Частина 2. Іпсвіч

Висока суха жінка незрозумілого віку з виразом обличчя, наче вона щонайменше сама герцогиня, байдуже дивилася з-під напівприкритих повік на відвідувачку. Останній здалося, що її сприймають, мов якусь комаху, яка незрозумілим чином опинилась на ідеально сервірованому столі у вітальні, а господиня занадто вихована, щоб її прибрати геть.

- Якщо буде щось потрібно, звертайтеся до мого чоловіка, - безбарвним голосом сказала вона, ледь нахиливши голову у бік абсолютно сивого, майже білого, маленького дідуся, що весело хитав головою на знак повної згоди зі словами дружини.

Він сподобався Кетрін набагато більше, ніж його чемна, занадто чепурна дружина.

- Для вас зарезервовано окремий гостьовий будинок, оренду сплачено за півроку, - продовжила власниця готелю. І на здивоване обличчя жінки люб'язно пояснила: - В університеті вирішили, що викладач з вашою кваліфікацією заслуговує на певне заохочення.

Але сама вона так, звичайно, не вважала, про що Кетрін без зусиль здогадалась.

- Дякую, пані МакГрегор.

Її, звісно, попереджали, що нададуть житло для початку, але такої щедрості Кетрін не очікувала.

Пан МакГрегор провів її до помешкання, і Кетрін ахнула. Здалося, що вона опинилась у казці. Оповитий плющем маленький будиночок ховався серед заростей лісу, що межував з територією готелю. Навкруги усе зеленіло, де-не-де траплялись жовті пасма листя, нагадуючи, що осінь незабаром.

Всередині було затишно та типово для англійських сільських будиночків. Темні коричневі панелі, що межували зі смугастими шпалерами у тон, столик, кілька стільців у передпокої, маленька вітальня й такі ж невеличкі спальня з кухнею. Але Кетрін і не потребувала багато простору, вона взагалі була у захваті, адже допоки все виглядало саме так, як вона і уявляла.

- Ось ваш ключ, - старий вклав їй у руку важкий залізний предмет з цифрою номера. - Прибирання раз на тиждень, якщо не забажаєте частіше, сніданок о восьмій у загальній вітальні готелю. Усі необхідні речі тут є, також гаряча вода.

- Дякую, пане МакГрегор. Я не турбуватиму вас без необхідності.

Він посміхнувся, не припиняючи трясти головою, й потупцював собі назад.

Кетрін поставила валізу і почала оглядини. У кухні вона знайшла задні двері, що вели до невеликого занедбаного саду. Там все поросло бур'яном, але сама наявність такого чудового сюрпризу викликала у жінки бурю радості. Нарешті, коли прийде весна, вона зможе зайнятися улюбленою справою - садити і розводити квіти. У Нью-Йорку для цього ніколи не вистачало часу, крім того, не було і відповідного місця. Не інакше як доля вирішила влаштувати їй нормальне життя замість втраченого.

Великий годинник у кутку показував другу. За тридцять хвилин Кетрін мала зустрітися з керівництвом місцевого університету для офіційного працевлаштування. Коли вона обирала місце для початку нового життя, то просто тицьнула пальцем у мапу. Чи то випадок, чи то призначення скерували її рух, але виявилось, що не даремно. У коледжі Нью Саффолк, розташованому в центрі Іпсвіча, якраз потрібен був викладач історії мистецтв, а Кетрін мала докторський ступінь з цього предмета, тож на її пропозицію швидко погодились.

Кетрін не розрахувала час і ледь не спізнилась. Готель був трохи далі, ніж вона уявляла, практично на околиці міста. Зустріли її досить привітно, поцікавились, чи добре вона влаштувалась. Після закінчення усіх формальностей заступник директора з навчальної роботи містер Гілбі провів екскурсію будівлею. Коледж Нью Саффолк був частиною університету, і хоча практично відокремленою і відносно новою, мав гарну репутацію. Коридори світлі і просторі, веселі студенти, що поспішали на лекції.

В одному з приміщень Кетрін зацікавила портретна галерея.

- Це зала пошани наших викладачів, - пояснив містер Гілбі, - усі вони зробили неабиякий внесок у розвиток закладу.

Він продовжив, називаючи деякі імена та досягнення вчителів. Кілька світлин обрамляли чорні рамки. Але не це привернуло увагу Кетрін. І жінки, і чоловіки, сивочолі й досить молоді, мали пристойний, так би мовити, інтелігентний вигляд, властивий представникам цієї професії. Та один виділявся на цьому чемному фоні. Чоловік на портреті виглядав, як типовий рок-музикант. Невеличка борідка з вусами, довгі коси-дреди, які були невідомої довжини, бо портрет закінчувався на середині тулуба, а дреди - ще ні. Шкіряна куртка, а радше жилетка, зовсім не приховувала татуйованих рук. Малюнки розгледіти не вдалося, вони якось змазалися. Той, хто робив цей знімок, вочевидь, не дуже добре розумівся на мистецтві фотографії. Дивний погляд темних очей і сережка у носі завершували образ.

Кетрін ледь помітно піджала губи. Важку музику вона ніколи не любила. Усі ці дикунські стрибки на сцені, мотиляння косами і грубий вокал, за яким зовсім не розбереш слів, викликали у неї лише роздратування. Інша справа класична музика. Вона воліла слухати її годинами і не набридало. Одного разу Пол навіть не витримав, сказавши їй, що вона живе в уявному світі, де не існує жодних інших музичних течій. Кетрін тільки сміялася з таких заяв, цілуючи коханого у вуста і створюючи над їх головами фантастичний танок сріблястих вогників під акомпанемент вальсу Шуберта.

У грудях стало важко. Не варто було згадувати Пола. Її світловолосий блакитноокий аполон жодним чином не нагадував чоловіка на світлині. Той, мабуть, і загинув через щось на кшталт передозування наркотиками, з якоюсь злістю подумала Кетрін. По заслузі. Вона навіть не стала питати, що такий тип міг робити в такому закладі, але містер Гілбі, вгледівши певну цікавість, вважав своїм обов'язком пояснити:

- Деніел Макларен. Був викладачем курсу музичних технологій.

Кетрін стримано кивнула, бажання слухати далі не було, тож вона швиденько змінила тему:

- Коли мені приступати до роботи? Я хотіла б отримати розклад якнайшвидше.

- Звичайно, усе у мене в кабінеті.