Дім по сусідству

Потім

Наступного дня таки знайшлися ключі від гаража. Самі. Просто я випадково торкнув їх головою, коли виходив за двері своєї спальні. Тепер можна глянути, що там.

          Замок тихо скрипнув – брама відчинилася. Окрім старенького пікапа м’ятного кольору та інструментів на стінах, там нічого не було. Якось незвично просто, враховуючи все, пов’язане з домом.

          Я нашвидкуруч оглянув машинку. Та виявилась у дуже і дуже задовільному стані, майже, як нова. Тому швиденько сів за кермо, знайшов під сидінням ключі і завів. Замкнув гараж, позбирав всі мішки зі сміттям, які з’явились у ході прибирання, навантажив, тими ж ключами відімкнув ворота, та й поїхав на звалище за містечком.

          Пікап перевершив всі мої сподівання: прямо не машина, а звір. Так я ще раз переконався у справедливості вислову «Зовнішність – оманлива». Добре, що в такий спосіб.

          Повиносив сміття і гайда назад, а що ж тут описувати? Звалище як звалище, лише можна похвалитися тим, що акуратне. От і все.

          Швиденько повернувся додому й ахнув: ротвейлер, який весь цей час жив на городі й знаття про себе не подавав, на всіх парах мчав мені назустріч. Добре, що я в машині все ще сидів. І то, не факт, що це щось допоможе. Пес підбіг і почав шкрябатися у двері й скавуліти. Я не знав, що й робити. Просидіти бозна-скільки зачиненим у машині – не дуже приваблива пропозиція, а відчинити двері – тим паче.

          На щастя, звідкись з’явився Сергій. Він коротко свиснув – звірюга підбігла до нього й давай лащитися.

- Можеш виходити, не бійся, – гукнув він.

Я обережно ступив на землю і, намагаючись не робити різких рухів, помалу почав обходити машину, щоб дістатися до дому.

- Куди? – коротко запитав мій друг. – А собаку на кого лишиш?

- Тобто? – не второпав.

- Ну це ж твій пес, – посміхнувся хлопець.

- Хіба? – також усміхнувся, але недовірливо.

- Дім – твій, і пес – також твій. Він просто зрадів тобі. От і все. Можеш не переживати, що він тебе на котлети пустить.

- Гаразд, – протягнув я і обережно опустився поруч із ротвейлером. Той по-собачому заусміхався й лизнув мене в щоку. – А як його звати?

- Це твоє діло, – знизав плечима Сергій, залишивши мене на одинці зі здоровенним псом.

Я лише зітхнув. Після Люка в моєму житті собак не було. Все боявся, що в них буде така сама доля. Це, звичайно, по-дурному, але ж страхам байдуже, чи розумні вони, чи ні. Трохи подумавши, повернувся до ротвейлера – той сів і нашорошив вуха. Ну що ж, буде діло.

- Як тобі Леон? – запитав я, видавши перше-ліпше ім’я, яке прийшло в голову.

Пес коротко й схвально гавкнув.

- Отже, будеш Леоном.

Ми разом пішли в дім. Собацюра відразу розтягнувся біля каміна. Ну ясне діло, де тепер його місце. Я не полінувався поритися в шафах і знайти матрац поменше. Якщо вже пес має жити зі мною, то не буде ж він спати на голій підлозі. Також приніс йому миску й поділився їжею. На диво, той ніяк не відреагував. Або моя їжа занадто бідна для його вельможної морди, або він взагалі не відчуває в ній потреби. Прожив же скільки на голому городі, і нічого. Тут толком і не розбереш.

Вечір наступив за розкладом і я, добре натомившись, почвалав спати. За мною, немов тінь, пошастав Леон із матрацом у зубах. Розумний, зараза. Кинув свою ношу під двері й улігся.

- Будеш мене охороняти? – посміхнувся я.

Ротвейлер оскалився на всі свої білі й кивнув. У дивному домі й собака дивна. Оттак-от.

Із новим другом ранок був веселішим. Леон якось просочився через двері й вирішив мене розбудити. Він легенько торкав мене по плечі здоровенними лапами й тикався в обличчя холодним носом. Із несподіванки я скрикнув – уявіть себе на моєму місці: тихо й мирно спиш, нікого не чіпаєш, і тут над тобою нависає зубаста паща, як чемодан. Тут хто завгодно буде верещати. Пес також подав голос, але з радості. Стягнув із мене ковдру й давай з нею носитися по кімнаті, мов бджола. Я – за ним, а він – тікати. Хороша зарядка, нічого не скажеш.

Сьогодні я вирішив навести лад і на подвір’ї. Виполов квітники, позрубував хащі, почистив дерева. Чесно кажучи, хазяйнування в цьому домі мені почало навіть подобатись. По-перше, незвично. Такого більше ніде не побачиш. Хіба що у фільмі. Але не в реальному житті. По-друге, приємно зріти результат своїх старань. Проходиш такий мимо і думка типу «Еге ж, це я все зробив» гріє душу. Відчуваєш себе уже не просто тим милим хлопчиною, який кожного дня зирить на тебе із дзеркала, а кимось ще важливішим. Саме так воно і є. Ну, а по-третє, нарешті я себе почав бачити справжнім господарем дому. В принципі, для цього ж тут і поселився, так що прогрес аж кидається в очі.

Ще хотів щось на городі посадити, але що ж його садити, коли липень-місяць надворі. Це вже почекає до весни.

Несподівано я згадав, що в батьківському будинку залишилось після ремонту відро фарби. Якраз можна в коридорі красу зробити. Бо коли прибирав, то старі шпалери треба було позривати, такими жалюгідними клаптями вони висіли. Озброївшись потрібним малярським причандаллям, пофарбував стіни. Такого глибокого бірюзового я й не сподівався отримати. Хай висихає. Позмивавши зайві сліди свого натхнення, пішов похазяйнувати й там, де мене лишили. Трохи поговорив із батьками по телефону. В них там все добре, але хвилювалися, чи справляюсь я. Еге ж, якби вони тільки знали про мої успіхи. Гордилися б. Це точно.

Одне часом непокоїло: ще ж є другий поверх, але як туди дістатися? Оті уламки вже на звалищі лежать, а нових сходів я так і не змайстрував. Доведеться викручуватися. Найперше, потрібно дістатися наверх, а тоді вже дивитись, чи виправдано це все. Здається, у гаражі лежала драбина підхожої довжини.

Знайшовши потрібну річ, швидко, мов кішка, видряпався на другий поверх і роззирнувся.

Чесно кажучи, такого я не очікував. Ні ще дивних кімнат, ні мотлоху не було. Сергія, до речі, там теж не виявилося. Просто величезний чистий простір від стіни і до стіни. Підлоги, як такої, не водилося: лише великі, грубо отесані дубові балки, розміщені на відстані менше півметра один від одного. Обережно ступив уперед і глянув під ноги. Замість виду на перший поверх, як годилося б, я побачив між балками темряву. Звідти віяло холодом, а ще, якщо глянути уважніше, можна було побачити крихітні вогники зірок. Так… Тільки б не упасти туди. Бо тоді мене точно ніхто не знайде. А ще залишалось відкритим питання: так що ж там світилося на другому поверсі? Але, напевно, воно й буде довіку без відповіді.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше