До і після п’ятнадцятого

Глава 6. ЛЮТИЙ


     Наприкінці січня морози послабилися, а потім і зовсім перетворилися на відлигу. Після жорстоких січневих морозів надворі було досить тепло та хмарно. Сніг, котрий було впродовж останніх тижнів нанесено досить багато, інтенсивно танув. Одразу ж на чернівецьких вулицях з’явилися численні людські натовпи, адже практично всі мешканці міста давно вже конче втомилися від морозів. Отож, усі раділи відлизі. Місто буквально оживало після зимового сну. 
     Вранці першого лютого Ковальов, як і завжди, прокинувся о пів на сьому ранку. О сьомій годині двадцять хвилин розпочало свою роботу чернівецьке обласне радіо. Багато років поспіль передачі обласного радіо розпочинали свою роботу позивними на мотив пісні «Марічка», але з нового року позивні були вже інші. 
     — Як прийшов до влади Нівалов, так одразу ж змінилися позивні обласного радіо, — зазначив Антін, коли до кухні завітала Валентина Дмитрівна. 
     — Напевно, йому «Марічка» не сподобалася, — припустила Валентина Дмитрівна. — Він же приїхав до Чернівців десь зі Сходу України. До того ж, «Марічка» — то є лірична пісня. А Нівалову, напевно, подобається щось патетичне. 
     — А чому саме «Марічка» стільки років виконувалася як позивні обласного радіо?
     — Тому що її автор Сабадаш раніше мешкав у Чернівцях, — пояснила Валентина Дмитрівна.
     — Хто? — перепитав Антін. — Саботаж?
     — Та не Саботаж, а Сабадаш, — поправила Валентина Дмитрівна. — Степан Сабадаш.
     — Саботаж, Сабадаш, Саботаж, Сабадаш — почав повторювати про себе Антін. — Саботаж, Сабадаш, Саботаж, Сабадаш…
     Коли Антін пішов до школи, в нього все так і кружляло в голові: «Саботаж… Сабадаш… Саботаж… Сабадаш…».
     А відлига трималася й далі. Було досить тепло для початку лютого, але, незважаючи на те, всі були одягнені по-зимовому, тому що «так було заведено». Над містом висіли густі хмари олив’яного кольору, і навіть вдень від цієї хмарної погоди було напівтемно.
     Зайшовши до класу, Антін почув, як його однокласники, а, особливо, однокласниці, обговорювали передачу «Салют, фестиваль!», яку показували останньої суботи. 
     — Дівчата, ви бачили, — здивованим тоном почала питати своїх подруг Люда Калашнікова, — як Дін Рід обіймався з Надєждою Чепраґою?
     — І що його Рена на це скаже, цікаво… — додала Олеся Денисенко. — Вони ж бо прямо так відверто висловлювали спільні почуття…
     — Мені здається, — припустила Інна Панчук, — тут все можна пояснити вельми просто: так захотілося режисерові… Мабуть, режисер, насправді, побачив, нібито вони підходять один до одного, отож він і примусив їх розіграти отой любовний роман прямо на публіці.
     — А, до речі, — додала Денисенко, — ви всі бачили, який у Чепраґи був парчевий жакет? Клас!
     — А що то за юне дівча підібрав Карел Ґотт? — втрутився раптом Барбарисов. — Це, що, його нова наречена?
     — Ти що? — здивувалася Панчучка, — Їй лише дванадцять років!
     — А що? — перепитав Барбарисов. — То є нормальний вік для шлюбу на Близькому Сході…
     — Хіба Чехословаччина — то є Близький Схід? — заявила Калашнікова, покрутивши пальцем біля голови. — Думай, що кажеш!
     А Антін, слухаючи всі ті балачки, все повторював про себе одне й те саме: «Саботаж… Сабадаш… Саботаж… Сабадаш…».
     Коли ж повинен був відбутися урок геометрії, що мала вести Віра Володимирівна Найдеш, яка вела геометрію ще з шостого класу, зненацька зайшла секретарка з учительської.
     — Восьмий «В» клас, — оголосила вона, — підіймайтеся до двадцять першого кабінету, у вас тепер вестиме геометрію інший вчитель.
     Учні 8-В класу піднялися до того самого кабінету, в якому вони займалися у п’ятому класі. Тоді він був кабінетом профорієнтації; на стінах у тому кабінеті висіли стенди з інформацією про різноманітні чернівецькі ПТУ. Тепер же стіни кабінету були абсолютно порожніми, і навіть двері того кабінету не зачинялися. 
     Коли восьмикласники зайшли до кабінету, в багатьох почалося ну просто повне déjà vue: за вчительським столом сиділа Стела Антонівна Скорнякова, вчителька математики, яка викладала цей предмет ще колись у четвертому та п’ятому класах, а потім несподівано зникла посеред навчального року. Казали, буцімто вона переїхала до Умані, але ці дані не були перевіреними. І раптом вона з’явилася знову.
     — Ви хоч би демонстрували люб’язність один до одного, — раптом висловилася Стела Антонівна,  подивившись на підлітків, що тихо сиділи за столами, уткнувшись у підручники та зошити. — Я розумію, ви вже майже дорослі, ви вже навряд чи бігатимете та стрибатимете, але… Чому ви всі якісь такі в’ялі, втомлені, виснажені? Що сталося з усіма з вами таке?
     — Так погода ж така є! — пояснив Барбарисов. — Така хмарна погода, що аж спати хочеться!
     — Так, — підтвердила Калашникова. — такі хмари висять на небі, так вони тиснуть… А в мене одразу ж кров’яний тиск падає…
     — Так ви ж іще такі молоді, — почала сперечатися Стела Антонівна. — Гріх вам скаржитися на погоду! А, тим більше, на тиск!
     — Якби то було так… — здихнув Барбарисов, позіхнувши на повну міць.
     Тут пролунав дзвоник і Стела Антонівна розпочала урок геометрії. 
     Ковальов добре пам’ятав, як він у четвертому класі запустив математику. Тоді четверокласники зі Стелою Антонівною розбирали задачі з відсотками. Одного разу Стела Антонівна викликала Ковальова до дошки розв’язувати якусь задачу, а Антін зовсім не міг її розв’язати. Стела Антонівна заявила: «Або ти негайно розв’язуєш задачу, або сідаєш та я тобі ставлю незадовільну оцінку!». Трохи пізніше вона написала Антонові у щоденнику: «Упродовж останнього часу почав погано працювати, відволікається, не слухає пояснень учителя». Отже був тоді великий скандал… Антін втратив будь-яку повагу з боку цієї вчительки. Але цього разу Стела Антонівна навіть не згадувала всі ті неприємності чотирирічної давнини. Урок геометрії пройшов нормально, Ковальов навіть визвався доводити теорему, за що отримав відмінну оцінку.
     Прийшовши додому, Антін пообідав та одразу ж пішов до музичної школи на першу репетицію оркестру. Репетиції як такої не було: просто керівник оркестру Віктор Павлович Машков дав Антонові та іншим учням, що брали участь у тому оркестрі, переписати ноти відповідної партії нового музичного твору.
     Коли Антін повернувся з музичної школи, Валентина Дмитрівна дала йому конверт.
     — Тобі лист надійшов, — повідомила вона.
     Антін взяв конверт. Замість зворотної адреси красувався напис «Міжнародна гра». Був такий прототип майбутніх фінансових пірамід… Антін відкрив той конверт. Так воно й було: замість конкретного листа там була інструкція, котру треба було переписати шість разів та розіслати за шістьма різними адресами:
     «Дорогий друже!
     Коли ти отримаєш цього листа, то за першою адресою, вказаною у списку адрес у кінці листа, надішли чисту листівку. Потім перепиши цей лист шість разів, видаливши з тексту першу адресу у списку та додавши свою адресу наприкінці списку. Після цього розішли цей лист за шістьма різними адресами, але не за тими, що вказані у списку. Якщо ти зробиш усе, як це зазначено в цьому листі, через деякий час ти отримаєш 240 листівок. Якщо ж ти не зробиш цього, ця гра буде припинена. Цю гру почали в'єтнамські школярі. Ніхто цю гру ще не припиняв, тому просимо й тебе її не припиняти.
     Шановні батьки! Якщо Ваші діти з будь-якої причини не в змозі переписати цей лист шість разів, просимо вас їм у цьому допомогти, інакше радість багатьох дітей буде затьмарена. Прохання текст не змінювати».
     — Ну як, — спитав Антін, — чи розсилати мені того листа шість разів?
     — Не варто, — зауважила Валентина Дмитрівна. — Засмічувати пошту не варто…
     — Але ж коли я був у другому класі, — заявив Антін, — ти ж сама мені допомагала розповсюджувати ті листи, навіть друкувала їх на машинці…
     — То було у другому класі, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Тоді, шість років тому, я й сама була досить наївною. Але пізніше я неодноразово чула скарги від працівників пошти щодо засмічення пошти всілякою подібною кореспонденцією.
     — Гаразд, — погодився Антін. — Я напишу цій дівчинці звичайного листа…
     — А звідки ти знаєш, що то є дівчина? — поцікавилася Валентина Дмитрівна. — Це може бути й хлопець якийсь. 
     — А ти подивися на її почерк, — зазначив Антін. — Подивися! Хіба то є хлопець?
     Валентина Дмитрівна подивилася на лист.
     — Справді, — зізналася вона. — Хлопець навряд чи може мати такий почерк. То є, справді, дівчина. 
     — Зараз я встановлю, хто це написав, — заявив Антін. 
     — Як ти встановиш? — скептично запитала Валентина Дмитрівна. — Зворотньої адреси нема… Хіба ти можеш це встановити? Це, хіба що, криміналіст може, та й то, після ретельної графологічної експертизи.
     — Це встановити дуже легко, — заперечив Антін. — Згадай правила цієї «Міжнародної гри»! Вони навіть у цьому листі викладені… Ось, дивися… Той, хто пише цього листа, має додати свою адресу наприкінці списку… Зараз подивлюся, яка адреса стоїть наприкінці.
     Перегорнувши аркуш на другу сторінку, Антін почав шукати останню адресу.
     — Не може бути! — вигукнув Антін. — Ти не повіриш! Цей лист прийшов аж з Москви! Це хто вже у Москві знає мою адресу?
     — Те, що остання адреса є московською, ні про що ще не говорить, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Ти на поштовий штемпель подивися! Хіба він є московським? 
     — Він є, насправді, московським! — заявив Антін, узявши в руки конверт та уважно розглянувши штемпель на ньому. — А, з іншого боку, якщо наміри в цієї дівчини розпочати цю гру є цілком щирими, то нащо їй вказувати фіктивну адресу?
     — Маєш рацію, — погодилася Валентина Дмитрівна. — Тоді пиши їй… Я нічого не маю проти…
     — Зараз подивимося, як її звати, — промовив Антін. — Так… Її звати Марина Семенова… Добре, напишу цій Маринці листа. Якщо вона захоче зі мною листуватися, тоді я з нею теж листуватимусь. А ні — так чорт із нею… Не вона перша, не вона остання…
     Антін почав писати листа до Москви. Спочатку він писав на чернетці, аби показати цього листа Валентині Дмитрівні, і лише після її ухвали переписати той лист на чистовик. 
     «Люба Марино! 
     Ти, напевно, здивуєшся, отримавши мого листа. Отже, зараз я поясню, як я на тебе вийшов. Справа в тому, що ти мені надіслала листа з пропозицією взяти участь у міжнародній грі. Я вважаю, що цю гру продовжувати немає ніякого сенсу, бо від неї тільки засмічується пошта. Давай краще просто листуватися. Ти згідна?
     Отже, мене звуть Антін. Мені 14 років. Я навчаюсь у восьмому класі. Мешкаю я у місті Чернівці. Це дуже гарне, старовинне місто на південному заході України, у 30 км від румунського кордону (до 1940 року це була Румунія). Чернівці — то є місто з європейською архітектурою, з вузькими кривими вуличками як у Вільнюсі, або в Ризі. Я тобі надсилаю дві листівки з видами Чернівців.
     Я люблю читати історичні романи та детективи, захоплююся іноземними мовами, граю на баяні, акордеоні та піаніно. Своє фото я надішлю тобі в наступному листі.
     Бувай!
     Твій Антін».
     Закінчивши писати, Антін показав оту чернетку Валентині Дмитрівні. 
     — Ну, як? — поцікавився він. — Так піде? 
     — Ну ти й розписав про себе! — вигукнула Валентина Дмитрівна. — І музикант, і поліглот…
     — А що, — почав сперечатися Антін, — хіба це не так?
     — Ну, взагалі-то, так, — ніби погодилася Валентина Дмитрівна. — Але ти надто концентруєш на цьому увагу.
     — А як треба писати? — поцікавився Антін.
     — Ну, не знаю, — зізналася Валентина Дмитрівна. — Тобі видніше!
     Узявши аркуш білого паперу, Антін підклав під нього транспарант, після чого чорною пастою почав писати листа на чистовик. Написавши того листа, він додав дві листівки з виглядами Чернівців — із Театральною площею та з вулицею Кобилянської — та поклав усе в конверт. 
     — Ну ти й далеко вудочку закинув! — поділилася своїм враженням Валентина Дмитрівна. — Аж у Москву!
     — Гаразд, — сказав Антін. — Завтра я це надішлю… Мені, до речі, ще треба сфотографуватися на комсомольський квиток… Добре, завтра я все це зроблю, а сьогодні мені ще треба вивчити уривок…
     — Який уривок? — спитала Валентина Дмитрівна.
     — З російської літератури, — пояснив Антін. — «Мой дядя самых честных правил…».
     — А, ну, добре, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Сідай, учи…

     Тієї ж п’ятниці Сашко, Павло, Зоя та Олена зібралися на чергову репетицію в Палаці піонерів, аби підготувати виконання двох романсів на вірші Пушкіна до пушкінського вечора. Оскільки учасники цього ансамблю відмовилися від використання електроапаратури, хлопці приходили на кожну репетицію зі своїми ґітарами. Ось і цього разу було так само.
     Після того, як репетиція скінчилася, та вони всі попрощалися з Георгієм Станіславовичем, Зоя покликала всіх до себе.
     — А зараз  усі — до мене!
     — Навіщо? — поцікавився Павло.
     — Я своїх батьків не попереджувала, — застерегла Олена.
     — Ви хотіли костюми пушкінської епохи? — запитала всіх Зоя.
     — Ніби так, — невпевнено заявив Сашко.
     — Так ось і тримайте своє замовлення! — радісно оголосила Зоя. — Моєму татові вдалося-таки їх вибити! Йому вдалося й цього разу домовитися з адміністрацією театру, отже він ці костюми привіз. Вони в мене вдома!
     — Ура! — вигукнув Сашко. — Всі гайда до Зої!
     — Я своїх батьків не попереджувала! — знову повторила Олена.
     — Нічого! — відповіла Зоя. — То не є біда! Від мене зателефонуєш!
     — Тоді ходімо! — виголосила Олена. 
     Дружньо вистрибнувши з під’їзду палацу піонерів, вони всі разом пішли додому до Зої — вулицею Щорса, потім — вулицею Бетховена, через Філармонський базар, далі — вулицями Горького та Богдана Хмельницького. Зайшовши до Зоїного помешкання, всі четверо привіталися з її батьками. 
     — Ідіть сюди, — сказала Зоя. — Вони у вітальні.
     Усі вирушили до вітальні. 
     На кушетці були акуратно розкладені чотири великих целофанових пакети. 
     — Зараз я подивлюся, кому які костюми, — оголосила Зоя. 
     Вона підійшла до мішків.
     — Так, — продовжила вона, — це, напевно, тобі, Сашко… Тримай свій мішок… А цей костюм тобі, Пашко… Тримай… Ця рожева сукня… Ага, це тобі, Оленко. А ця жовта сукня, виходить, моя… До речі, дзвоніть додому, кому треба, і зараз будемо приміряти ці костюми… Бо якщо є якісь негаразди, ще не пізно їх здати назад до театру та замінити їх. 
     Олена, Сашко та Павло зателефонували додому та попередили, що вони затримуються через те, що вони приміряють костюми, позичені з театру. 
     — Це ще не все, — пояснила Зоя. — Тут іще головні убори в коробках. Хлопцям циліндри, дівчатам — солом’яні чепчики…
     Вона показала на чотири коробки, що лежали на підлозі. 
     Усі підійшли до тих коробок та, відкривши їх, почали приміряти капелюхи на голови.
     — Ви, хлопці, можете тут переодягатися, — запропонувала Зоя, — а ми з Оленою підемо до моєї кімнати. 
     — Як скажеш, — погодився Павло. — Бо ти тут є господаркою… Ми в тебе в гостях… 
     Схопивши свої мішки та капелюхи, Зоя та Олена пішли до кімнати на горищі. А Сашко та Павло, лишившись у вітальні, почали розбирати свої костюми. 
     В обох мішках були білі сорочки з широкими рукавами, зібраними до манжетів, краватки-метелики, строкаті жилетки, дуже вузькі чорні штани та чорні фраки з чорними атласними комірцями. Павло та Сашко почали все це на себе приміряти… Через півгодини до вітальні зайшли Зоя та Олена в театральних сукнях пушкінської епохи та солом’яних чепчиках, прикрашених штучними квітами та атласними стрічками. Олена була в рожевій сукні, Зоя — в жовтій. 
     — Bonjour, mademoiselles, — жартома привітався з дівчатами Павло та поклонився саме так, як робилося це в ту вже далеку епоху. 
     Дівчата теж зробили кніксен. 
     — Ой, як вам гарно личать ці сукні! — вигукнув Віктор Вікторович, зайшовши до вітальні. 
     — Ми раді почути це з Ваших вуст, маестро! — жартома відповіла Олена.
     — Нам теж усе це дуже подобається, — додав Сашко. 
     — Вам, дівчата, ще треба відповідні зачіски зробити, — запропонував Віктор Вікторович.
     — А які тоді були зачіски? — поцікавилася Олена.
     — Із завивками, — відповів Віктор Вікторович. — Тоді модним було мати дуже багато завивок, якщо я не помиляюсь.
     — Ми це напередодні зробимо, — сказала Зоя. — Це ми зробимо перед самими цими заходами.
     — До речі, — заявив Віктор Вікторович, — ваш нинішній імідж як ніколи відповідає назві вашого колективу.
     — Що Ви маєте на увазі? — поцікавилася Олена.
     — Ваша група зветься як? — почав пояснювати Віктор Вікторович. — «Романтика», якщо я не помиляюся. А як ви зараз одягнені? Саме так — у костюми епохи романтизму… Ви ж, напевно, з курсу літератури знаєте, що епоха романтизму в літературі, якраз, і припадає на першу третину дев’ятнадцятого століття… Отже, чому б вам постійно не виступати в такому вбранні? Якраз буде точна відповідність: група «Романтика» виконує романтичні пісні та романси епохи романтизму… З репертуаром я вам допоможу… Чому б не зробити таке? Як ви на це дивитеся?
     — Мабуть, ні, тату, — заперечила Зоя. — Ми прагнемо бути сучасною групою із сучасним репертуаром. 
     — Зате вас у такому разі не примушуватимуть співати комсомольських та військово-патріотичних пісень, які ви так не полюбляєте, — продовжив Віктор Вікторович. — Не примушуватимуть виступати в таких ненависних вам шкільних одностріях… Прошу вибачення за такі крамольні думки…
     — Та, нічого, — зазначив Сашко. — Ви деякою мірою маєте рацію… Ми ще поміркуємо… Але, напевно, ми хочемо, все-таки, співати сучасні пісні та одягатися по-сучасному.
     — До того ж, — додала Олена, — нам знову доведеться грати лише на акустичних інструментах… А я так вже полюбила гру на синтезаторі… 
     — Ну, дивіться, — застеріг Віктор Вікторович. — То була лише моя пропозиція. А далі — вам вирішувати… До речі, можна я вас усіх сфотографую?
     — Добре, — погодилася Зоя.
     Віктор Вікторович вийшов із кімнати, а через кілька хвилин повернувся з фотоапаратом. 
     — Встаньте, будь ласка, всі разом у ряд, — запропонував Віктор Вікторович. — Можна навіть так: дівчата посередині, а хлопці — по боках… То буде дуже гарна композиція… 
     Дівчата та хлопці встали саме так, як запропонував Віктор Вікторович, після чого він зробив кілька знімків. 
     — Ну, як, — поцікавився Віктор Вікторович, — підходять вам ці костюми?
     — Так! — з великою впевненістю відповів Павло.
     — Мені теж цей фрак подобається, — додав Сашко. 
     — І сукні дуже гарні, — додала Олена.
     — Нічого не треба нікому міняти? — спитав Віктор Вікторович.
     — Ні, не треба! — відповіла Зоя. — Все підходить нам дуже добре!
     — Ну, гаразд, — сказав Віктор Вікторович. — У такому разі я повідомлю директорові про те, що всім вам усе підходить. 
     Із почуттям задоволення, хлопці та дівчата знову переодягнулися та почали розходитися по домівках. 
     — І не забувайте про завтрашній виступ на вечорі випускників… і про восьме лютого! — нагадав Павло. — Ми разом завтра співатимемо з «Кристалом».
     — Пам’ятаємо про завтрашній вечір! — відповіла Зоя, проводжаючи своїх однокласників до виходу. 

     По дорозі до школи Антін кинув листа до Москви у поштову скриню на вулиці Кобилянської. А, повернувшись зі школи, він вирішив піти до фотоательє та сфотографуватися, причому одночасно як на комсомольський квиток, так і на художню світлину у форматі поштівки. 
     — Ну, як, — поцікавилася Антона Валентина Дмитрівна, коли він прийшов додому, — питала тебе сьогодні Наталя Михайлівна уривок з «Евгения Онегина»?
     — Вона мені «трійку» поклала, — поскаржився Антін. — У неї неможливо відповідати. Вона постійно перебиває, постійно втручається. Що то за вчителька така!
     — Та не звертай на це увагу, — порадила Валентина Дмитрівна. — Вона тебе перебиває, а ти розповідай далі, не звертаючи на неї уваги. Мені, до речі, ця вчителька одразу не сподобалася, як тільки я її вперше зустріла, коли прийшла тебе записувати до цієї школи… Вона вже така… Дивися, до речі, що я тобі придбала.
     Валентина Дмитрівна показала на стіл, де лежав однотомник Лермонтова.
     — Ви ж незабаром проходитимете Лермонтова, — сказала вона. — А в цій книжці є все — і його вірші, і поеми, і «Герой нашего времени», і навіть «Маскарад». 
     Узявши в руки цей збірник, Антін почав проглядати драму «Маскарад», хоча ця драма у шкільну програму не входила. Проте минулої неділі про неї розповідали у «Клубі мандрівників». Той випуск якраз був присвячений московському Арбату. Якийсь історик розповідав ведучому Юрію Сенкевичу про те, як Арам Хачатурян написав свій знаменитий вальс до цієї драми. Тоді, у червні 1941 року, якраз відзначалося сто років з дня загибелі Лермонтова. Саме тоді вийшов і фільм «Маскарад» із Тамарою Макаровою в головній ролі, і багато театрів ставили цю драму на своїй сцені. В тому числі й театр Вахтанґова. Ця прем’єра відбулася якраз за день до нападу Німеччини на СРСР. І коли Хачатурян писав той вальс, він ніби відчував катаклізми, які насувалися на країну, отож і сам вальс виявився дуже тривожним. А ще той історик розповів, як буквально через місяць після цієї прем’єри у будівлю театру потрапила німецька авіабомба, стара будівля театру була вщент зруйнована. І серед жертв того авіарейду був актор Василь Куза, який  грав одну з головних ролей у тій виставі, і який чергував у будівлі театру саме в той момент, коли в цю будівлю потрапила бомба. Антін після того випуску «Клубу мандрівників» не міг заснути цілу ніч — він усе уявляв собі, як падає бомба в будівлю театру, як ця будівля одразу злітає у повітря, і як гинуть усі, хто в тій будівлі знаходився. 
     Антін почав швидко читати «Маскарад» фраґментами. Нарешті він дійшов до того епізоду, коли Ніна дізналася про те, що Євген її отруїв морозивом, і став перечитувати цей епізод дуже докладно, причому одну й ту саму фразу кілька разів.
     — Антоне, ти хотів сьогодні сфотографуватися, — нагадала йому Валентина Дмитрівна. — Помий зараз свою голову, а поки вона сохнутиме, ти пообідаєш. А після обіду підемо разом. 
     Помивши голову, Антін почав сушити її феном. Він намагався приборкати своє волосся, зачесати його на бік, але волосся його не слухалося та, все одно, сповзало донизу.
     — Давай, влітку ти поголиш свою голову, — запропонувала Валентина Дмитрівна, — тоді й волосся ростиме ліпше. А зараз ти з ним нічого не зможеш зробити. Воно, все одно, спадатиме. 
     Пов’язавши на голову рушник, Антін почав обідати. Після обіду він зняв з голови рушник та почав знову чесати волосся на бік. Але дарма. Волосся, все одно, спадало.
     Після обіду він переодягнувся: надів білу сорочку, пов’язав дідусеву краватку та після цього надягнув сірий піджак, який він сам вибрав напередодні Нового року. У такому вбранні Антін відчував себе вже зовсім дорослим.
     — Я піду з вами! — заявила Клавдія Петрівна.
     — Навіщо? — спитав Антін. — Мені тільки треба сфотографуватися на комсомольський квиток — і все! Чому ти раптом хочеш мене супроводжувати? Хіба я маленький хлопчик? Хіба я самотужки не дійду до ательє?
     — Я хочу теж подивитися, як ти фотографуватимешся, — пояснила Клавдія Петрівна. 
     — Навіщо? — повторив Антін. 
     — Антоне, — звернулася до нього Валентина Дмитрівна, — нехай бабуся теж із нами піде. Їй теж цікаво буде подивитися.
     — Ну, гаразд, — здався Антін. 
     Вони вирушили до фотоательє, що було розташовано напроти обласного управління МВС, у дворі житлового будинку. 
     — Мені, будь ласка, на комсомольський квиток та у форматі поштівки, — сказав Антін на касі, зайшовши до майстерні. 
     — Як це зрозуміти — у форматі поштівки? — здивовано спитала касирка, не зрозумівши, що Антін мав на увазі. — Тобі потрібна велика світлина для особової справи?
     — Ні, — відповів Антін. — Це для мене. 
     — Ти маєш на увазі, просто на пам’ять? — уточнила касирка. 
     — Так, — підтвердив Антін. — Це не на документ. Маленька світлина мені потрібна на комсомольський квиток, а велику світлину мені треба просто як листівку. 
     — Так це в нас зветься художня світлина, — пояснила касирка. — Так і кажи: «Мені потрібна художня!». 
     — Але художні можуть бути теж різними, — сказав Антін. — Є ж, наприклад, великі художні, але мені потрібна маленька художня. Така, яку можна покласти у конверт.
     — А, для улюбленої дівчини! — здогадалася касирка. 
     — Ну, не тільки, — відповів Антін. — Але я маю на увазі маленьку художню світлину.
     Після того, як касирка назвала ціну, Валентина Дмитрівна підійшла до стійки та розрахувалася.
     — А Ви, жіночко, теж хочете сфотографуватися? — спитала касирка Клавдію Петрівну.
     — Ні, — відповіла Клавдія Петрівна. — Я теж разом із ними.
     — Ну, добре, йди, готуйся, — сказала касирка Антонові. — Майстер тебе покличе. 
     Узявши гребінку, Антін усе ще намагався приборкати своє неслухняне волосся. Але волосся, все одно, падало наперед. 
     Тут зі студії вийшов майстер.
     — Ну, хто наступний? — спитав він.
     Валентина Дмитрівна протягнула йому талони, які вона отримала на касі.
     — Хто зніматиметься? — поцікавився майстер. — Ти, хлопчику?
     — Так, — відповів Антін.
     — Ну, сідай ось туди, — сказав майстер, вказавши Антонові на стілець, що стояв перед екраном, затягнутим білим полотном. 
     Антін пройшов у студію та сів туди, куди вказав майстер. Валентина Дмитрівна та Клавдія Петрівна теж пройшли у студію та встали у дверях. 
     — Ось яка в тебе група підтримки! — посміхнувся майстер. — І мама, і бабуся…
     — Зроби веселі очі! — крикнула Клавдія Петрівна.
     — Майстер сам усе скаже, — крикнув Антін у відповідь. 
     — Ну, не треба так різко, — заспокоїв майстер. — На документах погляд має бути нейтральним. А ось на художній світлині — будь ласка, посміхатися можна скільки завгодно. 
     Зробивши знімок на комсомольський квиток, майстер пересадив Антона на інший стілець, який стояв перед блакитною завісою, та направив на нього іншу камеру. 
     — Заходьте десь через два тижні, — сказав майстер, закінчивши знімати Антона. — На комсомольський квиток знімки будуть уже готові в понеділок після обіду, а художні — допіру через два тижні. 
     Вийшовши з фотоательє, жінки та Антін походили ще трохи по крамницях. Надворі була відлига. Було дуже тепло та приємно, тому Антонові хотілося ще трохи погуляти та подихати свіжим повітрям. 
     — Мені ще треба загальні зошити придбати, — повідомив Антін, проходячи мимо кіоску Союздруку на Кобилянської.
     — А гроші в тебе є? — запитала Валентина Дмитрівна. 
     — На зошити вистачить, — заспокоїв Антін. 
     — Ну, заходь, — погодилася Валентина Дмитрівна. — Ми тут на вулиці почекаємо. 
     — Я теж зайду, — обізвалася Клавдія Петрівна. — Я подивлюся, що Антін купуватиме. Бо він разом із зошитами може купувати різні ручки, блокноти, а потім він займається марним витрачанням паперу.
     — Ти йому не довіряєш? — запитала Валентина Дмитрівна.
     — А ти, Валентинко, його не знаєш! — різко відповіла Клавдія Петрівна, попрямувавши слідом за Антоном. 
     — Три загальних зошити, — сказав Антін продавщиці, зайшовши до кіоску.
     Кіоскерка взяла в Антона гроші та протягнула йому три зошити. 
     — Ну, ось, уперше Антін зробив покупку самостійно! — вигукнула Клавдія Петрівна за спиною Антона. — А то ж він іще жодного разу самостійно нічого не купував!
     — А тебе хто тягне за язик? — вигукнув Антін у відповідь. — Нащо ти сюди зайшла?
     — Я тільки сказала те, що є насправді, — пояснила Клавдія Петрівна. 
     — Я тут постійно купую те, що мені необхідно! — різко заявив Антін. — А ти мене тільки ганьбиш!
     Розстроєний Антін вибіг надвір та підбіг до Валентини Дмитрівни.
     — Мамо! — крикнув він. — Скажи цій відьмі, аби вона мене не ганьбила! Інакше я більше з нею ніколи й нікуди не ходитиму! Я тут, у цьому кіоску, постійно щось купую, а ця відьма зайшла та заявила, ніби я перший раз роблю покупку! Хто її, взагалі, за язик тягне?
     — Не ображайся на неї, Антоне, — заспокоїла його Валентина Дмитрівна. — Вона ж твоя бабуся. Вона старша за тебе, і тому вона робить те, що вважає за потрібне.
     — Але ж я вже не маленький хлопчик! — виголосив Антін. — Скільки ще можна за мною так ходити по п’ятах та слідкувати за кожним моїм рухом? Вона ж не дає мені вільно дихати, вона постійно за мною слідкує та кожен мій крок, кожен мій рух постійно супроводжує окриками… Вона мене абсолютно не розуміє!
     Тут із кіоску вийшла Клавдія Петрівна.
     — Антоне, — звернулася до нього Валентина Дмитрівна. — Попроси в бабусі вибачення за свою поведінку.
     — Нехай попросить вона вибачення за те, що вона мене ганьбить! — вигукнув Антін. — Я більше не хочу розмовляти на цю тему! Ходімо! Зараз така чудова погода, я хочу трохи насолодитися прогулянкою, а ви починаєте робити з мухи слона. Якщо ви й далі роздмухуватимете цю історію, я просто піду іншою дорогою — аби лише бути не з вами! А якщо ви хочете, аби я був із вами, тож поважайте мене як особистість! Мені вже чотирнадцять років, ви не повинні до мене ставитися наче до маленького хлопчика! Поважайте мене як особистість!
     — Ти — особистість? — іронічним тоном промовила Клавдія Петрівна. — Та ти тут ніхто!
     — Мамо! — осмикнула її Валентина Дмитрівна. — Не треба більше! Він має рацію, йому вже чотирнадцять років!
     — Давайте ліпше змінимо тему розмови! — запропонував Антін. — Я хочу насолодитися прогулянкою, бо зараз така тепла погода! Надворі так приємно, а ви тут починаєте базікати… 
     Вони всі троє пішли далі в бік вулиці Шевченка. 
     — Давайте підемо вулицею Шевченка, — запропонував Антін. 
     — О, і зайдемо до тієї овочевої крамниці, — додала Валентина Дмитрівна. 
     Завітавши до овочевої крамниці, вони пішли далі вниз парною стороною вулиці. 
     Раптом Антін почав відчувати якусь незвичну ауру. Він часто ходив вулицею Шевченка, але по іншій стороні вулиці — по непарній. А на парній стороні він помітив зовсім інше емоційне відчуття.
     На розі вулиць Шевченка та Тобілевича він помітив, як вулиця Шевченка спускається кудись додолу, уходить кудись ніби серпантином. А попереду височіє Винна гора, наполовину розрита, зайнята глиняним кар’єром для потреб цегельного заводу. 
     — Ми завертаємо на Українську, — сказали мама та бабуся. 
     — А я піду далі вниз, — оголосив Антін.
     — Ти ще на нас ображаєшся? — спитала Валентина Дмитрівна.
     — Та, ні, не ображаюсь, — пояснив Антін. — Я просто хочу побути наодинці з собою. Зараз дуже приємна погода, я хочу просто пройтися, прогулятися…
     — Ну, добре, — погодилася Валентина Дмитрівна, — тільки недовго!
     — Гаразд! — відповів Антін та продовжив свою прогулянку вниз по парній стороні вулиці. 
     На розі вулиць Шевченка та Гулака-Артемовського Антонові відкрилася зовсім інша картина: вулиця Шевченка ніби впиралася у Винну гору. А вдалині височів двоповерховий наріжний будинок у неорумунському стилі бринковяну, з конічною вежею. Сконцентрувавши всю свою увагу саме на цій вежі, Антін прямував далі в бік вулиці Маяковського. Небо було якимось рожево-помаранчевим, і світло навколо було таким самим — чи то рожевим, чи то помаранчевим. 
     Позбувшись принаймні на кілька хвилин опіки з боку мами та бабусі, Антін почав відчувати якийсь душевний комфорт, якусь емоційну насолоду. Він відчував, що він поступово перетворюється з хлопчика на юнака. Він вже носить дорослі краватки замість піонерського галстука, дорослі піджаки замість шкільної куртки. В нього вже з’являється темне волосся на ногах, а на шиї вже вимальовується кадик. Антін дорослішав, тільки ніхто поки що не бажав із цим змиритися. Всі навколо продовжували ставитися до Антона неначе до маленького хлопчика.
     Підіймаючись сходинками до свого помешкання та раз подивившись у бік Винної гори, Антін раптом помітив, як на заході небо зненацька стало яскраво-червоним. Насувалося нове похолодання…

     У той самий день відбувся традиційний вечір зустрічі випускників, який проводився щороку саме другого лютого. Його влаштовували саме під час студентських канікул, аби якомога більша кількість колишніх випускників школи мала можливість відвідати цей захід. Минулорічні випускники з’являлися майже всі. А потім… чим далі був випускний рік, тим менше випускників приходило. Серед випускників десятирічної чи двадцятирічної давності, взагалі, з’являлися лише одиниці. 
     У Максима Федорчука теж були канікули, тому він так само вирішив піти на той вечір. До того ж, він закінчив школу тільки минулого року, отож практично весь його колишній клас теж мав прийти. А йому було вельми цікаво дізнатися, хто як і де влаштувався, хто де навчався. 
     Повернувшись зі школи, Марійка помітила, що Максим по-святковому одягнувся та кудись зібрався вирушати.
     — Максиме, — звернулася до нього Марійка, — ти кудись ідеш?
     — Так, — підтвердив Максим. — До школи йду.
     — До якої це школи? — здивовано поцікавилася Марійка.
     — Як це, до якої? — перепитав Максим. — Яку школу я закінчив?
     — А що там зараз буде? — спитала Марійка.
     — Колишні випускники прийдуть, — пояснив Максим.
     — А-а, все зрозуміло, — відповіла Марійка. — Коли вже я, нарешті, закінчу цю кляту школу, аби ось саме так, завітати до неї лише як гість?
     — Ну, два роки промайнуть дуже швидко, — заспокоїв Максим. — Я теж і у восьмому, і в дев’ятому, а, особливо, в десятому класі чекав-чекав, поки це навчання скінчиться. І не помітив, як воно скінчилося. Ось і ти так само навіть і не помітиш, як воно скінчиться… Тільки почекай іще трохи…
     Максим вирушив до своєї колишньої школи. 
     Прийшовши до актової зали, він побачив багатьох своїх колишніх однокласників. 
     — Ну, як, Максиме? — почали питати його колишні друзі. — Де ти зараз?
     — Я? — перепитав Максим. — На математичному…
     — Весь у батька пішов! — сказала у відповідь колишня шкільна подруга Максима. — А він хоч щось у тебе викладає?
     — Зараз — ні, — відповів Максим. — Він, як правило, на третьому курсі викладає…
     У першому ряду, біля самої сцени, Максим побачив вчительку англійської мови Марину Олександрівну Покровську, яка була в його класі класним керівником. 
     — Добрий вечір, Марино Олександрівно! — вигукнув Максим.
     — О, добрий вечір, Максиме! — привіталася Марина Олександрівна у відповідь. — Як твої справи?
     — Та ось, — відповів Максим, — я навчаюся на математичному факультеті…
     — Тут, у нас? — уточнила Марина Олександрівна.
     — Так, — підтвердив Максим. 
     — І тато теж у тебе щось викладає? — поцікавилася Марина Олександрівна.
     — Ні, — відповів Максим. — Він, напевно, викладатиме в нас на третьому курсі. 
     Тут підійшов Карл Мойсеєвич Фрідман, вчитель математики.
     — Ось, дивися, Карле, — звернулася до нього Марина Олександрівна. — Гідна зміна прийшла!
     — Доброго вечора, Максиме! — привітав його Карл Мойсеєвич. — Я дуже радий тому, що ти поступив саме на матфак! Ти будеш гідним продовжувачем справи свого тата. 
     — Ну, прямо династія математиків буде! — вигукнула Марина Олександрівна. 
     — Так, — погодився Максим. — Якоюсь мірою, так воно і є… Династія…
     — А як у тебе з англійською мовою? — поцікавилася Марина Олександрівна. — Ти ж був у класі одним із найкращих.
     — З англійською в мене добре, — відповів Максим. — Особливо легко мені дається англійська граматика… В ній суто математична логіка… Ці всі граматичні правила — це наче формули з алґебри. 
     — Я рада чути таке! — вигукнула Марина Олександрівна.
     — Тільки ось викладачка нам дісталася дуже погана, — додав Максим. — Вона не стільки викладає англійську мову, скільки просто знущається над студентами!
     — Примушує зубрити величезні діалоги? — здогадалася Марина Олександрівна. 
     — Якби тільки це! — вигукнув Максим. — Вона над нами просто знущається. По-перше, вона ображає нас постійно. По-друге, вона ставить нам відробки не тільки коли хтось щось пропустив, чи за щось отримав незадовільну оцінку, але й просто так, коли вона когось просто не встигла спитати під час уроку. Студенти нашої групи навіть не витримали та подали на неї рапорт на ім’я декана. Не знаю, чи вестиме вона в нас після цього в наступному семестрі, але зараз ця справа розглядається. Вона, до речі, нам навмисно зіпсувала новорічний вечір… Призначила нам відробку саме на той час, коли в нас на факультеті проводився новорічний вечір, сама прийшла із запізненням, опитала лише чотирьох студентів, а решта нашої групи марно простояли під дверима весь вечір майже до опівночі. А до однієї з наших дівчат навіть «швидку допомогу» викликали. Тому ми всі пішли до деканату зі скаргою, бо ми не могли більше цього терпіти…
     — Ой, то вже занадто! — заявила Марина Олександрівна. — Як хоч звати цю викладачку?
     — Як звати? — перепитав Максим. — А звати її Любов Миколаївна Матряшина. 
     — Матряшина? — повторила Марина Олександрівна. — Знайома постать! Вона й над нами так знущалася!
     — А що, — запитав Максим, — вона й у вас вела?
     — Так, — підтвердила Марина Олександрівна, — Вона раніше працювала на кафедрі англійської мови, викладала на нашому факультеті… А потім її перевели до кафедри іноземних мов для немовних факультетів. Отож, виходить, вона й там продовжила так само знущатися над студентами… Ну-ну!
     — А над вами вона так само знущалася? — поцікавився Максим.
     — Ще й як! — відповіла Марина Олександрівна. — Її всі студенти боялися… І навіть молоді колеги… 
     — Вона була така мегера? — здивовано спитав Максим.
     — Ін-яз тому й вважається другим найважчим факультетом після фізфаку, — пояснила Марина Олександрівна. — Саме тому, що там найбільша в усьому університеті кількість одіозних викладачів, котрі аж занадто знущаються над студентами, примушують їх забагато зубрити та штучно нагнітають напружену обстановку… До речі, це пояснюється деякою мірою тим, що на цьому факультеті розвелося багато старих дів. Вони дуже ненавидять молодь саме через те, що їхнє особисте життя не склалося, отож вони — як Матряшина — безпардонно знущаються над студентами та роблять усе, що завгодно, бо впевнені, що їм, усе одно, за це нічого не буде.
     — А що, Матряшина — теж стара діва? — поцікавився Максим.
     — Так, — підтвердила Марина Олександрівна. — І на ін-язі дуже багато таких садисток… Причому, саме на англійському відділенні… Ось студенти там і страждають від цього знущання…
     — Бідні студенти ін-язу! — вигукнув Максим зі співчуттям.
     Тут розпочався вечір випускників. 
     Спочатку директорка виступила з вітальним словом, потім виступали й інші вчителі. Потім директорка запропонувала комусь із випускників трохи розповісти про себе.
     — Іди й ти, Максиме, виступи, — запропонувала Марина Олександрівна. — Розповіси про себе, про своє навчання на матфаку…
     — Добре, — погодився Максим.
     — Ну, хто ще бажає виступити? — спитала директорка. — Бажаючі ще є розповісти про себе?
     Тут Максим піднявся зі свого місця.
     — Іди, Максиме, — запросила директорка. — Слово надається випускникові 1984 року Максимові Федорчуку. 
     Вийшов на сцену, Максим встав за трибуну.
     — Всім добрий вечір! — звернувся Максим до присутніх. — Дозвольте розповісти про себе. Як вже сказала Антоніна Андріївна, я закінчив цю школу рік тому, тобто у 1984 році. Після школи я вступив до математичного факультету нашого університету, де я зараз навчаюся на першому курсі. Я успішно склав першу сесію, отже я вже пройшов, так би мовити, «бойове хрещення», отже тепер я вже можу вважатися справжнім студентом. 
     — А дівчина в тебе є? — поцікавився хтось із учителів.
     — Поки що нема, — зізнався Максим. — Це вже пізніше я міркуватиму про дівчину…
     — Ну дивися, тільки не запізнись! — застеріг Карл Мойсеєвич. 
     — Постараюся, — жартома пообіцяв Максим. 
     — Максиме, — звернулася до нього Антоніна Андріївна, — я бажаю тобі всього найкращого; я бажаю тобі успішного навчання на математичному факультеті та подальших успіхів!
     — Дякую! — сказав Максим та спустився до свого місця.
     Після урочистої частини відбувся концерт художньої самодіяльності. Ансамблі «Романтика» та «Кристал» теж виконали по три пісні. А наприкінці вечора вони, об’єднавшись, разом проспівали улюблену всіма пісню «Ах, этот вечер!». 
     Поки Максим був на вечері випускників, Марійка все писала свій щоденник:
     «Сьогодні субота, 2 лютого 1985 року. Сьогодні в Максима був вечір зустрічі випускників. Щастить Максимові, він вже школу закінчив, вже в університеті навчається. Коли вже я закінчу цю кляту школу? До речі, сьогодні було так тепло для початку лютого. Надворі було дуже-дуже приємно!».

     Наступного недільного ранку Марійка прокинулася від гучного шуму надворі. Вона подивилася на годинник. Було двадцять хвилин на восьму. Вставши з ліжка та накинувши на плечі халат, Марійка відсунула фіранку та подивилася у вікно. За вікном віяв дуже сильний вітер, з усієї сили розгойдуючи дерева. І падав крупний сніг. Снігом було знову покрито все навколо.
     — Ну ось, знову зима! — прошепотіла собі Марійка. — Тільки-но погода почала ставати весняною, як зима знову повернулася!
     Марійка знову лягла в ліжко, намагаючись заснути, проте їй не спалося. Тому вона знову встала з ліжка та одягнулася. Годинник показував восьму годину ранку. 
     О дев’ятій годині вся сім’я сіла у вітальні снідати.
     — Максиме, — звернувся Степан Вікторович, — як учора пройшов у тебе вечір випускників?
     — Усе було чудово, — відповів Максим. — Ми так гарно разом провели час!
     — До речі, Максиме, — продовжив Степан Вікторович, — в мене для тебе є дуже гарна новина… І не лише для тебе, а для всієї твоєї групи.
     — Яка це новина? — нетерплячим голосом запитав Максим.
     — Я вчора розмовляв із деканом. Володимир Романович казав мені щодо вашого рапорту.
     — Ну, і що він вирішив? — поцікавився Максим, демонструючи своє нетерпіння.
     — Цілком можливо, — повідомив тато, — що від вас забирають Матряшину. 
     Максим вскочив з-за столу, кинувся на батька та почав його цілувати.
     — Не поспішай, Максиме, — застережив Степан Вікторович. — Це питання ще тільки вирішується. 
     — Добре, що воно вже вирішується! — вигукнув Максим. — Я бажаю, аби воно вирішилося якомога скоріше!
     Після сніданку Марійка сіла робити уроки. Проглянувши «Ранкову пошту», вона почала кудись збиратися.
     — Марійко, ти куди? — поцікавився Богдан, побачивши, як Марійка надягає на себе пальто та чоботи.
     — А тобі, Богдане, не потрібно до бібліотеки? — запитала Марійка у відповідь. — Бо тоді підемо разом.
     — Та ні, — відповів Богдан. — Я, напевно, піду до бібліотеки у середу, чи в четвер.
     — А мені вже сьогодні треба, — відповіла Марійка. — Мені треба законспектувати одну працю Леніна до уроку основ держави й права. А ще я маю підготувати реферат, точніше, доповідь, із котрою я виступатиму у п’ятому класі…
     — А чому саме у п’ятому? — поцікавився Богдан.
     — Бо я там є вожатою, — пояснила Марійка. — То є моє комсомольське доручення. 
     — Ну, добре, іди, конспектуй, — погодився Богдан. — А я піду, погуляю… Сьогодні так багато снігу намело! Може, на лижах покататися?
     — Ти б ліпше доріжки розчистив від снігу!
     — А їх вже двірники вранці розчистили! — відповів Богдан.
     — І коли це вони вже встигли? — здивовано спитала Марійка. 
     — Не знаю, — відповів Богдан. — Але я вже це бачив!
     — Який ти шустрий, Богдане! — вигукнула Марійка та вийшла з помешкання. 
     Вийшовши надвір, Марійка попрямувала в бік вулиці Шевченка. А потім, завернувши праворуч, піднялася вулицею Шевченка до будинку обласної дитячої бібліотеки. Ця бібліотека містилася у звичайному двоповерховому житловому будинку. 
     Зайшовши до вестибулю, Марійка піднялася сходинками на другий поверх та підійшла до ґардеробу. Знявши своє пальто, вона протягнула його ґардеробниці. 
     — Я, до речі, вичитала днями в якійсь ґазеті, — поділилася своїми враженнями ґардеробниця, — що в Японії буцімто до школи діти починають ходити з трьох років. Хіба це таке можливо?
     — А чому б ні? — відповіла Марійка. — Зараз усе можливо. Тим більш, у такій країні, як Японія. 
     — Я не дивуватимусь, — сказала ґардеробниця, — що незабаром діти до школи почнуть ходити від самого народження…
     У цій дитячій бібліотеці було три абонементних відділи — для учнів молодших, тобто перших-третіх класів, для учнів четвертих-п’ятих, та для учнів шостих-восьмих класів. Читальна зала була єдина для всіх. 
     Спочатку Марійка поміняла книжки у своєму абонементному відділі, а потім пішла до читальної зали конспектувати Леніна та шукати матеріали про Даніеля Фері. Там вона за стійкою зустріла знайому співробітницю бібліотеки, яка дуже добре ставилася до Марійки, бо вважала її дуже начитаною та ерудованою дівчиною. 
     — Добрий день, Марійко! — виголосила бібліотекарка. — Як твої справи? 
     — Дякую, добре, — відповіла Марійка. — Мені зараз потрібна праця Леніна «Держава та революція» … цю працю нам треба законспектувати до уроку з основ радянської держави і права … а ще я шукаю матеріали стосовно до юних героїв-антифашистів. Я маю виступати з доповіддю про Даніеля Фері. Ви б не могли мені допомогти відшукати матеріали про нього?
     — А хто такий Даніель Фері? — поцікавилася бібліотекарка. 
     — А це був французький комсомолець, антифашист, — пояснила Марійка. — Його вбили під час розгону мирної демонстрації… Наш інтерклуб, до речі, носить його ім’я…
     — Я щось про нього чула, — зазначила бібліотекарка, — але я нічого обіцяти не можу. Я можу тобі порекомендувати декілька книжок про юних антифашистів, але чи є там інформація про Даніеля Фері, я, на жаль, не можу сказати.
     Бібліотекарка зникла серед бібліотечних стелажів та через кілька хвилин виринула з купою книжок.
     — Я тобі дам подивитися ці книжки, — повідомила бібліотекарка, — а там ти вже зорієнтуєшся, що до чого. Якщо є інформація про цього підлітка, то добре… А ні, так я тобі в такому разі запропонувала б звернутися до вашого шкільного інтерклубу. 
     — А про сучасну історію Франції щось у Вас є? — поцікавилася Марійка. — Про війну в Алжирі, зокрема… 
     — Про сучасну історію Франції книжок досить багато, — відповіла бібліотекарка. — Почекай, будь ласка, я тобі щось спробую знайти.
     Бібліотекарка знову зникла серед стелажів та виринула через пару хвилин іще з кількома книжками в руках.
     — Ось, мабуть дещо там знайдеш, — сказала бібліотекарка, демонструючи всі ті книжки. — А не знайдеш, так я тобі ще раз пропоную звернутися до вашого інтерклубу. Хто у вас завідує цим клубом? Якийсь вчитель англійської мови?
     — Так, — відповіла Марійка. — Наша вчителька англійської мови.
     — Ну та й добре, — сказала бібліотекарка. — Подивишся ці книжки та вже знатимеш, що тобі підійде, а що — ні. А зараз я тобі принесу цю працю Леніна. 
     Пройшовши до читальної зали, бібліотекарка підійшла до великої шафи, де були виставлені всі підписні видання — енциклопедії, довідники, твори класиків марксизму-ленінізму. Відчинивши цю шафу ключем, який висів на мотузці на її шиї, та знайшовши відповідний том повного зібрання творів Леніна, вона витягнула його з шафи та принесла Марійці.
     — Ось тобі ця робота Леніна, а ці книжки просто продивися, — сказала бібліотекарка. — Подивися зміст. Мабуть, дещо там є серед того, що тобі потрібно.
     — Добре, дякую Вам, — відповіла Марійка. — Зараз я подивлюся.
     Узявши всі ті книжки, Марійка пройшла до читальної зали. Сівши за стіл, вона раптом побачила в залі Надю Романенко. Марійка тихенько підсіла до Наді. 
     — Привіт! — прошепотіла Марійка. — Ти теж Леніна конспектуєш?
     — Так, але не тільки, — відповіла Надя. — Я маю підготувати для учнів молодших класів доповідь про юних героїв-антифашистів. 
     — І я — також, — сказала Марійка. — У тебе теж про Даніеля Фері?
     — Так, — відповіла Надя.
     — Отож давай готуватися разом, — запропонувала Марійка. — Бо, все одно, ніхто не перевірятиме, чи однакові в нас доповіді.
     Дівчата почали шукати у книжках інформацію про Даніеля Фері. Ніде Даніель Фері не згадувався, але там було досить багато інформації про події у Франції на початку 60-х років, у тому числі й — про антивоєнні демонстрації, учасники котрих вимагали від уряду негайно припинити бойові дії в Алжирі. 
     Просидівши в читальній залі майже три години, Надя та Марійка зробили багато виписок з різних джерел, а потім почали разом конспектувати Леніна.
     — Ну, що, — поцікавилася бібліотекарка, коли Марійка та Надя підійшли до стійки, аби повернути книжки назад, — щось знайшли, дівчата?
     — Про події того часу там дуже багато інформації, — зазначила Надя. — Але про Даніеля Фері — ані слова. 
     — Тоді єдине, що я вам раджу, — запропонувала бібліотекарка, — це підійти до вашого інтерклубу та взяти цю інформацію саме там. Якщо ваш інтерклуб підтримує зв’язки з сім’єю Даніеля Фері, то, напевно, там ви знайдете багато  подробиць із його біографії. 
     Наступного понеділка Марійка разом з Надею на великій перерві підійшла до Покровської.
     — Марино Олександрівно, — звернулися до неї дівчата, — у Вас є якісь матеріали про Даніеля Фері? Ми маємо восьмого числа виступити з доповіддю в молодших класах.
     — Тут у клубі є одна книжка про нього, але вона написана французькою мовою, — відповіла Марина Олександрівна. — В СРСР її ще не перекладали й не видавали. Я, на жаль, французької мови не знаю, бо в нас в університеті друга мова була німецька… Але я вам пропоную звернутися до мого Ігоря — він допоможе вам написати цей реферат. Він особисто листувався з сім’єю Даніеля. 
     — До Ігоря? — перепитала Марійка. — Ніколи більше!
     — Ти все ще його побоюєшся? — здивовано спитала Марина Олександрівна. 
     — А якщо раптом він знову мене до якоїсь секти затягне? — стурбовано промовила Марійка.
     — Та вже немає ніякої секти, — заспокоїла Марина Олександрівна. — Ігор вже давно не підтримує ніяких зв’язків із жодною сектою. 
     — Але, все одно, я не хочу більше з ним зустрічатися, — пояснила Марійка. — Просто він мене так травмував, що я потім ледве отямилася від цієї травми.
     — Я тебе розумію, Марійко, — погодилася Марина Олександрівна. — Тоді підійдіть до Любові Семенівни.
     — До якої Любові Семенівни? — здивовано перепитала Марійка. 
     — До іншої вчительки англійської мови, — пояснила Марина Олександрівна. — Вона закінчила педінститут, а не університет. До того ж, у неї другою іноземною мовою була саме французька, якою вона, до речі, володіє так само вільно, як і англійською. Любов Семенівна сама особисто відповідала на всі листи від родичів Даніеля Фері, отже вона знає про Даніеля Фері практично все. 
     Марійка та Надя так і зробили. Зв’язавшись із Любов’ю Семенівною, вони показали їй чернетки рефератів. Любов Семенівна довго розповідала їм про Даніеля, а дівчата все це акуратно записували. Отже, на восьме лютого їхні реферати були вже готові.
     У п’ятницю, восьмого лютого, у школі відзначали День юного героя-антифашиста — на честь юного французького комуніста Даніеля Фері, якого замордували восьмого лютого 1962 року в сутичках із поліцією під час розгону демонстрації проти війни в Алжирі, а також на честь його іракського ровесника Фадиля Джамаля, закатованого в іракській буцегарні роком пізніше. 
     То була щорічна традиція — відзначати цей день саме восьмого лютого. На нульовому уроці в усіх класах проводилися тематичні уроки, присвячені пам’яті тих двох та інших убієнних підлітків, а після уроків усіх запрошували до актової зали на жалобний мітинґ-концерт, присвячений усім підліткам, що віддали своє життя за комуністичні ідеали. Звичайно ж, антифашистами вважалися лише комуністи, а ті, хто не був комуністами, автоматично залучалися до фашистів. Взагалі-то, то було в традиціях комуністичної системи — канонізувати героїв лише за те, що вони загинули. 
     Іменем Даніеля Фері було названо шкільний клуб інтернаціональної дружби. Такі клуби існували практично в усіх навчальних закладах колишнього Радянського Союзу. Шкільні клуби обмежувалися лише листуванням з аналогічними клубами в СРСР та його сателітах; вузівські клуби займалися обміном делеґаціями, але, знову-таки, на суто ідеологічному підґрунті. 
     У чернівецькій школі номер два цей клуб давно вже підтримував зв’язки з сім’єю цього загиблого підлітка. А на задній стіні кімнати, де розміщувався той самий клуб, висів великий портрет Даніеля, написаний олією. У тій самій кімнаті розміщувалася вітрина, в якій було виставлено листи та світлини, надіслані клубові сім’єю Даніеля. 
     На нульовому уроці вожаті тих чи інших класів мали піти у свої підшефні класи та розповідати їм про цих великомучеників за комуністичні ідеали. 
     Марійка Федорчук якраз і була вожатою одного з п’ятих класів. Отже, вона мала піти на нульовому уроці до того класу та виступити там із доповіддю, присвяченою пам’яті тих убієнних підлітків. Надя Романенко виступала з аналогічною доповіддю в одному з шостих класів — саме там, де вчився Богдан. А оскільки у старших класах ніяких вожатих не було, ці тематичні уроки проводили самі класні керівники. 
     А після п’ятого уроку в актовій залі відбувся жалобний мітинґ, у якому брали участь учні восьмих — десятих класів. 
     На початку цього мітинґу всі встали та почали співати пісню про юних героїв-антифашистів, у якій згадувалися Володя Дубінін та розвідник-герой Коробков.
     Відкрила мітинґ директорка школи, Антоніна Андріївна Михайлова:
     — Дорогі товариші, — звернулася директорка до присутніх, — сьогодні ми всі тут зібралися в цій залі, аби вшанувати пам’ять юних героїв-антифашистів, які віддали своє життя заради миру та справедливості. Сьогодні все проґресивне людство вшановує пам’ять юного французького антифашиста Даніеля Фері та юного іракського антифашиста Фадиля Джамаля, яких було вбито саме в цей день. А тепер слово надається лекторові з товариства «Знання» товаришеві Бондаренко Семенові Сергійовичу, який розповість вам про події 8 лютого 1962 року. 
     До трибуни на сцені актової зали підійшов запрошений гість та почав розповідати про те, що відбулося в той день двадцять три роки тому.
     — Дорогі товариші, — звернувся лектор до присутніх, — події двадцятитрирічної давнини, апофеозом котрих стало восьме лютого шістдесят другого року, є чи не найтрагічнішою сторінкою історії повоєнної Франції, коли четверта республіка перебувала на межі громадянської війни і лише Шарль де Ґолль зміг попередити цю війну. Але це коштувало багатьох людських життів… Справа в тому, що в ті роки Алжир був колонією Франції, а місцеве населення прагнуло повної незалежності від Франції, але проти того були так звані «чорноногі», тобто європейські поселенці в Алжирі. Між ними та місцевим населенням виникали сутички, які переростали в повстання місцевого населення. Ці повстання придушувалися французькими леґіонерами, яких набирали з іноземних найманців, що часто мали кримінальне минуле, з особливою жорстокістю. Це, у свою чергу, викликало протести в самій метрополії. Ініціаторами цих акцій протесту виступала Французька компартія та федерація профспілок Confédération générale du travail (CGT)…
     Далі лектор почав розповідати, як у тогочасний уряд Франції почали проникати нацистські злочинці, які співробітничали з окупаційною владою в період німецької окупації:
     — Тоді поліцію очолював Моріс Папон, а міністром внутрішніх справ був Рожер Фрей. Обидва співпрацювали з німецькою окупаційною владою. У Франції діяла терористична організація OAS, яка здійснювала напад на алжирців, що мешкали у самій Франції. Проте на діяльність цієї організації ці фашистські недобитки затуляли очі, натомість обрушували весь тягар репресій на самих алжирців. Зокрема вони з особливою жорстокістю придушили мирну демонстрацію паризьких алжирців сімнадцятого жовтня 1961 року… 
     Далі Семен Сергійович коротко розповів біографію Даніеля Фері, зокрема він торкнувся його зв’язків із конфедерацією профспілок. 
     — Даніель Фері як виходець із простої робітничої сім’ї, став вихованцем конфедерації профспілок, а коли йому незадовго до його трагічної загибелі виповнилося п’ятнадцять років, він офіційно був прийнятий до CGT як повноправний член… І ось восьмого лютого сталася Шаронська трагедія, яка отримала свою назву від станції паризького метро, біля котрої й розігралася ця бійка. Тоді в ній загинуло дев’ятеро осіб і серед них — Даніель Фері. А було це так. Ця демонстрація була заборонена владою. Отже, коли члени CGT зібралися біля станції метро Шарон, на їх розгін було кинуто відбірні загони поліції та жандармерії. А жандармерія у Франції — це, фактично, внутрішні війська, отже проти мирної демонстрації було кинуто військові підрозділи. Начальник поліції Моріс Папон боявся ескалації хвилі протесту після розправи над алжирцями сімнадцятого жовтня, отже він наказав розігнати цю демонстрацію найрішучішими методами. Поліція застосувала проти демонстрантів сльозоточивий газ, а після цього вона почала хапати всіх підряд та бити ґумовими кийками. Отже вони наздогнали Даніеля, який вже встиг спуститися в метро, та почали бити кийками. А коли з його кишені випав членський квиток CGT, поліція почала бити Даніеля ще з більшою жорстокістю, причому не лише кийками, але й чавунними вентиляційними ґратами, які вони зірвали з вентиляційних вікон. Це засвідчили люди, які стали невільними свідками цієї розправи. Цими чавунними ґратами так звані охоронці правопорядку проломили Даніелю Фері череп, від чого він і помер…
     Звичайно, цей лектор нічого не розповів про те, що в тому ж самому році кількома місяцями пізніше в «найсправедливішому» суспільстві, тобто в Радянському Союзі, було з куди більшою жорстокістю придушено страйк робітників у Новочеркаську, коли навіть не внутрішні війська, а частини реґулярної армії розстріляли мирну демонстрацію трудящих, у котрих були лише економічні вимоги, розривними кулями, а численні учасники тих подій були після цього заарештовані та страчені. Хоча дивуватися тут нема чому … 
     — І буквально через рік після Шаронської трагедії, — розповідав далі лектор, згадавши Фадиля Джамаля, — в Іраку стався військовий переворот, унаслідок котрого до влади в країні прийшов кривавий диктатор Аль-Бакр, котрий фізично знищив більшу частину Іракської комуністичної партії. Тоді комуністів та всіх, кого підозрювали у симпатіях до них, вбивали прямо на вулицях. І дуже багато людей опинилися за ґратами, звідки вони не повернулися, бо були або закатовані, або страчені. І серед них був юний іракський патріот Фадиль Джамаль, котрого просто захопили на вулиці, кинули за ґрати та застосували проти нього дуже жорстокі тортури. Фадиль не витримав тих тортур та помер…
     Після виступу лектора з товариства «Знання» був виступ аґітбриґади, а потім ансамбль «Романтика» виконав у супроводі лише двох акустичних ґітар пару політичних пісень про юних героїв.

     Іще однією шкільною традицією було щороку напередодні десятого лютого, тобто дня пам’яті Олександра Сергійовича Пушкіна, згадувати митця, влаштовуючи вечори на його честь. За тією традицією, цей вечір мали організувати учні восьмих класів, у яких вивчення Пушкіна входило у шкільну програму з російської літератури та охоплювало майже цілу третю чверть. Але дев’ятикласники та десятикласники, як правило, також брали активну участь у тих вечорах.
     Ось і чергової суботи, дев’ятого лютого, в актовій залі школи мав відбутися такий традиційний пушкінський вечір. 
     — Дівчата з «Романтики» заздалегідь ходили до перукарні, зробивши там зачіски з завивками. А суботнього ранку Олена та Зоя прийшли до школи у звичайних шкільних одностріях, але з незвичними зачісками.
     — Зоє, що з тобою? — здивовано спитала Надя Романенко, побачивши Зою з такою незвичною «ампірною» зачіскою.
     — А сьогодні буде сюрприз, — повідомила Зоя. — Буде таке, чого ви раніше ніколи не бачили.
     — Нас ви вже нічим не здивуєте, — скептично заявила Роза Фрейд. — Що б ви не робили, нас ви вже нічим не здивуєте.
     — Тебе, може, й не здивуємо! — виголосила Олена, зайшовши до класу з майже такою самою зачіскою. 
     Вчителі під час своїх занять так само здивовано озиралися на Зою та Олену, точніше, на їхні зачіски, але нічого при цьому не казали. 
     На пушкінський вечір хлопці та дівчата з «Романтики» прийшли майже за цілу годину до його початку. Напередодні вони занесли до тринадцятого кабінету торби з театральними костюмами, передавши їх Вірі Павлівні на зберігання. Вона довго милувалися цими історичними костюмами епохи романтизму, повторюючи весь час: «Які ви молодці!», або «Як гарно ви вирішили з цим виступом!», а потім зачинила їх на ключ в одній із шаф. А в суботу, десь близько шістнадцятої години, всі учасники гурту зібралися у класній кімнаті.
     — Ну, добре, — сказала Віра Павлівна, — зараз я даю вам костюми, отже, готуйтеся! Ви, напевно, хлопці, переодягніться першими, бо ви це робите швидше за дівчат, а потім ви почекаєте в коридорі, поки підготуються дівчата.
     Дівчата вийшли разом з Вірою Павлівною, а Сашко та Павло швиденько дістали свої торби та переодягнулися. А переодягнувшись, вони вийшли до коридору тримаючи в руках ґітари. 
     — Ми готові, — заявив Сашко Вірі Павлівні та дівчатам, які стояли в коридорі біля вікна. 
     — Заходьте, дівчата! — сказала Віра Павлівна.
     Дівчата разом із Куцачкою увійшли до класної кімнати, а Павло з Сашком — у фраках та в циліндрах — встали біля того ж самого вікна та почали щось награвати на ґітарах.
     Тут раптом з’явилася Людмила Павлівна Тімм, вчителька географії.
     — Добрий день, Людмило Павлівно! — промовили Павло та Сашко.
     — О-о! — виголосила Людмила Павлівна. — А я вас, чесно кажучи, спочатку й не впізнала. Гадала, що якісь артисти до нас завітали. Ви так гарно виглядаєте! Щось співатимете, чи ставитимете якийсь уривок із якоїсь вистави?
     — Ну, це вже сюрприз, — відповів Павло. — На вечорі ви все побачите.
     — Добре, — погодилася Людмила Павлівна. — Якщо сюрприз, то нехай то буде, насправді, сюрприз. Більше питань до вас нема. Цікаво на вас буде подивитися!
     Розпочався пушкінський вечір о сімнадцятій годині. Відкрила його вчителька російської мови та літератури Дарина Василівна Савицька. Її чоловік був директором музично-драматичного театру, отже всі мали підозру, що традиція влаштовувати щорічний пушкінський вечір напередодні дня пам’яті поета була саме її, точніше, його ініціативою. Бо Дарина Василівна постійно відкривала той вечір вступною промовою, а її чоловік обов’язково при цьому був присутнім у залі та навіть завжди виступав із промовою як запрошений гість. 
     Дарина Василівна хвилин двадцять розповідала про внесок Пушкіна у світову літературу, про подробиці його смерті… Щороку вона розповідала якусь нову подробицю його біографії. Складалося таке враження, що вона, насправді, серйозно досліджувала життя поета та знала про нього буквально все. 
     Після її вступної промови на сцену вийшла учениця 8-А класу Оля Белікова разом із якимось десятикласником. Вони почали оголошувати номери художньої самодіяльності. 
     Більшість номерів була цілком одноманітною: або то була декламація творів Пушкіна, або розиграшем якихось сценок за мотивами його творів. 
     — А тепер, — оголосили ведучі, — виступає вокально-інструментальний ансамбль 8-Б класу «Романтика». Вони виконають два романси на вірші Пушкіна — «Я Вас любил» та «Я помню чудное мгновенье».
     У залі настала тиша. Усі присутні вже були налаштовані на щось несподіване, адже від «Романтики» можна було чекати все, що завгодно. 
     На сцену вийшли Сашко та Павло у фраках та циліндрах, тримаючи в руках акустичні ґітари, а за ними — у довгих сукнях та солом’яних чепчиках — вийшли Олена та Зоя. Олена одразу ж сіла за піаніно, а Зоя встала між Павлом та Сашком.
     Зала застогнала від захоплення.
     Учасники гурту почали співати. Проспівавши обидва твори, вони поклонилися та почали чекати на реакцію публіки. Після майже двохвилинної перерви зала буквально вибухнула оплесками та оваціями. 
     Після «Романтики» були ще деякі номери, але з «Романтикою» вони не йшли ні в яке порівняння. 
     По закінченню вечора до хлопців та дівчат з «Романтики» підійшли Георгій Станіславович разом із чоловіком Дарини Василівни. 
     — Ну, ви вже в котрий раз мене дивуєте! — вигукнув Георгій Станіславович. — До речі, я вам пропоную поміняти ваш імідж та репертуар. Чому б вам не виступати в костюмах епохи романтизму та співати пісні епохи романтизму? Шуберта, наприклад… Тоді ви своїм іміджем та репертуаром повністю відповідатимете назві вашого ансамблю. Уявіть собі: ансамбль «Романтика» виконує пісні та романси епохи романтизму… Ми навіть вам можемо замовити такі ж самі костюми…
     — Не треба замовляти, — додав директор театру, — я від імені театру можу вам ці костюми просто подарувати. Вони вам вельми пасують! 
     — До речі, Георгію Станіславовичу, — звернулася до нього Зоя, — Ви зараз практично дослівно повторили слова мого тата. Він нам запропонував те ж саме. 
     — А як твоє прізвище? — поцікавився директор театру.
     — Крамар, — відповіла Зоя. 
     — А, Віктор Вікторович! — вигукнув директор театру. — Ти є донькою Віктора Вікторовича Крамаря! У театрі його всі дуже поважають. Він, до речі, навіть писав п’єси для московського театру «Современник»! І буде дуже великою втратою, якщо Ви, Зоє, не станете артисткою. Я дуже уважно спостерігав за Вами, як Ви співали. 
     — Так, — додав Георгій Станіславович. — Дуже гарно! Отже, поміркуйте, будь ласка. Мабуть, насправді, вам треба змінити імідж та репертуар. 
     — Ми вже поміркували, — твердо оголосив Сашко. — Ми вирішили чергувати наш імідж та репертуар. Ми хочемо бути сучасною молодіжною групою, хочемо співати сучасні пісні, але ми можемо ці два іміджі поєднувати між собою. Коли треба бути сучасними, ми будемо виходити по-сучасному одягнені, ми співатимемо сучасні пісні, гратимемо на електроґітарах та синтезаторах. А коли треба, ми виходитимемо у фраках та довгих сукнях та співатимемо старовинні романси у супроводі акустичних ґітар. А інколи ми навіть можемо поєднувати, комбінувати одне з одним. Наприклад, співати старовинні романси в сучасному аранжуванні.
     — Дивіться тільки, — застеріг Георгій Станіславович, — щоб це не було блюзнірством. Але ідея є дуже гарною. Я нічого проти цього поєднання не маю.
     Повернувшись додому, Марійка помітила, що Максим дуже сильно радів. Узявши ґітару, він перебирав струни та наспівував собі якісь дуже веселі мелодії.
     — Максиме, — звернулася до нього Марійка. — Чому ти так радієш? Що з тобою таке сталося?
     — Можеш привітати мене та всю нашу групу, а, заодно, й нашого тата, з маленькою, але перемогою! — радісно повідомив Максим. 
     — Що за перемога? — здивовано спитала Марійка.
     — Матряшина більше не вестиме в нас англійську мову! — радісно вигукнув Максим. — Я сьогодні дивився розклад занять на наступний семестр, який розпочинається в нас у понеділок. І проти англійської мови замість Матряшиної стоїть зовсім інше прізвище. Я пішов до деканату, аби з’ясувати, чи не помилка це. А секретарка мені пояснила, що це, дійсно, так. Матряшину від нас усунули, а замість неї в нас буде дуже гарна жінка, яка, до речі, була в Канаді. Секретарка повідомила, що Матряшину нібито перевели на філфак, на російське відділення… Ну-ну, нехай ці філологи тремтять, адже на філфак ідуть ті, хто нічого не вміє й нічого не знає. Нехай вона їх переконує, що філологові сам Бог велів бути поліглотом! А ми свого домоглися — разом із татом та всією нашою групою! А мене ти можеш привітати не лише з цим, але й із тим, що я став тепер справжнім студентом! Перша сесія вже позаду, бойове хрещення я пройшов дуже вдало — із трьома «п’ятірками» та лише однією «четвіркою»! Отже, я тепер справжній студент! 
     — Вітаю тебе, Максиме! — вигукнула Марійка, кинувшись старшому братові на шию та обійнявши його. — Коли, нарешті, і я вже закінчу цю довбану школу та стану студенткою?
     — Час плине дуже швидко! — підбадьорив Максим. — Ще якихось два з половиною роки — і ти теж закінчиш школу… А чи станеш ти після цього студенткою — це вже залежить, насамперед, від тебе!
     — Я постараюся добре підготуватися до вступних іспитів! — сказала Марійка.
     — Ти все ще хочеш вступати до істфаку? — поцікавився Максим.
     — Напевно, — припустила Марійка, — бо в точних науках я щось не дуже кумекаю…
     — О, на істфак зараз дуже важко вступити, — застеріг Максим, — бо там дуже великий конкурс… До речі, в нас наприкінці лютого буде в інтерклубі фестиваль інтернаціональної дружби. До нас приїдуть студентські делеґації з різних вишів. Я ще запитаю, чи ти теж зможеш відвідати деякі заходи в рамках цього фестивалю. Адже то, насправді, буде дуже ґрандіозне дійство!  
     — Я бажаю тобі подальших успіхів у новому семестрі! — вигукнула Марійка та пішла до дитячої кімнати писати свій щоденник. 
     Відкривши «заповітний» зошит, Марійка написала:
     «Сьогодні субота, 9 лютого 1985 року. Завтра день пам’яті Пушкіна. Яким молодим він помер — лише тридцять сім років! Сьогодні в нас був вечір, присвяченій його пам’яті. Наш ансамбль «Романтика» у черговий раз нас здивував, виконавши старовинні романси у костюмах тієї епохи. Зоя та Оленка виглядали просто чудово в довгих сукнях. Їм вони дуже-дуже пасують! Сьогодні знову був сніг. І коли, нарешті, ця зима скінчиться? А в Максима розпочався новий семестр. Зимову сесію він склав дуже добре, отже він тепер справжній студент. До речі, в них усунули одну садистку, яка знущалася над студентами. Тепер Максим на сьомому небі».

     Наступного понеділка у 8-В класі першим уроком мав бути урок української літератури. Коли весь клас сидів та готувався до уроку, зненацька до класної кімнати влетів Барбарисов.
     — Люди! Миронючка захворіла! — закричав він.
     — Ур-р-р-а-а-а-а! — завопив весь клас.
     — Тікаємо з класу? — запропонував Барбарисов.
     Тут пролунав дзвоник та до класу зайшла вчителька англійської мови Марина Олександрівна Покровська.
     — Доброго ранку, діти! — привітала учнів Марина Олександрівна. — Аліса Сергіївна захворіла, а мені зараз доручили її замінити. 
     — Але ж ми не готувалися до англійської мови, — спробувала пояснити Руслана Бобрикова. 
     — Так, — підтвердив Слава Столяров.
     — А нам іти у свою групу до Елли Георгіївни? —  поцікавилася Люда Калашникова. 
     — Ні, не треба, — заспокоїла Марина Олександрівна. — Я замінятиму цей урок в усьому класі. Я також чудово усвідомлюю те, що ви всі сьогодні абсолютно не готові до уроку англійської мови, тому я нічого у вас не питатиму. Я маю для вас спеціальне завдання. Сьогодні ми розбиратимемо один дуже відомий віршик із шотландського фольклору. Цей віршик зветься “Wee Willy Winkie”. Зараз я його вам прочитаю вголос.
     Марина Олександрівна дістала аркуш паперу, віддрукований на друкарській машинці, та почала читати дуже повільно, чітко вимовляючи кожне слово:
Wee Willie Winkie runs through the town, 
Up stairs and down stairs in his night-gown, 
Tapping at the window, crying at the lock, 
“Are the children in their bed, for it’s now ten o’clock?” 
“Hey, Willie Winkie, are you coming in? 
The cat is singing purring sounds to the sleeping hen, 
The dog’s spread out on the floor, and doesn’t give a cheep, 
But here’s a wakeful little boy who will not fall asleep!”
     — Ви щось зрозуміли? — поцікавилася Марина Олександрівна. 
     — Нічого не зрозуміли! — зізналися учні. 
     — Але, напевно, ви знаєте російський переклад цього вірша, зроблений Іриною Токмаковою. 
     Марина Олександрівна почала читати російський переклад:
Крошка Вилли-Винки ходит и глядит, 
Кто не снял ботинки, кто еще не спит. 
Стукнет вдруг в окошко или дунет в щель, 
Вилли-Винки, крошка, лечь велит в постель. 
Где ты, Вилли-Винки, влезь-ка к нам в окно, 
Кошка на перинке спит уже давно. 
Спят в конюшне кони, начал пес дремать, 
Только мальчик Джонни не ложится спать!
     — Цей дитячий віршик ми знаємо, — підтвердила Руслана.
     — Ось зараз, — повідомила Марина Олександрівна, — ми й порівняємо, наскільки переклад Токмакової відрізняється від ориґіналу… До речі, то не є зовсім ориґінал. То є лише адаптований варіант сучасною літературною англійською мовою. А справжній ориґінал написаний шотландським діалектом звучить трохи інакше. 
     Покровська почала те ж саме читати шотландською:
Wee Willie Winkie rins through the toun, 
Up stairs and doon stairs in his nicht-goun, 
Tirlin’ at the window, cryin’ at the lock, 
“Are the weans in their bed, for it’s noo ten o’clock?”
     — Із тієї ж причини вірші Роберта Бернса в ориґіналі зрозуміти дуже складно, бо він писав таким самим шотландським діалектом… Ну, добре, хто має красивий почерк? 
     — Ярошинська, — хтось вигукнув із місця.
     — Надю, — звернулася до неї Марина Олександрівна, — хочеш піти до дошки?
     — Добре, — погодилася Надя Ярошинська. 
     Коли Надя вийшла до дошки, Марина Олександрівна дала їй аркуш із віршем. Узявши крейду, Надя почала виводити на дошці англійський текст. А всі інші учні переписували той текст собі в зошити. Так само колись у групі продовженого дня робили домашнє завдання: один учень писав на дошці перед усією групою розв’язок тієї, чи іншої задачі з математики, а всі інші просто механічно переписували отой розв’язок собі в зошити. 
     Коли Надя закінчила писати вірш на дошці, Марина Олександрівна прочитала його ще раз. 
     — А тепер щось ви зрозуміли? — спитала Покровська у класу. 
     — Зовсім трохи, — зізналася Олеся Денисенко. 
     Після цього Покровська почала розбирати рядок за рядком, підказуючи незнайомі слова.
     — Ура! — вигукнув Ковальов, прийшовши після уроків додому — В нас Миронючка знову серйозно захворіла! Тепер у нас майже цілий місяць не буде ані української мови, ані української літератури!
     — Ну й що тут є гарним? — здивовано спитала Валентина Дмитрівна. — Вам же доведеться все це наздоганяти! Та й потім, ви маєте складати з української мови іспит у цьому році…
     — Як я заздрю тим, хто звільнений від української мови! — крикнув Антін. — Це ж стільки додаткового навантаження! Я навіть не уявляю, як я складатиму той клятий іспит з української мови та літератури наприкінці цього року.
     — Але ж інші складають, — заспокоїла Валентина Дмитрівна. — Ось, наприклад, наша Оля Байстрюк успішно минулого року склала той іспит. І отримала за нього тверду «четвірку». І ти зможеш його так само успішно скласти, якщо добре до нього підготуєшся.
     — А ті, хто не вивчає українську мову, — із заздрістю зазначив Антін, — не мають таких шалених навантажень, як я. Їм зараз набагато легше навчатися!
     — Зате ти знатимеш іще одну мову, — заспокоїла Валентина Дмитрівна.
     Тут у дверях пролунав дзвоник. Валентина Дмитрівна пішла до ґанку відчиняти двері. До прохідної кухні, розташованої між коридором та всіма іншими приміщеннями, зайшла Стела, кузина Антона.
     — Стело, а як у вас проводилися іспити? — поцікавився Антін. — Ти ж кінчала школу в Тамбові. 
     — В нас іспити були лише у випускних класах — у восьмому та десятому, — повідомила Стела. — А дев’ятий клас був, взагалі, неначе відпочинок. Двадцять п’ятого травня скінчилися заняття — і все, більше нічого не було. Трин-трава! 
     — І що, так званої п’ятої трудової чверті у вас теж не було? — здивовано спитав Антін.
     — Ні, так звана п’ята чверть у нас була, — відповіла Стела. — В нас учні їздили до трудового табору — у складі так званих сільськогосподарських загонів. Але я здобула тоді медичну довідку, буцімто мені стан здоров’я не дозволяє їхати на роботу у складі сільгоспзагону. Отже, я впродовж цілого червня тільки гуляла.
     — Виходить, в Україні набагато важче вчитися, ніж у Росії, — зробив висновок Антін.
     — Я, взагалі, вважаю перевідні іспити маразмом, — погодилася Стела. 
     — Але ж нам пояснювали, буцімто нас вже з п’ятого класу тренують, поступово готуючи до складання випускних іспитів, — зазначив Антін. — І навіть наводили арґумент, ніби ваші восьмикласники дуже сильно тремтять перед іспитами. Ніби вони бояться іспитів, а ми ніби вже поступово звикаємо до таких випробувань.
     — В нас ніхто не тремтів, — повідомила Стела. — Нас дуже довго морально готували до цього.
     — А нас так сильно перевантажують, — поскаржився Антін. — Ліпше б я мешкав у Росії. Ну чому я народився у цій Малоросії? Чому мого дідуся заслали сюди після війни? Я — росіянин, я хочу жити в Росії! Я ненавиджу цю Малоросію!
     Тієї ж самої ночі Антонові наснився той самий вірш, який минулого дня розбирали на додатковому уроці англійської мови замість української мови. Антін згадав, як йому в дитинстві читали той самий віршик у перекладі Токмакової. Тоді йому здавалося, що та крихітка Віллі-Вінкі — то не якийсь карлик, а, навпаки, чи то страхітливий монстр, чи то просто злий дух. З того часу, як йому прочитали той віршик, Антін почав боятися темряви. Йому все здавалося, ніби ось зараз з’явиться це страшне чудовисько Віллі-Вінкі, після чого буде вельми кепсько. 
     Ось йому й цієї ночі почали з’являтися уві сні страхітливі чудовиська з далекого молочного дитинства. Антонові наснилося, неначе він опинився в темній кімнаті. І ось зненацька з’являється ця потворна істота в вигляді густої чорної хмари із двома очима, що світилися зловісним блакитним світлом у повній темряві. Антін побачив, як це страшне чудовисько починає атакувати Антона, намагаючись його з’їсти. Але раптом пролунав пронизливий писк будильника, після чого Антін прокинувся. Будильник показував половину на сьому. 
     Антін радів, що незабаром буде двадцять третє лютого, коли дівчата даруватимуть подарунки. То була така традиція: на двадцять третє лютого дівчата готували подарунки для хлопців, а хлопці у відповідь готували подарунки для дівчат на восьме березня. Дарували, головним чином, різні книжки, канцтовари, парфумерію. У молодших класах дарували також іграшки, але вже в сьомому класі ніхто ніяких іграшок вже не дарував. Усі прагнули виглядати дорослими. 

     Наступного дня, як і завжди у вівторок, у 8-В класі перші два уроки були уроками праці. Дівчата займалися цілих два уроки у так званому кабінеті обслуговуючої праці, а хлопці — у слюсарній майстерні. Дівчат учили на цих уроках готувати їжу, шити та займатися різним рукоділлям — таким, як, скажімо в’язання, вишивання, макраме тощо. Часто під кінець другого уроку хлопці відвідували дівчат саме тоді, коли тема уроку торкалася приготування тих, чи інших страв, та пробували те, що дівчата встигали приготувати. А хлопці, у свою чергу, проходили основи слюсарної та столярної справи, а також основи електротехніки. 
     Тому вівторок і вважався найлегшим днем, бо на вівторок не так багато треба було готувати уроків.  
     Проте через надто сніжну зиму практично всю третю чверть хлопці тільки тим і були зайняті, що розгрібали сніг. Вже перед початком занять вони домовлялися один з одним, хто яку лопату братиме та хто яку ділянку прибиратиме. В усякому разі, хлопцям подобалося це прибирання, бо вони цілих півтори години мали можливість працювати на свіжому повітрі та при цьому не боятися отримати погану оцінку. 
     Так було й цього разу, дванадцятого лютого. Снігу за ніч випало дуже багато, отже можна було впродовж двох уроків махати лопатами та не думати про навчання. 
     Але урок праці скінчився та треба було йти на інші уроки.
     Після третього уроку до класу несподівано підійшов Микола Миколайович Бакланов. 
     — Доброго дня! — привітався він із 8-В класом. 
     Учні теж привіталися з ним.
     — Ви, напевно, знаєте, що Аліса Сергіївна хвора та перебуває зараз у лікарні, — продовжив Бакланов. — Отже, поки вона є хвора, я виконуватиму обов’язки класного керівника. До вас прийде одна практикантка, яка буде у вас класним керівником, але то буде пізніше. А поки що основним класним керівником буду у вас я. Отже, не думайте, що якщо Аліса Сергіївна хвора, у вас настане анархія. Тому, будь ласка, не розходитеся в суботу після п’ятого уроку. Я на вас чекатиму в п’ятнадцятому кабінеті на класну годину… До речі, Аліса Сергіївна лежить у стаціонарі лікувально-санітарного управління на вулиці Крилова. Вам би слід було сходити та провідати її… Хто, до речі, мешкає найближче до цієї вулиці?
     — Ковальов та Токарев, — повідомив Церковиський. — Вони є сусідами. 
     — Добре, Ковальов та Токарев, — повторив Бакланов. — До вас є таке комсомольське доручення — провідати Алісу Сергіївну від імені всього вашого класу. 
     — А Ковальов іще не є комсомольцем, — зазначив Церковиський.
     — А це значення ніякого не має, — відповів Бакланов. — Домовтеся, будь ласка, коли ви зможете зустрітися та зайдіть до Аліси Сергіївни. Їй буде дуже приємно, коли ви зробите це. 
     Ковальов та Токарев, насправді, мешкали хоч і на різних вулицях, проте в межах одного й того самого кварталу, отже були сусідами. Антін часто заходив до Михайла, отже вони разом гуляли. І так було вже впродовж кількох років. 
     Аліса Сергіївна вже в котрий раз лежала у відомчій лікарні Лічсанупру на вулиці Крилова. То був котедж, чи навіть міська вілла, побудована в стилі функціоналізму в міжвоєнний період. Раніше там мешкав, напевно, якийсь чи то підприємець, чи то лікар, чи то університетський професор. У сороковому році, після анексії Північної Буковини Радянським Союзом, його — як експлуататора, — звичайно ж, експропріювали та, мабуть, знищили, а в його котеджі розмістили лікарню НКВС. Так вона й лишалася лікарнею КДБ. А оскільки чоловік Миронючки був пов’язаний із цим відомством, то й Аліса Сергіївна також часто проходила там стаціонарне лікування. Ковальов разом із Токаревим часто її там відвідували. 
     Ось і цього разу Ковальов домовився з Токаревим зустрітися в середу, коли в Антона в музичній школі не було ніяких занять. 
     Клавдія Петрівна дала Антонові пляшку виноградного соку, який вона сама зварила з винограду, зібраного на дачі, після чого Антін пішов спочатку до Михайла. Зайшовши в під’їзд Токарева, Антін подзвонив у двері. Михайло вийшов та вони вирушили до лікарні, розташованої лише на відстані двохсот метрів від будинку, де мешкав Михайло. Підійшовши до під’їзду, хлопці натиснули кнопку дзвінка. До них вийшла якась жінка в білому халаті — чи то медична сестра, чи то санітарка. 
     — Хлопці, вам чого треба? — запитала жінка у дверях. 
     — Ми — учні другої школи, — пояснив Токарев. — Тут у вас має лежати вчителька Миронюк Аліса Сергіївна, яка є нашим класним керівником. 
     — Є в нас одна вчителька, — відповіла жінка. — Пройдіть, будь ласка, до сестринської. Зараз ми все з’ясуємо. 
     Жінка провела Антона та Михайла всередину. За вхідними дверима довгий та вузький коридор вів до великого вестибулю з широкими сходинками, що вели на другий поверх. Жінка почала підійматися сходинками. Хлопці попрямували за нею. Піднявшись на другий поверх, жінка провела хлопців до сестринської, яка була раніше чи то кухнею, чи то кабінетом.
     — Ось, — сказала жінка дівчатам, що сиділи в сестринській. — Ці хлопці прийшли провідати свою вчительку. 
     — Ага, — відповіла одна з медичних сестер. — Знаємо таку. Як її звати?
     — Аліса Сергіївна, — уточнив Токарев.
     — Так, — підтвердила медсестра. — Є в нас така. 
     Дівчина подивилася в реєстраційний журнал. 
     — Як її прізвище? — спитала медсестра.
     — Миронюк, — відповів Ковальов.
     — У четвертій палаті вона, — повідомила медсестра. — Це велика кімната прямо напроти сестринської. 
     Вийшовши до коридору, Антін та Михайло одразу ж побачили широкі двері, засклені матовим склом. Хлопці відкрили двері. Миронючка в червоному вельветовому халаті якраз сиділа з кимось за столом у центрі палати. Хлопці пройшли всередину. Палата, скоріше за все, була раніше вітальнею. Вона була досить великою кімнатою з панелями, виготовленими з червоного дерева. Стеля в цій кімнаті була з ліпниною, а вікно було дуже широким та не мало ніяких кватирок; складалося воно з чотирьох дверцят. 
     Антін раптом подивився на стелю. На ній була велика руда пляма. 
     — Тебе пляма зацікавила? — спитала Миронючка. — Мені вона також муляє очі. Але, нічого, можна терпіти. Головне, що ця стеля не тече. А пляма хоч і муляє очі, але я на неї просто не звертаю уваги… До речі, як там у школі справи? 
     — Поки що нічого особливого, — відповів Антін. 
     — А хто мене замінює як класного керівника? — поцікавилася Миронючка. 
     — Микола Миколайович, — відповів Токарев. 
     — Поважайте його, — сказала Миронючка… До речі, Антоне, Сеньків до тебе не лізе?
     — Поки що ні, — відповів Антін. — В нас усе поки що більш-менш нормально.
     Вони утрьох іще трохи побалакали, після чого хлопці пішли додому. 

     Наближалося двадцять третє лютого — День радянської армії. За два дні до тієї дати після шостого уроку, відбулися збори, присвячені тій даті. В актовій залі зібралися учні шостих-десятих класів. На початку директорка привітала всіх із наступаючим святом Радянської Армії, підкресливши те, що вона ось вже шістдесят сім років стоїть на варті завоювань соціалізму, та саме завдяки їй радянські люди вже впродовж майже сорока років живуть у мирі (якщо ж, звичайно, не брати до уваги афганську війну, яка ішла тоді вже шість років). 
     Потім зі святом привітав Віталій Андрійович Денисенко, викладач початкової військової підготовки. Його промова мало чим відрізнялася від промови Антоніни Андріївни. Хіба що, він більше уваги акцентував на те, що за всю повоєнну історію міжнародна обстановка ніколи ще не була такою напруженою, як на той момент.
     — А тепер, — продовжила Антоніна Андріївна, — слово надається ветеранові Великої Вітчизняної війни, підполковникові у відставці Степаненко Дмитрові Сергійовичу. 
     З місця у президії піднявся бравий дідусь у парадному офіцерському однострії бірюзового кольору, вийшов ближче до присутніх у залі та розпочав свою промову.
     — Дорогі товариші! — звернувся він до зали. — Ось зараз багато розповідали про необхідність захищати завоювання соціалізму. Чому це так важливо? Та тому, що Радянський Союз — як і на початку двадцятих років — усе ще знаходиться в оточенні імперіалістичних держав. Звичайно ж, порівняно з двадцятими та тридцятими роками, цих імперіалістичних держав стало набагато менше, а в Радянського Союзу з’явилися надійні союзники в обличчі країн соціалістичної співдружності, які є членами Організації Варшавського договору. Проте це зовсім не означає, що загрози Радянському Союзові та іншим соціалістичним країнам стало менше. Ні! Імперіалістичні держави, як і шістдесят років тому, мріють знищити соціалізм як систему, відновити капіталізм та перетворити всіх нас на своїх рабів. А що таке капіталізм, я знаю на власному досвіді. У вашому віці я не вчився, а змушений був працювати. І життя в нас було дуже важким. Ось ви, напевно, чули, як зараз Яак Йоала співає пісню про те, що треба жити за сонячним годинником. Мій онук теж звернув на це увагу. А я його питаю: «А ти хоч знаєш, що це таке — жити за сонячним годинником?». «Ні», — відповів мій онук. І коли я розповів йому, що таке жити за сонячним годинником, після цього він заявив: «Не хочу жити за сонячним годинником». А розповів я йому, як сімдесят років тому я мешкав у робітничому селищі на Уралі. Усі робітники в тому селищі мешкали в бараках без будь-яких зручностей. Лише місцевий піп мешкав у великому цегляному будинку. Так ось, у того попа була дуже велика колекція різних годинників — і настільних, і настінних, і кишенькових. У той час, як усі робітники не мали ніяких годинників та жили за сонячним годинником. Тобто коли Сонце сходило, всі вставали з ліжка та йшли на роботу. Із заходом Сонця всі поверталися додому та одразу ж лягали спати, бо робочий день тривав чотирнадцять годин. Так було влітку. А оскільки взимку день є дуже коротким, усіх робітників о п’ятій ранку будив заводський гудок. Ось так ми всі й жили. Отже, якщо ви не хочете, щоб усе це повернулося, якщо ви не хочете жити за сонячним годинником, ви повинні всіма силами захищати соціалістичний лад, аби не допустити в жодному разі повернення капіталістичних порядків. 
     Після цієї промови Денисенко вручив хлопцям із десятих класів приписні свідоцтва. Він викликав кожного поіменно; той учень підіймався на сцену та отримував своє приписне свідоцтво зі словами: «Служу Радянському Союзу!». 
     А після всього того були номери художньої самодіяльності. В тому числі, й ансамбль «Романтика», який виконав ту саму пісню Дубравіна.
10 
     Наступного дня на уроці російської літератури закінчили вивчати Пушкіна та перейшли до творчості Лермонтова. Наталя Михайлівна одразу ж задала вчити на пам’ять вірш «Смерть поэта». 
     — Нічого собі, — повторював Ковальов, ідучи зі школи додому, — сьогодні на завтра завдають такий великий вірш вивчити. І коли я все це встигну?
     Прийшовши додому, Антін почав одразу вчити той вірш. Проте йому треба було йти до музичної школи, отже він відклав той вірш на потім. 
     Повернувшись із музичної школи, він знову взяв однотомник Лермонтова, який йому нещодавно придбала Валентина Дмитрівна, та продовжив зубрити: «Погиб поэт, невольник чести, пал, оклеветанный молвой…». 
     Але тут розпочався концерт, присвячений Дню Радянської армії. Через таку гучну музику Антонові ставало вчити все важче й важче. 
     — Гаразд, — подумав Антін. — Завтра встану о п’ятій ранку та продовжу вчити на свіжу голову… До речі, коли вже не буде тієї армії?... 
     Антін мав подвійне ставлення до цього свята. З одного боку, йому подобалося отримувати подарунки від дівчат. Але з іншого… Він так боявся того, що незабаром йому теж доведеться «виконувати свій патріотичний обов’язок»… Він так тремтів, очікуючи призову на дійсну військову службу, з таким страхом він міркував про той призов… Як він буде в тій армії? Куди його пошлють? Як він буде там служити? А як до нього ставитимуться «діди»? Все це дуже турбувало Антона, дуже хвилювало. Він чекав на день призову так, як грішники чекають на судний день. До того ж, однокласники постійно додавали олію у вогонь… 
     — І коли вже не буде тієї армії? — постійно повторював Антін про себе. — Напевно тоді, коли комунізм переможе на всій планеті, коли більше не буде імперіалістичних держав… Але коли це все буде?
     О десятій годині вечора Антін ліг спати, а прокинувся він о п’ятій годині, під пронизливий писк будильника. Встав і одразу ж почав зубрити Лермонтова: «Замолкли звуки чудных песен, не раздаваться им опять…». 
     Відчувши, що вірш, все-таки, вивчено, десь о пів на восьму Антін почав збиратися до школи.  До того ж, йому було вельми цікаво, що ж дівчата подарують йому цього разу.
     Перед початком першого уроку всіх хлопців попросили вийти, а дівчата тим часом почали розкладати хлопцям подарунки. Коли хлопців запросили назад до класної кімнати, хлопці побачили на кожному столі однакові ручки та однакові блокноти. Цього разу на двадцять третє лютого дівчата восьмого «В» класу вирішили подарувати всім хлопцям однакові подарунки, аби не було ніяких образ.
     — Це дуже добре ви так вирішили, — поділилася своїми враженнями Наталя Михайлівна, яка мала проводити перший урок, тобто урок російської літератури, — бо не буде ніяких образ, ніяких заздрощів, буцімто комусь дістався подарунок кращий, ніж у мене. А так — усі подарунки є однаковими.
     До речі, у класі «Б» дівчата вирішили так само. І в «А» класі — також. То була, мабуть, їхня спільна домовленість.
     — Тобі, Антоне, то буде дуже гарне поповнення до твоєї колекції блокнотів, — зазначила Олеся Денисенко, звернувшись до Ковальова на перерві. — Бо я знаю, в тебе стільки різних блокнотиків вдома зібралося.
     — А я й не колекціоную їх, — спростував Олесину думку Антін. — У мене, насправді, є багато різних блокнотів, але я їх не колекціоную. Всі вони в мене мають суто функціональне призначення. 
     — Ну й яке то функціональне призначення? — втрутилася в розмову Іра Лотяну. 
     — А я туди записую матеріали з «Крокодила», з рубрики «Нарочно не придумаешь», а також із «Перцю», з рубрики «Страшне перо — не в гусака». 
     Наталя Михайлівна майже нікого не питала в той день вірш Лермонтова, натомість сама про нього досить багато розповідала. 
     Наступним уроком був урок фізики. 
     — До речі, після п’ятого уроку щоб ніхто не розходився через те, що Аліса Сергіївна хвора, — нагадав усім Бакланов, — бо цю виховну годину вестиму саме я. Крім того, на цій виховній годині я представлю вам молоду практикантку, яка проходитиме у вашому класі практику саме як класний керівник. Отже прохання до всіх її поважати як свою справжню вчительку та в усьому її підтримувати… І ще одне. Завтра день виборів до Верховної ради. Отже не забувайте про те, що ви завтра всі чергуєте на виборчій дільниці. Ви повинні будете показувати всім відвідувачам, де розташовані виборчі урни, а тих, хто проголосував, запрошувати на концерт художньої самодіяльності. 
     Наступним уроком мав бути урок географії. Після другого уроку була велика перерва, яка тривала двадцять хвилин. Зайшовши в кабінет географії, Люда Калашникова дістала зі свого портфелю портативний касетник та увімкнула його в електричну мережу. Потім вона вийняла з кишені касету із записом італійського співака Пупо.
     — Зараз розпочнеться дискотека! — виголосила вона.
     Увімкнувши касетник, Люда одразу ж почала прямо перед класною дошкою танцювати під пісню „Un amore“… 
     А Пупо на касеті співав:
Voglio un amore che sappia di te  
con quel gusto un po’ amaro di un vino da re’  
un ricordo che sciolga i ricordi che ho  
per cui valga la pena di arrendersi un po’  
un amore grande che comincia piano  
e respira vento come gli aquiloni… 
     Проте в зимових чоботях танцювати було дуже важко, отже Люда підійшла до свого місця та роззулася, приставивши чоботи до своєї парти та лишившись тільки в чорних колготках. Без чобіт Люда знову вийшла до дошки та продовжила танцювати. Хлопці дуже уважно дивилися на неї, а Люді було абсолютно байдуже, що про неї подумають хлопці. Вона була в екстазі. Імпровізована дискотека тривала. Люда стрибала, трусила з усієї сили головою, обертала свій корпус туди-сюди… Раптом пролунав дзвоник. Миттєво вимкнувши магнітофон, Люда одразу ж схопила його та побігла з ним до свого місця. Вона швиденько заховала той магнітофон собі в портфель та вже зібралася взутися в чоботи, як до класу зайшла Людмила Павлівна Тімм, вчителька географії. Калашниковій нічого більше не лишалося робити, як миттєво встати струнко, привітавши вчительку в не застебнутих на «блискавку» чоботях. Коли Людмила Павлівна дала команду всім сідати, Люда, нарешті, непомітно для всіх застебнула на чоботях «блискавки» та сіла так, ніби нічого й не сталося.
     Зробивши перекличку, Людмила Павлівна почала викликати учнів до дошки.
     — Зараз до дошки піде… — вона почала дивитися у класний журнал, — піде… в кого мало оцінок… Ага… піде Калашникова.
     Піднявшись зі свого місця, Люда пішла до дошки відповідати, роблячи вигляд, ніби нічого такого не сталося на перерві. Людмила Павлівна дала Люді завдання, надруковане на машинці, після чого Люда підійшла до дошки та почала щось писати на ній. Тим часом Людмила Павлівна миттєво помітила, що на Калашниковій розходяться її модні чорні колготки. Вчителька дуже пильно подивилася на широку щілину на зовнішньому боці лівої ноги Люди, котра красувалася з-під високих зимових чобіт майже до самих колін… Якби ті колготки були тілесного кольору, будь-яка щілина була б дуже непомітною. Але ж у тому-то й уся річ, що колготки Люди були чорними та непрозорими. 
     — Пробач, — звернулася до неї вчителька після того, як Люда відповіла на останнє запитання, — в тебе колготки розходяться. 
     Люда завмерла неначе статуя. Після короткого шоку вона озирнулася та побачила широченну щілину — немов її непрозорі чорні колготки були з прозорими лампасами. Тільки та щілина аж ніяк не була схожа на лампаси, передбачені дизайнером — аж надто кривою, косою та нерівномірною вона була.
     — Ти, що, так сьогодні прийшла до школи? — поцікавилася Людмила Павлівна.
     — Ні, — спростувала Люда. — Звичайно ж, ні… Я сьогодні прийшла в нормальних колготках та навіть не помітила, як вони миттєво почали розходитися. То є цілком нові колготки — я їх сьогодні тільки вперше надягла! Чи мені їх зняти, чи що?
     — Ні в якому разі, — зазначила Людмила Павлівна. — Ліпше піти у рваних колготках, ніж без них. Бо зараз мороз надворі.
     Після уроку географі Люда миттєво побігла до жіночого туалету, намагаючись там заштопати ту щілину всіма підручними засобами. 
     — Даремно ти танцювала босоніж, — звернулася до неї Олеся Денисенко на перерві, коли Люда повернулася до класу. — Ти запросто могла схопити скалку. Я одного разу мила паркетну підлогу босоніж та увігнала собі в палець скалку. Її я своєчасно не змогла вийняти, отже скінчилося все тим, що мене поклали в лікарню та видаляли потім ту скалку хірургічним шляхом. А одна дівчина, наскільки мені відомо, навіть померла від правця саме через те, що вона схопила скалку, ходячи по паркетній підлозі босоніж. 
     І ось усі п’ять уроків, передбачені суботнім розкладом, нарешті, скінчилися. На шостому уроці в усіх класах мала відбутися так звана класна година. Учні 8-В класу зібралися — як і завжди — у п’ятнадцятому кабінеті. На них вже заздалегідь чекав Бакланов. Він був не один, а з якоюсь дівчиною років двадцяти. 
     — Дорогі учні, — звернувся Микола Миколайович до присутніх у класі, коли всі увійшли до класної кімнати та розсілися по своїх місцях, — дозвольте вам представити практикантку, яка замінюватиме вам Алісу Сергіївну як класний керівник. Це студентка п’ятого курсу історичного факультету Боднар Світлана Богданівна. Я у вас теж лишатимусь виконуючим обов’язки класного керівника, отже ми працюватимемо удвох. Світлана Богданівна зараз проходить практику в нашій школі як вчитель історії, але водночас вона проходитиме практику і як класний керівник. Отже прошу її поважати та завжди її слухатися. 
     — Розкажіть про себе! — хтось вигукнув із місця.
     — Дорогі діти, — звернулася до класу Світлана Богданівна, — …
     — Перепрошую, — тихо поправив її Микола Миколайович. — Я б не радив п’ятнадцятирічних підлітків називати дітьми, бо це вже ображає їхнє самолюбство. До того ж, у вас із ними різниця у віці не більше шести років. Краще звертайтеся до них зі словами: «Дорогі учні!». Так буде коректніше.
     — Добре, — погодилася Світлана Богданівна, — отже, дорогі учні, дозвольте мені трохи розповісти про себе. Я вчуся на п’ятому курсі нашого Чернівецького університету, на історичному факультеті. Упродовж третьої чверті в нас триває педагогічна практика, отже я проходжу практику, насамперед, як учитель історії. Але у вашому класі я проходитиму практику і як класний керівник. 
     — А Ви є заміжня? — поцікавився Барбарисов із місця. 
     — А тебе, Барбарисов, це так хвилює? — поставив Микола Миколайович питання у відповідь. 
     — Я є заміжня, — відповіла Світлана. 
     — А хто Ваш чоловік? — спитав іще хтось із місця.
     — Він є тренером із плавання, — повідомила практикантка.
     — А Ви самі спортом якимось займаєтеся? — знов запитали з місця.
     — Я дуже люблю зі своїм чоловіком ходити в лижні походи, — дала відповідь Світлана. — А ще я люблю бігати на ковзанах.
     —  Давайте, — вніс пропозицію Микола Миколайович, — аби ближче познайомитися зі Світланою Богданівною, організуємо разом якийсь диспут.
     — Так, — погодилася Світлана. — У мене вже є пропозиції, що ми конкретно робитимемо. Ми можемо в одну з класних годин обговорити нову повість Бориса Васильєва «Завтра була війна». То є дуже цікава повість, але водночас дуже трагічна. Майже всі герої цієї повісті загинули під час Великої Вітчизняної війни — практично цілий клас. Живими лишилися буквально одиниці. До того ж, під час навчання у дев’ятому класі одна дівчина наклала на себе руки через те, що від неї вимагали публічно зректися свого батька, якого несправедливо звинувачували в якихось злочинах… Коли я прочитала цю повість, у мене настрій зіпсувався на цілий день. 
     — Ми можемо організувати це обговорення наступної суботи, — запропонував Микола Миколайович. — А зараз мені треба вирішити низку організаційних питань… По-перше, щодо завтрашнього дня, тобто стосовно до виборів до Верховної Ради СРСР. Усі ви зобов’язані з’явитися завтра о пів на восьму годину, тобто за півгодини до відкриття виборчих дільниць. Ви всі маєте прийти в парадних шкільних одностріях… Тобто дівчата — в білих фартушках, хлопці — в білих сорочках та краватках під шкільними одностріями… Ви вже практично всі не є піонерами. Навіть ті, хто не вступив до комсомолу, у другому півріччі вважаються вже не піонерами, а несоюзною молоддю… Отже, хлопці, замість піонерських галстуків візьміть та пов’яжіть якісь краватки… Далі, ви всі маєте отримати червоні пов’язки на рукави. Вам буде перед відкриттям виборчої дільниці начальником дільниці дано короткий інструктаж, що вам можна буде робити, що робити суворо заборонено, а що — навпаки, суворо обов’язково… Головним вашим обов’язком буде показувати відвідувачам, як пройти до кімнати з урнами для голосування. А тих, хто вже проголосував, ви повинні будете запрошувати на концерт художньої самодіяльності. Там, до речі, й «Романтика» виступатиме… Вам не треба буде всім стояти весь час, поки не закриється виборча дільниця. Ви будете мінятися. А коли ви будете вільними від чергування, ви зможете, наприклад, піти до шкільного буфету. Там завтра буде таке, чого ви ніколи більше там не побачите. А ще в учительській працюватиме для вас телевізор, отже ви зможете й «Ранкову пошту» подивитися, якщо ви будете вільними від чергування… Питання є в когось щодо завтрашнього дня?
     У класі ніхто нічого не сказав.
     — Якщо питань нема, тоді ви всі є зараз вільними до завтра. А завтра з’явіться своєчасно, проявіть найсвідомішу дисципліну, бо якщо хтось свідомо чи несвідомо зірве цю політичну акцію, він матиме потім справу з КДБ. Покажіть завтра свідому дисципліну на найвищому рівні… У мене все… Отже, до завтра.
     Клас розійшовся. 
     У паралельному 8-Б класі Віра Павлівна теж давала подібні настанови. А потім вона звернулася особисто до Павла, Сашка, Олени та Зої.
     — До речі, «Романтика», — звернулася вона до тієї четвірки, — не забувайте про свій завтрашній виступ. Згадайте, будь ласка, всі воєнні та комсомольські пісні, які ви колись виконували. А після шостого уроку ми всі разом підійдемо до Антоніни Андріївни та вставимо вас у сценарій завтрашнього виступу. 
     — А чому лише комсомольські та воєнні пісні? — здивувалася Олена. — Чому ми не можемо там співати під час виборів ліричних пісень?
     — Бо то є політична кампанія, — пояснила Віра Павлівна. — Комсомольські пісні — бо, по-перше, ви комсомольці, та й ця виборча дільниця знаходиться на території середньої школи. А воєнні пісні — бо попереду сорокаріччя Перемоги насувається. Отже, то буде ювілейна дата, тому то є цілком логічно, якщо ви вставите в завтрашній концерт принаймні дві воєнно-патріотичні пісні. 
     Після шостого уроку четверо з «Романтики» разом із Вірою Павлівною підійшли до директорки. 
     — Ви вже вирішили, що ви завтра співатимете? — поцікавилася Антоніна Андріївна, тримаючи в руках чернетку сценарію.
     Хлопці та дівчата перелічили пісні, які вони мали наступного дня виконати на концерті. 
     — Так, — промовила директорка, — «На уснувшей поляне» піде, «Товарищ песня» теж піде… «Нас водила молодость» так само піде… А ось «Ах, этот вечер» не піде, бо то є аполітична пісня. 
     Ретельно проглянувши текст сценарію, Антоніна Андріївна вписала номери у виконанні ансамблю «Романтика». 
     — Ви завтра виступатимете чотири рази, — пояснила Антоніна Андріївна. — Ви не будете виконувати всі чотири пісні одночасно, натомість чергуватиметеся з іншими виконавцями. І дивіться, приходьте завтра тільки у шкільних одностріях! Дівчатам — обов’язково білі фартушки… Усе повинно бути суворо та офіційно! Ніякого легкого жанру! А зараз ми разом із Йосипом Сергійовичем підемо на перший поверх. Сценою в нас будуть сходинки з вестибулю до коридору в правому крилі. Уся апаратура підключатиметься через одну з класних кімнат початкових класів…
     — Із колишньої вашої рідної кімнати, між іншим, — зауважила Куцачка. 
     Директорка зайшла за вчителем фізики, після чого вони всі разом спустилися на перший поверх, аби домовитися там, як усе буде наступного дня.
     — До речі, щодо апаратури, — зазначив Йосип Сергійович. — Наш «Кристал» теж завтра виступатиме… Він, до речі, теж має бути затвердженим у завтрашньому сценарії…
     — Його вже затверджено, — підтвердила директорка.
     — Чудово, — відповів Йосип Сергійович. — Але я хотів би сказати, що всю апаратуру ми тут не розмістимо, бо коридор є надто вузьким. Мої хлопці з апаратури візьмуть лише синтезатор та пару колонок… Проте на ґітарах вони гратимуть на акустичних… Ви теж так можете поєднати…
     — Ми так вже робили, — відповів Сашко. 
     — Добре, — погодився Йосип Сергійович. — Тоді завтра ви можете ще о сьомій годині прийти до школи, аби потренуватися. А о десятій годині розпочнеться концерт для виборців.
     — Гаразд, — оголосила Зоя. — Ми завтра прийдемо о сьомій годині та ще трохи потренуємося. 
     Після того, як усе було влаштовано та домовлено, хлопці та дівчата розійшлися. 
     Вранці наступного дня Марійка одягла шкільну сукню з білим фартушком та вже в десять хвилин на восьму годину вона зібралася виходити.
     — Усе, — промовила Марійка всім своїм домашнім, — я пішла чергувати.
     — А коли ти повернешся? — поцікавилася Оксана Романівна. 
     — Не знаю, — відповіла Марійка. — Мабуть о шістнадцятій годині, а, може, о сімнадцятій, але й не виключено, що й о вісімнадцятій. Бо нам сказали, що ми чергуватимемо впродовж цілого дня. 
     — Ти, напевно, зголоднієш, — жалібним тоном заявила Оксана Романівна. 
     — Нам повідомили, що там буде буфет, — заспокоїла її Марійка. — Отже, я не зголоднію.
     Оксана Романівна дістала свій гаманець та протягнула Марійці три рублі.
     — На, Марійко! — сказала Оксана Романівна. — Ні в чому собі не відмовляй! Бери все, що там є! Аби лише ти не зголодніла! Там сьогодні таке даватимуть, чого ти в інші дні ніколи не побачиш! Бери все! Грошей не шкодуй, аби ти лише не зголодніла!
     — Добре, мамо, — погодилася Марійка, взявши гроші. — Нам вже про це казала Віра Павлівна. 
     Одягнувшись у зимове пальто, Марійка вийшла з помешкання. 
     О пів на восьму, коли учні старших класів зібралися у вестибулі, до них вийшла директорка та запросила всіх до актової зали. В актовій залі начальник виборчої дільниці дав усім короткий інструктаж, після чого всіх розподілили, хто де й коли чергує. 
     О восьмій ранку відкрилася виборча дільниця, але виборців іще майже не було. Ближче до дев’ятої години виборці почали сходитися. Чергові учні показували їм, куди треба йти до виборчих урн. 
     О десятій годині на виборчій дільниці розпочався концерт, у котрому брали участь учні як старших, так і середніх класів. Тут виступав і хор старших класів, котрий виконував «Мир похож на цветной луг, если рядом с тобой друг…» та деякі інші пісні, і ансамблі «Романтика» та «Кристал», які виконали по чотири пісні. Було навіть «підкріплення» з філармонії — саме ті артисти, які постійно проводили в актовій залі школи музичні лекторії. 
     Свого роду глядацькою залою служив вестибуль школи, а сценою — сходинки до коридору першого поверху, що вели до крила, протилежного тому, де власне й розміщувалася виборча дільниця.
     — Запрошуйте всіх на концерт, — казала директорка, підходячи до кожного чергового учня. — Запрошуйте всіх, хто вже проголосував.
     Але виборці й так досить масово зупинялися у вестибулі біля імпровізованої сцени та дивилися на виконавців.  
     Відчергувавши свою зміну, приблизно об одинадцятій годині Марійка зайшла до буфету. Такого у шкільному буфеті вона, насправді, ще ніколи не бачила. У тому буфеті продавалися аж вісім сортів різної ковбаси! Крім того, там були рибні консерви, копченості, бутерброди з ковбасою, з шинкою, з минтаєвою ікрою, а також різноманітні тістечка та багато чого іншого. Вийшовши з кімнати голосування, виборці одразу ж прямували до буфету та скуповували буквально все, що потрапляло на їхні очі. Марійка теж підійшла до буфетної стійки.
     — Мені, будь ласка, салат із буряку, бутерброд з минтаєвою ікрою, заварне тістечко та каву, — замовила Марійка буфетниці, протягнувши свою «трьошку». 
     — Рубль сімдесят, — відповіла буфетниця, протягнувши замовлене.
     Розрахувавшись, Марійка взяла замовлене, відійшла в бік та почала спостерігати за тим, як здичавілі виборці, заворожені таким широким вибором продовольчих товарів, купували по кілька кілограмів різних ковбас та виходили з буфету з сумками, буквально до країв наповненими ковбасами та іншими дефіцитними товарами.
     Буфет спорожнів на Марійчиних очах буквально за якихось двадцять-тридцять хвилин.
     Попивши каву з тістечком «Еклер», Марійка піднялася на другий поверх та зайшла до вчительської, де сиділи інші учні, вільні від чергування, та разом із Миколою Миколайовичем дивилися «Ранкову пошту». Якраз там показували уривок із новорічного «Блакитного вогника», коли Алла Пугачова з перев’язаною головою співала «Делу время». А наприкінці того випуску «Ранкової пошти» показали виступ Рафаелли Карри. 
     — Йой, як я обожнюю Рафаеллу Карру! — вигукнула Алла Феоктістова. 
     — Мені теж вона дуже подобається, — погодився Слава Столяров.
     Учні чергували до п’ятнадцятої години.
     — О п’ятнадцятій годині можна вже всім іти додому, — повідомила директорка Бакланову. — Скажіть, будь ласка, про це всім учням. 
     Вийшовши з учительської, Микола Миколайович спустився у вестибуль та, підходячи до кожного чергового учня, передавав слова директорки. О п’ятнадцятій годині сама директорка почала підходити до учнів, що чергували, та, висловлюючи їм подяку, відпускала їх додому. 
     Марійка повернулася додому за двадцять хвилин до четвертої. 
     — Ну, як пройшло чергування? — поцікавилася Оксана Романівна. 
     — Та нормально пройшло, — відповіла Марійка. — А ви як голосували?
     — Мене привітали, — повідомив Максим, — із тим, що я вперше брав участь у виборах. Дивися, Марійко, що мені подарували!
     Максим протягнув Марійці книжку «Коли їм було двадцять», яку йому подарували на виборчій дільниці — з жовтою ґлянцевою обкладинкою. Узявши ту книжку, Марійка побачила на титульній сторінці напис: «Громадянинові, що сьогодні вперше брав участь у виборах до Верховної Ради СРСР від членів виборчої комісії. 24 лютого 1985 року, місто Чернівці». Відкривши ту книжку, Марійка почала дивитися її зміст: Петро Шмідт, Ліза Чайкіна, Віра Фльорова…
     — Молодець! — вигукнула Марійка. — А за кого ти, до речі, голосував?
     — Не знаю, — зізнався Максим. — На бюлетені було лише одне ім’я, котре мені ні про що не говорить. Я його навіть не читав. Я навіть і не розгортав той бюлетень. Просто отримав його від членів комісії, а потім, підійшовши до урни, кинув той бюлетень усередину. А коли я зареєструвався, мені члени комісії подарували цю книжку.
     — Нічого собі, книжка! — вигукнула Марійка. — Майже всі, про кого тут ідеться, загинули молодими — і Петро Шмідт, і Ліза Чайкіна, і Віра Фльорова… Суцільний некрополь!
     — Марійко, не будь такою цинічною! — зауважила Оксана Романівна. — То є блюзнірство!
     — А чому тоді героями в нас роблять переважно тих, хто загинув? — запитала Марійка. 
     — Невже ти сама не розумієш? — втрутився Степан Вікторович. — Мертві не потребують ніякої допомоги! Живий герой вимагає, аби йому держава забезпечила гідне існування за те, що він відстояв честь цієї держави. Він прагне, аби тепер сама держава про нього турбувалася. Живий герой створюватиме державі цілу купу додаткових клопотів! А мертвий? Мертвому не треба ніякої турботи, бо він вже мертвий! Нема людини — нема проблеми! Ось так!
     — То є також блюзнірством, Степане! — заявила Оксана Романівна. — Вони всі загинули, аби ми зараз жили!
     — І Віра Фльорова так само загинула? — здивовано спитала Марійка. — Щоб ми зараз жили? Я розумію, наприклад, те, що лейтенант Шмідт є героєм, бо він був страченим через те, що намагався повалити царську самодержавну владу. Я розумію подвиг Лізи Чайкіної, яка загинула в бою з німцями. Але Віра Фльорова… Вона ж загинула в мирний час — впала з високого мосту через річку десь на Кавказі… Нащо її канонізувати саме за це? Отже, то був просто нещасний випадок.
     — Але ж вона була геологом, — пояснила Оксана Романівна. — Вона шукала молібден та інші корисні копалини… Аби довести багатство нашої Вітчизни, аби зробити її квітучою та багатою! До речі, той молібден на Кавказі допоміг нам виграти війну з фашистами… Ось заради чого вона загинула!
     — Все одно, я цього не розумію! — вигукнула Марійка. — Тоді, виходить…
     — Виходить, виходить! — обірвала її Оксана Романівна. 
     — Кінчайте ваші суперечки про небіжчиків! — крикнув Степан Вікторович.
     — До речі, — повідомив Максим, — наступного  тижня в нас в інтерклубі буде фестиваль інтернаціональної дружби. До нас приїдуть студентські делеґації з багатьох міст. Ось де буде весело! Мене навіть звільняють від занять на три дні! Я буду ґідом у якоїсь делеґації!
     — А якої? — попросила уточнення Марійка.
     — Розподілятимуть у вівторок, — пояснив Максим.
     — А кого б ти хотів? — поцікавилася Марійка. 
     — Кого-небудь із Прибалтики, — зізнався Максим. — Проте, скоріше за все, мені дадуть якусь делеґацію з Росії.
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні неділя, 24 лютого 1985 року. Сьогодні я з усім класом чергувала на виборчій дільниці в нашій школі. Через те, що наша школа була перетворена на виборчу дільницю, в нашому шкільному буфеті продавали різні делікатеси, яких ніколи не побачиш там у звичайні дні. Я спостерігала за тим, як люди скуповували всю ковбасу. Я бачила, як виборці, що вже проголосували, прямували до нашого шкільного буфету та виходили звідти з торбами, повними ковбаси. Всю ковбасу в нашому буфеті розкупили буквально за лічені хвилини. Невже на виборчу дільницю ходять тільки за ковбасою? А Максим голосував сьогодні вперше у своєму житті, бо йому нещодавно виповнилося вісімнадцять років. Йому подарували книжку, яка вчить брати приклад із тих, хто вже загинув. А сніг усе ще лежить та лежить. І коли він нарешті розтане?».
11 
     Наступного вівторка комсорг 8-В класу Іра Лотяну вийшла одразу ж після дзвінка на перший урок до класної дошки.
     — Усім увага! — крикнула вона. — Учора ввечері мені повідомили про те, що завтра о дванадцятій буде перше після Нового року засідання комітету комсомолу, на якому розглядатимуться заяви тих, хто ще не вступив до комсомольської організації… Це, насамперед, стосується Ковальова, Келдиш, Барбарисова, Столярова та інших, хто ще не в комсомолі… Бланки для заяв у мене є, отже, будь ласка, підходьте до мене, беріть оті бланки та вперед, до комітету комсомолу. 
     Ковальов не поспішав подавати свою заяву, бо він відчував якусь моральну неготовність до такого кроку. Статут він знав добре… Як відповідати на «каверзні» питання — він теж про це все знав. Але його щось стримувало від цього кроку. До того ж, він боявся мати неприємності через втрату значка старшого піонера, який він загубив за кілька місяців до цього. 
     У середу Марина Келдиш прийшла до школи в білім фартушку та з червоним піонерським галстуком. За п’ять хвилин до дванадцятої години вона відпросилася з уроку та пішла на засідання комітету комсомолу. Антін лишався на своєму місці. 
     Шостим уроком був урок фізики. Оскільки Миронючка ще не вийшла на роботу, обов’язки класного керівника 8-В класу все ще виконував Микола Миколайович.
     — Ну як, — поцікавився він, — сьогодні хтось був на засіданні комітету комсомолу? 
     — Так, — відповіла Марина Келдиш. — Я була й пройшла. Завтра мені треба їхати на співбесіду до райкому. 
     — Вітаю тебе, Марино, — сказав Микола Миколайович. — А що, ніхто більше не збирався сьогодні вступати до комсомолу? Всі інші вже є комсомольцями?
     — Ковальов іще не є комсомольцем, — повідомила Іра Лотяну. 
     — А чому ти, Ковальов, не захотів вступати сьогодні до комсомолу? — запитав Микола Миколайович. — У тебе ж була сьогодні така можливість.
     — Не знаю, — майже прошепотів Ковальов, вставши зі свого місця. 
     — Сідай, Ковальов, — сказав Микола Миколайович. — А я був зовсім іншої думки про тебе… Тепер я бачу, що ти не заслуговуєш на повагу. Ти мене, Ковальов, сьогодні дуже сильно розчарував! 
     — Дійсно, чому ти сьогодні не пішов? — приєдналася до цього докору Руслана Бобрикова, яка сиділа з Ковальовим за однією партою.
     Того ж вечора, коли Антін був вже вдома, Валентина Дмитрівна прийшла з роботи.
     — Сьогодні я зустріла дівчат, — сказала Валентина Дмитрівна, — вони мені повідомили про те, що ти ніби сьогодні відмовився вступати до комсомолу. Як це так? Чому Мельничук, котрий лише на місяць старший за тебе, так рвався до комсомолу? І чому ти є такий інертний? Чому ти сьогодні відмовився вступати до комсомолу? 
     — Я не інертний, — пояснив Антін. — Просто я сьогодні відчував, що я ще морально не готовий до вступу до комсомолу. Я, напевно, зроблю це пізніше. 
     — Ти дивися, — попередила його Валентина Дмитрівна. — Не комсомолець ти — ніщо! Ти ж, напевно, прагнеш вступити до університету після десятого класу. А як ти вступатимеш, якщо ти не будеш комсомольцем? Тебе ж до університету ніхто не візьме! Тебе навіть до вступних іспитів не допустять, бо під час співбесіди члени приймальної комісії, побачивши, що ти не є комсомольцем, просто заявлять: «Молодий чоловіче, а Вам тут нема чого робити!». Потім… Ти сказав, що хочеш подорожувати за кордон. А хто тебе випустить за кордон, якщо ти не будеш членом партії? Ніхто! А до партії тебе не приймуть, якщо ти не пройдеш через комсомол… Та й тобі треба служити в армії. Ти можеш собі уявити, як до тебе ставитимуться командири, та й просто твої товариші, якщо ти не будеш комсомольцем? Та й навіть якщо ти будеш простим робітником — усе одно, до тебе ставитимуться й начальники, та й інші робітники як до людини нижчого ґатунку, якщо ти не будеш комсомольцем. Ти ані кар’єри собі не зробиш без членства в комсомолі та в партії, та й ніякою повагою серед інших ти не користуватимешся… Отже, я тобі ще раз кажу: не комсомолець ти — ніщо!
     — Гаразд! — погодився Антін. — Перед наступним засіданням комітету я обов’язково подам заяву до вступу. 
     — Подавай обов’язково, — відповіла Валентина Дмитрівна, — бо інакше буде пізно. 
     Наступного дня Микола Миколайович на уроці фізики проводив лабораторну роботу з находження центру ваги.
     — Ця лабораторна робота є найпростішою серед усіх лабораторних робіт, — повідомив Микола Миколайович. — Я вирізаю вам з картону фігуру довільної форми, а ви, у свою чергу, проколюєте цю фігуру цвяхом із різних боків, підвішуєте за нитку на тому ж самому цвяху якийсь важкий предмет… наприклад, авторучку… А потім фіксуєте олівцем, як проходитиме ця нитка… Потім на перетині цих ліній малюєте точку. Потім ви підходите до мене, а я вставлятиму в цю точку тонке шило. Якщо фігура не впаде, це означатиме, що центр ваги знайдено вірно. Питання якісь у вас до мене є?
     Ніхто нічого не промовив.
     — Ну, якщо у вас немає ніяких питань, тоді дійте, — сказав Микола Миколайович. — А потім я перевірю, наскільки ви правильно поставили експеримент. 
     Десь хвилин через двадцять учні почали підходити до Бакланова з обробленими фігурами, а Микола Миколайович наколював ці фігури на тонке шило та дивився, чи ті фігури трималися та не падали. Якщо вони трималися, Микола Миколайович одразу ж ставив п’ять балів у журнал. Якщо не трималися, він їх повертав назад.
     — То є така своєрідна лабораторна робота, — зізнався Микола Миколайович. — Тут або пан, або пропав.
     Нарешті Антін знайшов центр ваги на своїй фігурі та подав цю фігуру Миколі Миколайовичу на перевірку.
     — Так, подивимося, — промовив Микола Миколайович, — що ти, Антоне, зробив…
     Вчитель наколов шилом вирізану фігуру саме в тій точці, яку відмітив Антін. А потім перегорнув шило так, аби голка стояла суворо вертикально, а фігура — суворо перпендикулярно голці. Потім він відпустив руку… Фігура не витрималася на голці та впала. 
     — Ти помилився, Ковальов, — зауважив Микола Миколайович. — Іди, доробляй…
     Антін пішов на місце та розпочав експеримент із самого початку. Знову він наколов ту фігуру цвяхом із різних боків, знову підвісив свою авторучку за цвях, знову накреслив перетин ліній, але з іншого боку картонки. Після цього він знову поніс цю фігуру Бакланову на перевірку. 
     Микола Миколайович знову наколов картонку на шило вже в новій точці, а потім відпустив руку. Фігура впала. 
     — Не виходить у тебе цей експеримент, — зі співчуттям сказав Бакланов. — Пробуй іще раз. 
     Антін повернувся до свого місця зі своєю картонкою та знову розпочав усе з самого початку. Тут раптом пролунав дзвоник з уроку. За сусідньою партою так само мучилася Олеся Денисенко, в якої теж нічого не виходило. 
     — Ідіота кусень цей Бакланов! — несподівано вирвалося в Олесі з вуст. 
     — Та й картон якийсь ідіотський! — додав Антін. 
     І на третій раз в Антона нічого не вийшло. Микола Миколайович ткнув шилом у намальовану точку. Картонка впала.
     — Гаразд, Антоне, — з жалістю промовив Микола Миколайович. — Ставлю тобі «трійку» за старання. 
     Антін вийшов з кабінету атеїзму, де проводився урок фізики, в такому стані, ніби його щойно зняли з хреста.
     — Ну чому в мене нічого не вийшло? — мовчки міркував Антін. — Чому попри всі мої старання мій експеримент зазнав поразки?
     На перерві в коридорі Антона наздогнала Іра Лотяну.
     — Антоне, ти своєю неготовністю вступити до комсомолу на цьому тижні дуже сильно нас усіх підвів та розчарував, — зазначила Іра. — Але в тебе є ще шанси реабілітуватися.
     — І які це шанси? — поцікавився Антін.
     — А шанси є такі, — пояснила Іра. — Ми доручаємо тобі написати сценарій для привітання на вечорі перед Восьмим березня. В нас тоді буде конкурс «А нумо, дівчата!». Кожен клас має підготувати кілька номерів — привітання, так зване домашнє завдання тощо. Команду 8-В класу вирішили назвати «Кактус», що можна було б розшифрувати як «Как ты умеешь смеяться». Тобі все зрозуміло?
     — Все, — відповів Антін.
     — Тоді вперед! — вигукнула Іра.
     Прийшовши додому, Антін узяв у руки блокнот та почав думати, як би пов’язати привітання з темою кактуса. 
     — Кактуси ростуть у пустелі, — почав міркувати Антін. — Отже треба щось придумати про пустелю. 
     Антін почав робити записи у блокноті:
Где среди пампасов бегают бизоны, 
Кактус одинокий там растет. 
Он колючий, плоский и зеленый…
     — Так, — подумав Антін. — Що б іще таке придумати? … Ага!
Грянет буря — кактус упадет…
     — Далі… Що б таке ще написати?
Но не этим кактусом зеленым 
Именован наш ансамбль. 
А тем кактусом, что будет расшифрован: 
«Как умеешь ты смеяться». Вот!
Недавно мы в Сан-Ремо выступали. 
Мы песни пели там. 
Нам все там подпевали,  
Призов нам не давали,  
Ведь пели мы собакам и котам.
     Після цього Антін з віршів перейшов на прозу:
     «Перша: А ви знаєте, що верблюди в Сахарі дуже полюбляють співати італійські пісні?
     Друга: Так, бо італійська мова є дуже мелодійною. Ось, наприклад, слово amore там означає «море». 
     Перша: Ні, amore — це аморально.
     Третя: Це слово означає «любов».
     Перша та друга: Любов?
     Третя: Саме так. Любов! Ось мені, наприклад, дуже подобається італійський співак Пупо з його піснею „Un amore“. Я навіть епіграму на нього склала:
Невідомим є ім’я твоє, 
Але ти талант. 
А який дзвінкий у тебе голос…
     Перша та друга (обривають): Ну й кому потрібні такі вірші?
     Третя (продовжує):
У пустелі сонце світить, 
Сміється все навколо! 
Дружнім є, веселим мир,  
Отже ти — кумир. 
Ти є чийсь кумир!
     Друга: Ну, а кумирів у нас тут зібралося достатньо. Всі вони вітають другу школу з Восьмим березня. Ось, наприклад, нас вітає Анна Вескі: …»
     Тут Антін узяв цілу підшивку часопису «Комсомольская жизнь», де на останній сторінці кожного числа було надруковано якусь сучасну естрадну пісню, та почав переробляти тексти відомих шляґерів:
Руку мне дай  
На середине пути. 
К женскому дню  
Осталось недолго идти. 
Вам поздравление Вески поет, 
Но в этот дом она никогда не зайдет.
     Приспів «Позади крутой поворот» Антін вирішив залишити без змін. Потім він узявся за пісні з репертуару Алли Пугачової:
Зеленой горою кактус 
Из бархана вырастает. 
И несет его…
     — Куди його несе? — подумав Антін. — Ага!
И несет его ветрами 
По бескрайним по пескам. 
Хорошо тому, кто знает, 
Как прекрасен на бархане 
Посреди мертвой пустыни 
Кактус встречным верблюдам…
     Потім Антін узявся за інший шляґер Раймонда Паулса:
Знаю, милый,  
Знаю, мой родной. 
Потерял ты кактус, потерял. 
Ты ушел из школы, мой родной, 
А второй ты школы не видал.
А без «Кактуса», любимый мой, 
Земля мала как остров. 
А без «Кактуса», любимый мой, 
Лететь с одним крылом. 
Ты ищи вторую школу, мой, 
Хоть это так непросто. 
Ты найдешь вторую школу, мой, 
И мы еще споем…
     Написавши попередній текст у тому самому блокноті, який йому, як і іншим хлопцям, дівчата, подарували на двадцять третє лютого, Антін уважно кілька разів перечитав чернетку свого сценарію, роблячи необхідні, на його думку, корективи. А потім він узяв портативну друкарську машинку, що стояла в футлярі під столом, та передрукував на ній весь текст на чистовик. 
     Наступного дня Антін, зустрівши Ірину, передав їй свій рукопис.
     — Який ти молодець, Антоне! — вигукнула Іра, проглянувши текст сценарію. — Я навіть і не очікувала, що в тебе такий талант! Ми, звичайно ж, лишаємо за собою право його змінювати, але за основу ми візьмемо саме твій текст. В нас буде в березні ленінський залік, отже я обов’язково повідомлю про те, що ти допомагаєш нам організовувати номери художньої самодіяльності. Це тобі буде великий плюс! Тільки ти обов’язково подай заяву на вступ до комсомолу напередодні чергового засідання комітету. Не втрачай свій шанс! Бо я відповідаю за тебе як комсорг класу. Обіцяй, що ти обов’язково вступиш до комсомолу.
     — Обіцяю, — відповів Антін.
     — Чесно обіцяєш? — перепитала Іра.
     — Чесне… вже не піонерське, але, поки що, не комсомольське, — відповів Антін.
     — Ну, дивися, — сказала Іра. — Я на тебе сподіватимуся!
     — Я не підведу! — пообіцяв Антін. — Не підведу!
     — Іще раз повтори! — попросила Іра.
     — Іще раз повторюю, не підведу! — заявив Антін. 
     …А Грибуліну лишалося жити три з половиною місяці…



Микола Черьошин

Відредаговано: 07.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись