шкода, що я не звичайний хлопчина і згодом нам доведеться припинити спілкуватись?

- Гаразд.

- А по-друге?

- По-друге, що треба зробити?

- Треба, щоб ти став хазяїном цього дому.