Частина 7. Послання в янтарі

Було відчуття, ніби її дуже довго били по голові чимось тупим і важким. Спробувала підвестися - впала. Ноги не слухались, тремтіли, як в новонародженого оленяти. Руки не краще. Усе тіло наче перетворилось на желе, таке паскудне, слизьке, що не тримає форму.

Усвідомила себе не одразу. Лиш коли побачила, що валяється на підлозі біля власного ліжка. Якось звелася навкарачки, а тоді виблювала чимось чорним і гидким. Легше не стало. Знов упала. Голова гула, вуха наче позакладало ватою, а у роті залишився присмак жовчі.

“Не можна тримати магію в собі, - згадала слова Олівії, - інакше вона знищить тебе із середини”.

Її вона не знищила, але…

Кетрін видерлась на ліжко, яке виглядало так, неначе на ньому вибухнула граната. Вона озирнулась кілька разів, а тоді відчула, мов повітря вибили з грудей, а замість серця утворилася діра. Падаючи обличчям у роздерту подушку, вона щосили почала лупцювати купу пір'я, заходячись риданням. Нестримним, болючим, роз’ятрюючим душу плачем.

Втратила.

Не вберегла. Знову.

Чому? Чому саме вона?! Навіщо їй дано ці сили, якщо вона не в змозі вберегти найдорожчих людей?! Вона ж нікому не заподіяла лиха, не користувалась здібностями у зло, то чому?!

Це був крик у безодню. Відчай жінки, що побачила чергову смерть, ще не оговтавшись від попередньої. Її ледве зцілена душа знов була пошматована. І навряд чи зможе відновитись.

Сльози скінчились, сухі схлипування дерли горлянку, Кетрін скавучала, мов побите цуценя.

Хтось подзвонив на мобільний. Ледь примусила себе відповісти.

- Так, - голос хриплий, розбитий. - Вибачте, містере Гілбі. Погано почуваюся… грип підхватила, чи що… Звісно… Бувайте.

Кинула телефон у стіну. Не долетів - забракло сил.

Скрутившись у клубок, Кетрін лежала серед страшенного гармидеру, знесилена, розчавлена, лиш жагучі, мов кислота, сльози повільно текли, зрошуючи постіль вологою. У голові, як і в душі, виникла порожнеча, засмоктуючи всередину залишки енергії. Жити не хотілось.

Скільки часу минуло, як вона отак лежала, майже зникла, фізично ще тут, але душею - десь там, не сказати. Не помічала Кетрін плину годин, не чула, як за стінами вирує буревій, шматує оголені дерева, відриває кусені землі з городів за містом, б'ється у вікна домівок, що ледь встигли зачинити мешканці Іпсвіча; не бачила, як суцільним полотном падає з чорного, захмареного до жаху неба крижаний дощ, пробиваючи зимними струменями усе на своєму шляху, примушуючи запізнілих перехожих з острахом тікати. Була сліпа, глуха і німа, застигла у власному болю, який перетворився на безумство на вулицях міста. Коли став він нестерпний аж до нудоти, жінка закричала не своїм голосом. Страшенний грім з блискавицею вдарив десь над лісом - і все стихло. Чорна блювота на підлозі безслідно випарувалась.

Кажуть, найтемніше буває перед світанком. Зараз зробилась така темрява, що Кетрін мимоволі ворухнула рукою, намагаючись додати трохи світла. Натомість зник дах, а на його місці засяяли зірки, у куточку притулився щербатий місяць. Кетрін споглядала зоряне небо, апатично розмірковуючи про тлінність буття та його беззмістовність, швидкоплинність і врешті решт кінець. Зірки - і ті не вічні. Хоча Деніел любив зірки. Мабуть, вони його надихали, зачаровували. Але тепер ніщо не надихне, не спонукатиме до нових звершень та здійснення мрі…

Зачаровували.

Кетрін скочила з постелі. В голові запаморочилось, впала назад та вперто підвелася вдруге. Глянула на стелю кольору індиго з блискучими цятками. Поворушила губами, збільшуючи місяць до повні. Тоді все змахнула, повертаючи коричневі балки і світильники. Визирнула у вікно. Темно-синій клаптик неба з краєчку пофарбувався у ледь помітний рожевий.

Проґавила.

Та навіть якщо подумати, Кетрін все одно не знала, у якій фазі зараз місяць.

Ось воно - розгадка таємниці. Весь час була на видноті, тільки Кетрін настільки захопилась, що нічого не помічала. А Деніел мовчав, бо не хотів марної надії. Вірно, адже Кетрін і не збиралась допомагати у визволенні.

Та сталося не так, як гадалося.

Невже ще є шанс?

Кетрін не вірила сама собі.

“Зачарований місяцем” - одна з пісень Volucris, а вона їх усі знала напам'ять.

“Слухай мої пісні”, - говорив він. І навіть ця остання, яку він співав під час нападу почвари… Він знав, що так буде, та не знав, що Кетрін усе ж таки скористається магією. Так, вона й сама до останнього не знала і не вірила, що зречеться власної ж обіцянки. Та якщо сила і римовані слова допоможуть їй повернути Деніела - до дідька ту обіцянку!

Навколо ліжка безладно розкидало клаптики паперу. Лише тепер, коли перші промені холодного сонця зазирнули до будинку, Кетрін їх помітила. Кинулася збирати докупи, розглядати. Чорні крапочки з хвостиками впорядковано розташувалися на лініях нотного стану. Їх було забагато, мелодії, вочевидь, складні, та найголовніше - під лініями написано слова. Кетрін їх упізнала - пісні Деніела, які вона чула по той бік своїх снів. Звідки вони взялися тут?

Неважливо. Має значення лише те, що в них вона знайде підказки, як повернути коханого. Вона була впевнена в цьому.

Відкриття про почуття до зниклого музиканта на якусь хвилину спантеличило жінку. Стоячи зі жменькою паперу в руках, вона намагалася зрозуміти, коли це сталося. Коли він почав значити для неї більше, ніж просто примара зі снів? Коли встиг посісти таке значне місце в її серці, що не помітила, як звідти зовсім зникли спогади про іншого? Невже вона така легковажна?

Кетрін намагалася осягнути ступінь свого зрадництва до пам'яті Пола, та не відчувала тієї провини, яку б мала відчувати. Натомість усвідомлення, що вона все ж таки зможе врятувати Деніела, сповнювало її піднесенням.

От тільки коли сіла вона розбирати записи, то розгубилась. Зрозуміти, в якій саме з пісень Деніел залишив вказівки, вона не змогла. Їх було кілька десятків, і кожна могла бути тією самою. Або навпаки.