До і після п’ятнадцятого

Глава 8. КВІТЕНЬ


     Весна все наполегливіше заявляла про себе. Дні ставали все довшими; з кожним днем світло надходило все раніше, а темрява — все пізніше. Усі раділи чудовій весняній погоді. Снігу надворі вже практично не було. І хоча міські вулиці все ще лишалися не вельми чистими після зникнення снігового покриву — все одно, їхній вигляд вже був цілком весняним. Сонце вже по-справжньому гріло. Вже найперший день квітня був таким теплим, неначе то був не початок квітня, а, скоріше, початок травня. Проте по-літньому одягатися ніхто ще не збирався. Усі ще ніяк не могли звикнути до такого різкого переходу зими в літо, тому так стрімко ніхто не міг перебудуватися, ніхто не міг так швидко пристосуватися до такої різкої зміни погоди. Проте весна вже панувала навколо, все наполегливіше заявляючи про власні права.
     Як би там не було, але четверта чверть розпочалася. Попереду був іще повний робочий тиждень, тому настрій у більшості учнів був аж не надто святковим. Адже після таких коротеньких канікул треба було приходити до школи впродовж аж шести днів. Тому на перший урок учні йшли неначе на страту, чи на довготривалі тортури.
     Перший урок, який здавався багатьом цілою вічністю, нарешті закінчився. Розпочався другий. На цьому уроці по всіх сьомих та восьмих класах пройшлася Неоніла Володимирівна. Зайшла вона й до 8-В класу. 
     — На середу, третього квітня, — оголосила вона, — призначено чергове засідання комітету комсомолу. Отже, хто ще не вступив до комсомолу, подавайте, будь ласка, заяви на вступ та проходьте співбесіду, бо інших засідань у цьому навчальному році більше не буде! 
     Неоніла Володимирівна пішла далі робити оголошення. Невдовзі пролунав дзвоник.
     — Ну, Антоне, — звернулася на перерві Іра Лотяну до Ковальова, — дивися, не пропусти це засідання, бо то є останній шанс для тебе! Адже це засідання буде останнім у цьому навчальному році. Ти обов’язково маєш вступити до комсомолу саме зараз, інакше в тебе будуть серйозні проблеми в дев’ятому класі, якщо ти наступного навчального року залишишся поза комсомолом…
     — А бланки анкет у тебе є? — поцікавився Ковальов.
     — Авжеж, — підтвердила Іра. — Скільки завгодно!
     Узявши бланк, Антін почав його заповнювати.
     — А що писати в графі «Освіта»? — спитав Антін. — Неповна середня?
     — Початкова, — поправила Іра. — Якщо ти складеш успішно іспити за восьмий клас, тоді й буде в тебе неповна середня освіта. 
     — Йой, не нагадуй мені про ці іспити! — відмахнувся Антін. — Я навіть не можу уявити собі, як я розв’язуватиму ці кляті задачі з фізики! Це якийсь жах! У шостому та сьомому класах матеріал із фізики був таким легким; я так легко розв’язував усі ті задачі… А у восьмому класі механіка є такою нудотною! Я навіть уявити не можу, як я розв’язуватиму ці кляті задачі з механіки!
     — Нічого не поробиш! — підбадьорила Іра. — Якось упораєшся. Всі ми якось упораємося — нікуди ми не подінемося!
     Антін дав Іринці заповнений бланк. Іра проглянула його та, переконавшись у тому, що все гаразд, сховала той бланк собі під обкладинку щоденника. 
     — Ну, все, готуйся до середи, — сказала Ірина. — У середу буде комісія. Не забудь принести завтра дві світлини. Ти вже сфотографувався?
     — Авжеж, — запевнив Антін. — Світлини я вже давно собі зробив.
     — Тоді принеси їх, будь ласка, завтра, — попросила Іра. — А на середу вчи статут і не забувай, скільки він коштує.
     — Він безцінний! — відповів Антін. — Я це вже засвоїв!
     — Ну та й добре, — сказала Іра.
     Настала середа. Ковальов уперше після нового року прийшов із піонерським галстуком, бо згідно зі статутом, він, як чотирнадцятирічний підліток, мав вступати до комсомолу тільки через піонерську організацію. Проте Антін пам’ятав, що в нього поламався значок старшого піонера, тому він мав той значок десь у когось позичити, адже придбати такий значок — на відміну від звичайного піонерського — було практично неможливо. Комсомольські значки ще можна було в необмеженій кількості купувати в секретаріаті райкому. А ось де можна було дістати значок старшого піонера? Вихід був тільки один — позичити той значок у семикласників.
     Антін пішов у сьомий клас, де навчалися його дворові приятелі, та попросив в одного з них значок старшого піонера.
     — До комсомолу вступаєш? — здогадався приятель. — Тримай значок.
     — Дякую, — відповів Ковальов. — І чому їх нема у відкритому продажі? Комсомольський значок можна вільно придбати у райкомі комсомолу, а значок старшого піонера — зась!
     — Я й сам не розумію цього дебілізму, — погодився дворовий приятель. — Виходить, що загубити значок старшого піонера — це все одно, що загубити комсомольський квиток…
     Після шостого уроку в піонерській кімнаті зібрався в черговий раз комітет комсомолу. 
     Дочекавшись виклику, Антін увійшов до піонерської кімнати та привітався з усіма. 
     — Заява надійшла від учня 8-В класу Ковальова Антона Семеновича, — оголосив Дмитро Чоботар. — Отже в мене буде таке до тебе, Антоне, перше питання: чому ти бажаєш стати членом Всесоюзної комуністичної спілки молоді? 
     — Я хочу зробити свій вагомий внесок у будівництво комунізму, — твердо та впевнено відповів Ковальов. 
     — Сильно сказано! — заявив Чоботар. — А якими орденами був комсомол нагороджений?
     — У двадцять восьмому році він був нагороджений орденом Червоного прапору, — почав розповідати Ковальов, — у тридцять другому — першим орденом Леніна…
     — Достатньо, — сказав Чоботар. — У кого будуть іще якісь питання до Ковальова?
     Ніхто нічого більше не запитував.
     — Якщо питань нема, — продовжив Чоботар, — тоді ставимо питання на голосування. Хто за те, щоб учня 8-В класу Антона Ковальова рекомендувати до прийняття до комсомолу? 
     Усі підняли руки догори.
     — Одноголосно! — оголосив Чоботар. — Вітаю тебе, Ковальов, із проходженням першого етапу. Завтра о п’ятнадцятій годині відбудеться засідання в райкомі комсомолу. Бажаю успішного проходження тієї комісії! Усе, готуйся до завтрашньої співбесіди. До побачення!
     — До побачення! — сказав Антін у відповідь.
     Вийшовши з піонерської кімнати, він був вельми здивованим, чому його так мало запитали. Але то була вже дурниця. Головне було те, що він пройшов із першого разу — ось це було найголовніше! Його не питали ніякої нісенітниці на кшталт: «Скільки коштує статут?», або ж: «Чи хочеш ти загинути за Батьківщину?».
     У радісному настрої Ковальов пішов додому. Вийшовши зі шкільної будівлі, він помітив, що надворі було вже зовсім спекотно.
     — Але то є ще тільки третє квітня, — подумав Антін.
     Увечері до Антона зателефонувала Миронючка.
     — Вітаю тебе, Антоне, з успішним проходженням засідання комсомольського бюро! — виголосила вона.
     — Дякую Вам за привітання! — відповів Антін. — Тільки завтра я ще мушу пройти співбесіду в райкомі.
     — Знаю, як там ці співбесіди проводяться! — заспокоїла Миронючка. — Вони там, у райкомі, практично нічого не питають. Єдине, що треба знати — скільки орденів має комсомол — ось це вони питають практично в усіх. Це мені Іра Лотяну казала — вона ж є комсоргом нашого класу, отже завтра вона теж буде там присутньою. А так — вони просто проводять вільну бесіду, цікавляться подальшою кар’єрою, навчанням, інтересами. І все. Ніяких положень статуту вони практично не питають. Докладно питають лише на засіданні первинної організації. Отже, фактично ти вже пройшов. Тобі лишається тільки забрати свій комсомольський квиток завтра в райкомі. Таким чином, ти вже сьогодні можеш вважати себе комсомольцем, із чим я тебе й вітаю. Готуй вже сьогодні святковий стіл!
     — Щиро дякую! — відповів Антін. — Вже готуватиму.
     — Бажаю тобі завтра пройти так само успішно комісію в райкомі! — виголосила Аліса Сергіївна. — До побачення!
     — До побачення! — сказав Антін у відповідь та поклав слухавку.
     Наступного дня Антона та ще деяких учнів, що теж подавали заяву на вступ до комсомолу, відпустили з останнього, шостого уроку, після чого вони всі разом зі своїми комсоргами вирушили до райкому комсомолу.
     Погода вже була по-літньому теплою. Антонові все частіше почали зустрічатися по дорозі жінки та дівчата, що «забули вдома» свої колготки та панчохи. 
     — Ще тільки четверте квітня, а вони вже без панчіх! — сам собі здивовано вигукнув Антін. — Що ж буде далі?
     На тролейбусній зупинці стояв величезний натовп. Тролейбусу давно вже не було. 
     — Довга дорога до райкому комсомолу! — жартома вигукнула Іра Лотяну.
     Нарешті хвилин через двадцять тролейбус маршруту номер два підійшов. Пробираючись крізь натовп, Антін та інші за п’ять хвилин комсомольці увійшли до переповненого салону. 
     — Нарешті сіли! — подумав мовчки Антін. — Ще трохи — і я буду комсомольцем.
     На зупинці «Вулиця Фастівська» вийшли майже всі пасажири, отже пробиратися крізь натовп не було ніякої необхідності. Зійшовши на тій зупинці, хлопці та дівчата попрямували до будівлі райкому.
     У райкомі перед дверима кімнати, де проходило засідання комісії, вже було досить багатолюдно, бо в той самий день до комсомолу приймали з усіх шкіл району. 
     — Не розходьтеся, — розпорядилася Іра. — Зараз я піду до секретарки, аби відмітити вас у списках. А потім чекайте, коли вас усіх покличуть.
     Антін чекав на свою чергу майже півтори години. Нарешті його покликали.
     — Добрий день! — сказав Антін.
     — Доброго дня! — відповів голова комісії. — Проходьте, будь ласка! Сідайте. 
     Пройшовши до кімнати, Антін сів перед столом, за котрим сиділи троє членів комісії — двоє чоловіків та жінка. Антін був вкрай здивований тим, що до нього звертаються на «Ви». 
     — Ви Ковальов Антін Семенович? — уточнив голова комісії.
     — Так, — підтвердив Антін.
     — Ви навчаєтеся у другій школі? —спитав голова.
     — Так, — сказав Антін. — У 8-В класі. 
     — А куди хочете піти після восьмого класу? — поцікавився голова.
     — До дев’ятого класу, — впевнено відповів Антін.
     — Ви хочете потім здобути вищу освіту? — запитав голова.
     — Так, — запевнив Антін.
     — А куди, якщо не секрет, Ви хочете вступати? — поцікавився голова.
     — На факультет іноземних мов, — сказав Антін.
     — Вам подобаються іноземні мови? — спитав голова.
     — Так, — підтвердив Антін.
     — Ви хочете стати викладачем? — поцікавився голова.
     — Скоріше, перекладачем, — відповів Антін.
     — А Ви знаєте, що наш університет не випускає перекладачів, — попередив інший член комісії. — Вам у такому випадку треба буде вступати до Києва, чи до Москви — тільки там є відділення перекладачів.
     — Я ще поміркую, — відповів Антін, — куди мені краще вступати — до Чернівців, чи до Києва. Час іще є. 
     — Тоді я Вам бажаю успіхів у здійсненні Вашої мрії, — сказав голова комісії. — А скільки, до речі, орденів має комсомол?
     — Шість, — відповів Антін.
     — У кого будуть іще якісь питання? — поцікавився голова в інших членів комісії.
     — Питань нема, — сказала жінка.
     — Тоді ставимо питання на голосування, — оголосив голова комісії. — Хто за те, щоб товариша Ковальова Антона Семеновича прийняти до лав членів ВЛКСМ?
     Усі підняли руку.
     — Вітаю Вас зі вступом до комсомолу! — виголосив голова комісії. — Бажаю Вам подальший успіхів у навчанні та всій Вашій подальшій кар’єрі.
     — Дякую, — відповів Антін. 
     — Зараз нікуди далеко не йдіть, — попередив голова комісії. — Коли ми всіх вислухаємо, ми Вас знову покличемо до приймальної. А поки підіть куди-небудь, відпочиньте.
     Попрощавшись із членами комісії, Антін вийшов до коридору.
     — Ну, як? — запитала Іра, зустрічаючи його в коридорі. — Тебе прийняли?
     — Прийняли! — радісно вигукнув Антін. 
     — От і добре! — зраділа Іра. — Щиро вітаю тебе з цією перемогою! Зараз піди, відпочинь трохи. Десь години через дві це все має скінчитися, після чого вас усіх покличуть до приймальної. Далеко не відходь, бо вони можуть і раніше закінчити.
     — Добре, — погодився Антін.
     — До речі, — зауважила Ірина, — а в тебе є двадцять копійок на те, щоб сплатити перший — так званий вступний — внесок, та ще п’ятнадцять копійок для того, щоб придбати комсомольський значок?
     Антін порився у своїх кишенях та знайшов сорок п’ять копійок. Він розраховував придбати три комсомольських значки, як це робили інші, але через те, що йому треба було сплатити вступний внесок, грошей йому вистачало лише на один значок. 
     — Так, є, — підтвердив Антін. — Але в мене лишаються гроші тільки на один значок.
     — А нічого страшного в цьому нема, — заспокоїла Антона Ірина. — Головне — це зараз сплатити вступний внесок, а значки ти можеш собі придбати коли завгодно. Тут вони завжди є у відкритому продажу. Отже, якщо в тебе якийсь значок поламається, чи ти його загубиш — ти без проблем можеш придбати новий. Я навіть чула, що тут надаються знижки, якщо ти їм здаєш поламаний значок — а вони ламаються неначе сірники. Я це знаю!
     — Дякую тобі за таку докладну інформацію, — сказав Антін.
     Він вийшов із холодної райкомівської будівлі на майданчик, залитий квітневим сонцем. Мимо проходили все більше та більше дівчат у коротких спідницях та без панчіх — усі раділи приходу справжнього весняного тепла.
     Антін підійшов до парапету, на якому сиділи ті, хто вже пройшов співбесіду раніше, перед Антоном. 
     — Нас ця Наталя Михайлівна вже зовсім задовбала! — поскаржилася якась семикласниця. — Вона постійно нам каже: «Якщо ви не прочитаєте «Молоду Гвардію» — я заявлю всюди, куди тільки можна, — і до первинної організації, і до райкому комсомолу, — аби вас до комсомолу не приймали!». 
      Антін і сам згадав, як важко в сьомому класі йому давалася ця «Молода Гвардія». Він її читав-читав, але, все одно, не міг запам’ятати, що за чим ішло. Тоді Наталя Михайлівна його пару разів питала зміст, а коли Антін не зміг правильно розповісти той зміст, вона прийшла якось на батьківські збори та заявила Миронючці: «Передайте матері та бабусі Антона Ковальова про те, що їхній син та онук жодного слова не знає про «Молоду Гвардію»!». Йой, який тоді був скандал! Антонові однокласники почали його тоді ще більше цькувати, прилюдно запитуючи зміст того роману. А коли Антін не міг правильно відповісти на поставлені запитання, вони всі організовано ганьбили Антона. Таке цькування тривало тоді впродовж кількох тижнів. 
     Нарешті, через дві години — як і передбачала Ірина — засідання комісії закінчилося. Усіх запросили до приймальної. Після того, як усі розрахувалися, до присутніх вийшов секретар райкому та вручив особисто кожному комсомольські квитки. 
     Із почуттям великого задоволення Антін пішов додому. У тролейбус він сідати вже не став — йому хотілося пройтися весняними вулицями. До того ж, повсюди так багато було спокусливих дівчат, одягнених вже по-літньому. 
     Нікуди не поспішаючи, Антін попрямував вулицею Руською. По дорозі йому потрапляли не лише дівчата без колготок, але й хлопці в шортах — особливо якщо вони були на велосипедах. Антін усім їм заздрив: чому це їм можна, а йому вже — ні? 
     Нарешті, Антін прийшов додому.
     — Ну, — радісно вигукнула Валентина Дмитрівна, — тебе можна вже привітати.
     Антін показав своїй матері комсомольський квиток. Валентина Дмитрівна одразу ж обійняла та поцілувала його.
     — Дивися, бережи свій квиток, — зауважила вона. — Бо якщо ти його загубиш, тебе можуть виключити з комсомолу. А якщо ти тоді будеш студентом, то тебе й з університету можуть виключити. В нас, наприклад, у медичному інституті, вже були такі випадки, коли студентів виключали з інституту лише за те, що вони втрачали свій комсомольський квиток. Отже, то є цілком серйозно.
     — Я його заховаю в надійному місці, — запевнив Антін.
     Запевнив та пішов дивитися по телевізору програму телебачення Угорщини, адже четвертого квітня було тоді їхнє національне свято. Це була така традиція — коли країни комуністичного блоку, що були сателітами СРСР, відзначали своє національне свято, — того дня по центральному телебаченню передавали так звану програму телебачення відповідної країни, яку вели диктори з тієї країни. Спочатку показувалися якісь документальні фільми про ту країну, потім був концерт майстрів мистецтв із тієї країни, а наприкінці демонстрували якийсь художній фільм. Отже, щороку першого січня по центральному телебаченню демонстрували програму телебачення Куби, четвертого квітня — Угорщини, десятого травня — Чехословаччини, двадцять другого липня — Польщі, двадцять третього серпня — Румунії, дев’ятого вересня — Болгарії, а шостого жовтня — НДР.
     Наступного дня Антін уперше пішов до школи з комсомольським значком на лацкані свого шкільного жакету. 
     — Люди, дивіться! — вигукнув Сеньків. — Ковальов вже прийшов із комсомольським значком.
     — З обновкою тебе! — крикнув Барбарисов, сильно вдаривши Антона долонею по спині. 
     — З якою це обновкою? — здивувався Ковальов.
     — Ну, як це, з якою? — сказав Барбарисов. — Ти вже ж нарешті вступив до комсомолу! Адже ти в нашому класі наймолодший! І раптом ти — комсомолець! Це ж треба відзначити!
     Дівчата теж одразу помітили комсомольський значок на Антоновому лацкані. Проте Антін ніяк не міг зрозуміти, чому його вступ до комсомолу привернув увагу всього класу, неначе відбулася така екстраординарна подія. Чи просто ніхто в класі не міг усвідомити те, що нарешті й Ковальов, якого більшість однокласників вважала якимось неповноцінним, раптом відважився вступити до комсомолу. Хоча що тут було такого особливого: ну вступив, та й вступив — і що з того?
     Проте Антона на той час набагато більше цікавили дівчата. Це ж треба таке собі уявити, аби вже в перших числах квітня половина дівчат прийшла до школи, «забувши вдома» колготки. Блукаючи на перерві шкільним коридором,  Антін, так би мовити, ловив кайф від спостерігання за такими файними дівчатами. Адже кожна друга дівчина, що йшла Антонові назустріч, була в гольфах, чи в коротких шкарпетках, чи, взагалі, без панчіх.
     Повернувшись із загальноосвітньої школи, Антін пішов до музичної школи. А Валентина Дмитрівна, тим часом, пішла на батьківські збори, які завжди проводилися в першу п’ятницю кожної нової чверті. 
     У вестибулі музичної школи Антін побачив одну молоду викладачку, яка сиділа в сірому осінньому пальті, але в босоніжках. Антона неначе струмом уразило, коли він і тут помітив відсутність панчіх. Зайшовши до кабінету відділу народних інструментів, він дізнався, що його викладач у відрядженні, тому заняття сьогодні відмінялося. Антін вирішив іще трохи прогулятися весняними вулицями. На вулиці Кобилянської йому все частіше потрапляли дівчата та жінки без панчіх. До того ж, навколо було й дуже багато хлопців у шортах, причому ті хлопці були лише десь на рік молодшими за Антона. На вулиці Маяковського Антін побачив Вадима Міклошича, сина вчителя фізкультури Володимира Вікторовича. Вадим був уже в сьомому класі, йому теж було майже чотирнадцять років. Він кудись ішов, одягнений у джинсову куртку та дуже короткі джинсові шорти. Антін почав сильно заздрити, дивлячись йому вслід. А, зайшовши на своє подвір’я, він побачив, як на лаві сидів хлопчик із сусіднього дому, Толя Сидоренко. Йому було вже тринадцять років, тобто він лише на кілька місяців був молодшим за Антона, але того дня він так само був у шортах.
     Повернувшись додому, Антін помітив, що Валентина Дмитрівна ще не пішла на батьківські збори.
     — А чому ти так рано повернувся? — здивовано запитала Валентина Дмитрівна. 
     — Мені повідомили, що Віктор Володимирович у відрядженні, — відповів Антін. — Заняття сьогодні не буде. 
     — Гаразд, — відповіла Валентина Дмитрівна. — Я зараз піду на батьківські збори, а ти роби на завтра уроки.
     Валентина Дмитрівна пішла, а Антін переодягнувся в домашнє та почав робити уроки. Раптом Антін згадав усіх тих хлопців у шортах, котрих він того дня бачив на вулиці. У нього перехопило дихання. Антін був настільки збудженим, що не зміг стриматися від заздрощів тим хлопцям та закатав свої спортивні шаровари, повністю оголивши свої стегна. Після цього Антона охопило почуття задоволення. Йому було дуже приємно шарити під столом голими колінами по горішніх дошках столу. Антін сидів та ловив кайф від того. 
     — І чому я так не можу ходити по вулицях? — мучила його все та ж сама думка.
     Антін відсунув стілець від столу та почав розглядати свої оголені стегна, покриті чорним густим волоссям. 
     — Ще восени того волосся не було, — тихо прошепотів собі Антін. — І коли це воно встигло так відрости? За зиму? А якщо його просто збрити? 
     Антонові так хотілося ще трохи походити по вулицях у шортах — як це роблять хлопці, що лише на кілька місяців молодші за нього. 
     — І чому це їм можна, а мені — не можна? — упродовж цілого вечора міркував Антін. 
     Коли він був іще маленьким хлопчиком, його Валентина Дмитрівна, а особливо — Клавдія Петрівна, — постійно примушували влітку ходити в шортах. Але Антін їх тоді терпіти не міг, бо він не терпів жодного насильства, жодного примусу. Проте Клавдія Петрівна не могла собі уявити виховання без примусу. Вона була просто впевнена в тому, що дітей треба примушувати, треба постійно подавляти їхню волю. Клавдія Петрівна твердо була впевнена в тому, що виховання — це, насамперед, насильство та примус. Такими були її переконання. Тому не дивно, що Антін вже з одинадцяти років прагнув виглядати дорослішим. А шорти тоді ототожнювалися виключно з дитячим віком та були символом незрілості — як біологічної, так і соціальної. Ось і не хотів Антін носити шорти, бо він не хотів виглядати незрілим. У шортах Антін почував себе дуже незручно; він відчував себе підлеглим кожному, хто був у довгих штанах. Так тривало до минулого літа. Але раптом саме тієї весни Антін усвідомив, що короткі шорти — то є дуже зручний одяг, у котрому він відчував легкість та розкутість. До того ж, то було дуже еротично. Звичайно ж, він тоді жодної уяви не мав, що таке еротика — на цю тему тоді було накладено суворе табу, та й саме це слово ніколи не вживалося. Розмовляти на теми голих ніг тоді було просто не прийнято, але десь починаючи з сьомого класу Антін почав милуватися голими ніжками дівчат. Йому теж тоді хотілося позбутися всіх тих довгих штанів. І нишком він це робив, ходячи увечері верандою в шортах, але Клавдія Петрівна жорстко це переслідувала, побоюючись, ніби Антін займається чимось не вельми пристойним. І постійно вона Антонові пригрожувала, постійно шантажувала, обіцяючи розповісти про всі ці речі у школі. Не могла Клавдія Петрівна усвідомити тоді лише одне: заборонені плоди завжди є солодкими. Чим жорсткіше вона це переслідувала, тим сильніше Антін прагнув і далі насолоджуватися тими забороненими плодами, плюючи на всі усталені традиції. Отже, Антонові раптом дуже захотілося скинути довгі штані та одягнутися в короткі шорти. Особливо ефектно виглядало, коли хлопці в прохолодну погоду продовжували ходити в шортах, поєднуючи їх із нейлоновими куртками. Коли Антін на міських вулицях зустрічав таких хлопців, його неначе струмом вражало. 
     Зненацька до кімнати зайшла Клавдія Петрівна. Антін миттєво сів якомога ближче до столу, аби лише прикрити свої ноги.
     — Антоне, знову ти хуліганиш! — крикнула Клавдія Петрівна. — І коли ти розумнішим станеш? Все так і будеш далі переодягатися?
     — Мені просто спекотно, — відповів Антін, поправляючи штанини своїх шароварів. 
     — Я бачу, як тобі спекотно! — єхидно посміхнулася Клавдія Петрівна. — Якщо всім ось так буде спекотно, то куди ми всі прийдемо?
     — Куди прийдемо, туди й прийдемо! — холоднокровно відповів Антін.
     — Ось я розповім Алісі Сергіївні, якими ти справами тут займаєшся! — пригрозила Клавдія Петрівна. 
     — Не заважай мені робити уроки! — заявив Антін, почавши щось терміново писати в зошит. 
     О дев’ятій годині вечора Валентина Дмитрівна повернулася з батьківських зборів.
     — Ну, як у мене справи? — поцікавився Антін.
     — Тебе Аліса Сергіївна дуже похвалила за те, що ти цю чверть закінчив без «трійок», — зазначила Валентина Дмитрівна. — Вона так навіть і сказала: «Ваш Антін, порівняно з минулими роками, дуже сильно змінився. Проте йому ще не вистачає належної самовпевненості, самооцінки та рішучості». Отже, тобі не треба бути таким боягузливим. Тримайся впевненіше, адже ти знаєш, чого ти прагнеш! До речі, Аліса Сергіївна дуже похвалила тебе за те, що ти днями вступив до комсомолу.
     — Знаю, — підтвердив Антін.
     — Ось і тримайся так далі! — побажала Валентина Дмитрівна. — До речі, ти скаржишся на те, що в нас погані житлові умови… Ти кажеш, що наше помешкання — наче прохідний вагон. А ти ще не знаєш, як інші люди живуть. Ось сьогодні на батьківських зборах мама Інни Чорної звернулася до всіх до нас із проханням за неї заступитися, аби їй дали нормальне помешкання, бо те помешкання, де вона живе разом з Інною, не відповідає жодним санітарним нормам. Ось почитай, який текст клопотання в підтримку ми склали на цих зборах.
     Валентина Дмитрівна дала Антонові почитати законспектований проект петиції:
     «Ми, батьківський комітет 8-В класу, в якому навчається дочка Євгенії Володимирівни Чорної Інна, звертаємося до Вас із проханням посприяти поліпшенню житлових умов вказаних вище осіб.
     Тов. Чорна Є.В., 1948 р.н., та її дочка Інна, 1970 р.н., мешкають у комунальній квартирі. Їхнє помешкання складається з однієї кімнати, яка має ширину 2,5 метри та довжину 4 метри. З одного вужчого боку кімнати розташовані засклені двері, що ведуть на спільний балкон-ґалерею. З протилежного боку засклених дверей розташовані інші двері, що ведуть до спільного коридору. Фактично кімната є прохідною; до неї можна потрапити як з балкону, так і зі спільного коридору. Проте до всіх спільних зручностей, включаючи спільну кухню та спільний туалет, можна потрапити лише з балкону. Особливо важко це дається взимку, коли надворі холодно. До того ж, особливо в сильні морози, холод через засклені двері потрапляє до кімнати. Через це обидві мешканки — як мати, так і її дочка, — постійно страждають від усіляких хвороб. Крім того, у помешканні немає ванної кімнати, тому перелічені вище мешканки змушені весь час ходити до лазні. 
     Тов. Чорна Є.В. вже понад двадцять років працює на Чернівецькій трикотажній фабриці, має п’ятий розряд. Її дочка Інна навчається у восьмому класі Чернівецької середньої школи №2. 
     Просимо посприяти тов. Чорній Є.В. у покращенні житлових умов та виділити їй та її дочці окреме помешкання.
     Батьківський комітет 8-В класу Чернівецької СШ № 2».
     — Ось цей документ я маю надрукувати на машинці та дати всім батькам на підпис, — повідомила Валентина Дмитрівна. — Ось, бачиш, у яких жахливих умовах мешкає твоя однокласниця? А ти ще скаржишся, ніби в нас погано. Та наша квартира — це справжній палац порівняно з тією маленькою кліткою, в котрій мешкає Інна!
     Наступного дня Антін помітив, що майже всі дівчата з його класу прийшли того дня без колготок.
     — А це тільки шосте квітня! — мовчки подумав Антін. — Що ж буде далі?
     Уроки, а потім і класна година, нарешті скінчилися. Антін вийшов на залите сонцем шкільне подвір’я. Навколо було багато різних дівчат — у гольфах, у шкарпетках, просто в черевиках чи сандаліях на босу ногу, але майже ніхто з них колготок вже не носив.
     Міськими вулицями гуляло ще більше хлопців, бо то була субота. Майже всі хлопці, які були хоч трошки молодшими за Антона, ходили в коротких шортах. В Антона ще більше перехопило дихання; він іще більше почав їм заздрити. Зайшовши на подвір’я, він знову побачив Толю Сидоренка в дуже коротких шортах та легкій бавовняній штормівці. 
     — Я, напевно, трохи прогуляюся, — сказав Антін, вставши з-за столу після обіду. — Бо зараз така чудова погода!
     — Іди, звичайно, пройдися трохи, — погодилася з ним Валентина Дмитрівна. 
     Кинувшись миттєво до шафи з одягом, Антін дістав звідти шорти — єдині шорти, які в нього ще лишилися, бо інші Валентина Дмитрівна вже встигла віддати своїм далеким родичам, у котрих теж підростав хлопчик. Надягнувши ті шорти, Антін надягнув зверху сорочку з довгими рукавами, а на неї — нейлонову куртку. У такому вигляді Антін пішов до прихожої, аби взутися. Раптом до прихожої вийшла Валентина Дмитрівна.
     — Ти, що, прямо так зібрався йти надвір? — здивовано спитала Валентина Дмитрівна. — Ти збожеволів!
     — Чому це, збожеволів? — не менш здивовано спитав Антін, не розуміючи, що до чого. — Ти подивися за вікно, яка зараз тепла погода! Подивися, як Толя Сидоренко ходить!
     — По-перше, тобі вже чотирнадцять років, — пояснила Валентина Дмитрівна. — Ти вже до комсомолу вступив, а хочеш вулицями ходити наче маленький хлопчик! Коли в тебе була така можливість, ти не хотів носити шорти. Я тобі тоді казала, що коли ти виростеш, ти дуже сильно захочеш так ходити, але вже тоді не можна буде так ходити. Ти ж був такий впертий, ти нізащо не хотів мене слухати! Так воно й вийшло — тобі вже чотирнадцять років, а ти раптом захотів ходити в шортах. По-друге, ще тільки початок квітня. Ще дуже легко схопити нежить чи навіть щось набагато серйозніше! А якщо ти зараз застудиш інтимні місця, ти на все життя станеш інвалідом. І дітей у тебе ніколи не буде. По-третє, Сидоренко є загартованішим за тебе. Ти ж не пристосований до таких суворих умов. І, нарешті, по-четверте, у Сидоренка є своя мати, і якщо вона не слідкує за своїм сином, то це вже її проблеми. Я ж тебе застерігаю, що ти захворієш, якщо зараз ходитимеш у шортах.
     — Тоді я так вдома ходитиму! — заявив Антін.
     — І вдома ти так не ходитимеш! — різко відповіла Валентина Дмитрівна, — бо, по-перше, зараз іще холодно… Ти й вдома можеш застудитися… А, по-друге, я не хочу дивитися на твої волохаті ноги! Усе, ти спізнився з цим!
     Антонові нічого не лишалося робити, як надягти довгі штани та далі ще з більшою заздрістю дивитися на інших хлопців, у котрих батьки дотримуються зовсім іншої думки щодо того, і не дають своїм чадам таких неґативних установок. 
     А пізно ввечері Антін, усе одно, вийшов на веранду та, нишком переодягнувшись у шорти, почав розходжувати в них верандою, насолоджуючись отим забороненим почуттям свободи та розкутості.

     Того ж самого дня на великій перерві Василь чергового разу підійшов до Марійки.
     — Марійко! — звернувся до неї Василь. — Зараз у «Жовтні» такий класний фільм показують! «Африканець» він зветься. Підемо?
     — А що, дійсно, класний фільм? — поцікавилася Марійка. — Ти вже бачив?
     — Учора бачив, — відповів Василь. — Такий класний фільм! А як чудово там грає Катрін Деньов! А які там чудові африканські пейзажі! … Коротше кажучи, я не переказуватиму змісту цього фільму, я просто тебе на нього запрошую. Я хочу, аби й ти також подивилася той фільм. 
     — Ти мене запрошуєш? — запитала Марійка.
     — Так, Марійко, — підтвердив Василь. — Я хочу, аби цей фільм ми подивилися разом. Я тебе на нього запрошую.
     — Дякую за запрошення, — відповіла Марійка. — А коли ми підемо?
     — А я пропоную піти на найперший сеанс, тобто о восьмій тридцять.
     — А не зарано це? — невдоволено спитала Марійка. — Я ще поспати хочу в неділю!
     — А наступний сеанс буде допіру о десятій тридцять, — зауважив Василь. — Тобі хочеться втрачати півдня?
     — Гаразд, — погодилася Марійка. — Тоді підемо на восьму тридцять.
     — Дякую тобі, Марійко! — радісно вигукнув Василь. — Я зайду за тобою за п’ятнадцять хвилин до восьмої.
     — Я думаю, не треба, — відповіла Марійка.
     — Тоді я просто чекатиму на тебе на розі вулиць Маяковського та Свердлова. 
     — Я, на жаль, до «Жовтня» тим маршрутом не ходжу, — зазначила Марійка. — Якщо ти вже так прагнеш, чекай на мене на розі вулиці Калініна та провулку Калініна. 
     — Так це ж набагато довший маршрут! — обурено вигукнув Василь. — Найкоротший — то є якщо вийти на Руську з Маяковського.
     — Я потім тобі поясню, чому я не люблю ходити тим маршрутом, — повідомила Марійка. — Можна ж піднятися до Радянської площі, а потім по Івана Франка та по Ватутіна вийти до «Жовтня».
     — Тоді нам доведеться вийти за цілу годину до початку сеансу, тобто о пів на восьму.
     — Тоді підемо о пів на одинадцяту, — запропонувала Марійка. — Бо немає сенсу в неділю так рано прокидатися. Я поспати хочу!
     — Гаразд, — відповів Василь. — Тоді я чекатиму на тебе у вказаному місці о пів на десяту.
     — Ну, добре, домовилися, — погодилася Марійка. — О пів на десяту я вийду з дому та проходитиму мимо того рогу. 
     Прийшовши додому, Марійка побачила свою матір.
     — А Василь завтра мене до кіна запрошує! — оголосила Марійка. 
     — А який фільм дивитиметеся? — поцікавилася Оксана Романівна.
     — «Африканець», — уточнила Марійка.
     — Кажуть, що то є пригодницький фільм з численними сценами жорстокості, — висловила свою стурбованість Оксана Романівна.
     — А Василь розповів, що то є комедія, — пояснила Марійка. — І йому ця комедія дуже сподобалася. А тепер він хоче, аби ми її подивилися разом.
     — Ну, тоді дивіться, — двозначно відповіла Оксана Романівна. 
     — Усе буде гаразд! — заспокоїла її Марійка.
     Після обіду Марійка одразу ж сіла робити всі уроки на понеділок, аби повністю звільнити неділю від будь-якої підготовки до навчання. 
     Вранці наступного дня Марійка, поснідавши, пішла переодягатися. Вона хвилин двадцять простояла біля відкритого шифоньєру в роздумах, що б таке надягти, аби спокусити Василя. Нарешті Марійка дістала з шафи клітчату біло-жовто-зелену спідницю та брунатну блузку. Вже два дні Марійка ходила до школи без панчіх, лише в босоніжках із закритими носками та відкритими п’ятками. А цього разу вона вирішила взутися в зовсім відкриті босоніжки, бо погода вже дозволяла так ходити. Проте в самій блузці ходити було ще надто холодно, тому Марійка одягнулася в легку бавовняну куртку.
     Коли Марійка вийшла з будинку, було за двадцять п’ять хвилин десята година. На розі вулиці Калініна та однойменного провулку, біля рожевого триповерхового будинку, перший поверх котрого з боку вулиці Калініна був неначе напівпідвал, на неї вже чекав Василь, стоячи у джинсовому костюмі та білому легкому светрі під джинсовою курткою. 
     — Привіт, Марійко! — радісно вигукнув Василь. — Яка ти гарна сьогодні!
     — Заради тебе старалася! — зазначила Марійка, зовсім не підозрюючи, що Василь мав на увазі. — Ти теж дуже гарно виглядаєш у цьому білому ґольфі під джинсовою курткою.
     — Дякую за комплімент! — сказав Василь.
     — Я теж гарно дякую тобі за гарні компліменти, — виголосила Марійка. — Ну, що, йдемо до кіна? 
     — Йдемо! — відповів Василь.
     Вони піднялися спочатку вулицею Саксаганського, а потім вулицею Челюскінців вийшли на вулицю Кобилянської.
     — Як підемо далі? — поцікавився Василь. — Прямо вулицею Кобилянської, чи через Радянську площу?
     — На мій погляд, — сказала Марійка, — через Радянську площу буде швидше.
     — Тоді ходімо через Радянську площу, — погодився Василь.
     — Ходімо! — відповіла Марійка.
     — А, до речі, Марійко, — поцікавився Василь, — а чому ти не захотіла піти Руською?
     — Бо там від тролейбусу загинула дівчина, — відповіла Марійка. — Пам’ятаєш, то було три з половиною роки тому, коли тролейбус на повній швидкості протаранив наріжний будинок, мимо котрого якраз проходила якась сімнадцятирічна дівчина?
     — Але це ж було давно, — сказав Василь. — До того ж, блискавка не може влучити в одне й те саме місце двічі. Раз на раз не припадає!
     — Такі речі не забуваються! — заявила Марійка. — Не хочу я там ходити — і все! Вона, до речі, теж ішла чи то до театру, чи то до кінотеатру…
     — Розумію, — відповів Василь. — А чому ти думаєш, що таке не може статися на будь-якому іншому перехресті? 
     — Не знаю, — вигукнула Марійка, — але я просто не хочу там ходити. Бо ще невідомо, що там ще може таке статися.
     Через сквер біля колишнього кафедрального собору Марійка та Василь вийшли спочатку на вулицю Леніна, а потім іншим сквером вони пройшли на Радянську площу. У п’ятнадцять хвилин до одинадцятої вони були вже на місці.
     Після кіносеансу Василь та Марійка вийшли на вулицю Рязанську.
     — Ну, як тобі цей фільм? — поцікавився Василь. 
     — Дуже гарний! — відповіла Марійка. — Які там шикарні африканські пейзажі, яка там чудова музика.
     — А як тобі сюжет? — спитав Василь.
     — Сюжет є теж гарний, — поділилася своїми враженнями Марійка. — А найбільше мені сподобалося, як свою роль зіграла Катрін Деньов. Мені, взагалі, вона так подобається. 
     — Так, — погодився Василь. — То є дуже гарна акторка. До речі, ти знаєш, що в неї була сестра, теж акторка, яка живцем згоріла, бо не змогла вибратися з авта, яке врізалося в дерево. Її труп повністю обвуглився.
     — Йой, який жах! — з переляку вигукнула Марійка. — То є найжахливіша смерть, яку тільки можна собі уявити! … Її, напевно, теж циганка попереджала про те, що з нею може статися. А вона не повірила, поїхала кудись і загинула ось такою страшною смертю…
     — Знову ти за циганку! — зауважив Василь. — Тобі та циганка не дає спокою.
     — Та при чому тут циганка? — заявила Марійка. — У мене просто таке передчуття, ніби щось погане має незабаром статися…
     — Нічого не станеться, — спробував заспокоїти її Василь. — Ти ж повинна бути матеріалісткою. Долі не існує… Усі події відбуваються суто випадково…
     — Ти зараз не віриш, а потім згадаєш-таки мої слова, — попередила Марійка.
     — Якщо ти знову згадуватимеш ту циганку, — роздратовано заявив Василь, — я просто перестану з тобою дружити! Ти комсомолка чи хто? Звідки в тебе всі ті середньовічні забобони?
     — Вибач, Василю, — зазначила Марійка. — Я беру свої слова назад і обіцяю тобі ніколи більше не згадувати ні про яких циганок. 
     — Добре, вибачаю, — відповів Василь. — Давай ліпше зайдемо до кав’ярні.
     — Ні, тільки не це! — вигукнула Марійка. — Ти пам’ятаєш, як мене сварила Куцачка за те, що я зайшла з дівчатами до бару? Отож мені не треба зайвих неприємностей! 
     — Так це лише «Кафе-Морозиво», — пояснив Василь.
     — Все одно, — заявила Марійка, — ліпше не треба!
     — Ти, Марійко, якась сьогодні роздратована, — зауважив Василь. — Що за муха тебе вкусила? Тебе неначе підмінили… Я вже не бачу тієї веселої, життєрадісної Марійки… Ти стала якась похмура, знервована…
     — Пробач, Василю, — відповіла Марійка, — проте я й сама не знаю, що зі мною таке… Проте настрій у мене, дійсно, є дуже поганим… Вже впродовж цілого тижня…
     — Ну, гаразд, я більше не робитиму тобі жодних зауважень, — пообіцяв Василь. — Не знав, що зустріч із циганкою виявилася для тебе такою фатальною. 
     — Та циганка тут не при чому, — пояснила Марійка. — Просто в мене зараз таке передчуття, що щось таке страшне має статися незабаром. Ти, Василю, будь дуже уважним та обережним… Я тебе прошу… Як друга…
     — Майбутнього не існує, — зазначив Василь, — тому передбачити його неможливо. Я не вірю, що й сни можуть збуватися. Людина не може щось передбачати… Це суперечить принципам матеріалізму…
     — Але, все одно, Василю, — продовжила Марійка, — будь дуже обережним…
     — Добре, Марійко, — погодився Василь. — Заради тебе я буду дуже уважним та обережним!
     Надворі стало вже зовсім спекотно. Настільки спекотно, що Марійка зняла свою куртку та лишилася тільки у блузці. Василь, узявши з неї приклад, теж зняв свою джинсову куртку. Вони поволі пройшли всю вулицю Кобилянської, насолоджуючись весняним теплом, та завернули на Челюскінців.
     — А в кафе «Молочне» ти не хочеш зайти? — спитав Василь. — Там із нами нічого такого страшного не може статися! До цього кафе ходять навіть із маленькими дітьми!
     — Добре, ходімо, — погодилася Марійка. 
     Вони зайшли всередину напівпідвального приміщення.
     — Ти щось братимеш? — поцікавився Василь.
     — Не знаю, — відповіла Марійка. — Якщо ти щось візьмеш, то я — також.
     Марійка та Василь сіли за один із столів.
     — Ти поки посидь тут, — сказав Василь, — а я зроблю замовлення.
     Василь підійшов до буфету та через кілька хвилин повернувся з підносом, на якому були дві вазочки з морозивом, дві склянки кави з молоком і два варшавських тістечка на одній тарілці.
     — Василю, а ти знаєш, як це здорово, виступати у вокально-інструментальному ансамблі! — поділилася своїми враженнями Марійка. — Я ходжу на ці репетиції з великим задоволенням! Ці репетиції мене, якраз, і рятують від депресій. 
     — Я теж із нетерпінням чекаю, коли настане середа чи п’ятниця, — зізнався Василь. — Я ж завжди дуже добре грав на ґітарі… А цей гурток дає мені можливість вдосконалювати мої навички.
     — А ти хочеш бути професійним музикантом? — запитала Марійка. 
     — Ні, — відповів Василь, — мене більше до фінансів тягне, до бухгалтерського обліку… Я, напевно, вступатиму до економічного факультету… Шкода тільки, що в нашому університеті немає денного відділення… Тому, напевно, я вступатиму до Хмельницького торговельно-економічного інституту… А музика — то є просто моє захоплення… Хобі, так би мовити…
     — А я в математиці та, взагалі, в усіх природничих науках не дуже кумекаю, — зізналася Марійка. — Мені більше подобаються гуманітарні науки… Я, напевно, вступатиму або на історичний, або на філологічний… Мені хотілося б більше на юридичний, але юридичного в нас нема… До того ж, Куцачка нам повідомила свого часу, що одразу після десятого класу до юридичного інституту не беруть — для цього треба принаймні два роки пропрацювати секретарем у суді… А щоб влаштуватися на роботу до суду, треба мати неабиякий блат!
     — Це точно! — погодився Василь. — А на історичному, до речі, теж дуже високий конкурс. Мало того, що там на всі «п’ятірки» треба скласти вступні іспити, та ще й треба мати додаткові бали, що нараховуються за перемоги на олімпіадах, чи ще за щось…
     — Якщо я не пройду за конкурсом, — сказала Марійка, — то наступного року, напевно, вступатиму до філфаку. 
     Марійка та Василь просиділи в кафе «Молочне» майже цілу годину, після чого Василь провів Марійку до самого помешкання.
     — Ну, як тобі фільм? — поцікавився Степан Вікторович.
     — Фільм є дуже чудовий! — вигукнула Марійка. — Раджу й вам усім подивитися його! 
     Марійка побігла до дитячої кімнати, сіла за письмовий стіл, швиденько доробила те з уроків, що вона не встигла зробити в суботу, склала всі книги та зошити, необхідні на наступний день, а потім відкрила свій щоденник та зробила в ньому черговий запис:
     «Сьогодні неділя, 7 квітня 1985 року. Сьогодні я з Василем ходила дивитися фільм «Африканець», який зараз іде в кінотеатрі «Жовтень». Фільм мені дуже сподобався — і чудова гра акторів, і сам пригодницький сюжет, і шикарні пейзажі, і музика… Взагалі, то є дуже красивий фільм. Сьогодні було вже по-літньому тепло, тому я вже ходила в босоніжках. Як гарно, що вже прийшла літня погода. Тільки ось у мене на душі якось тривожно, але ніхто мене не бажає слухати».
     Тієї ж ночі Марійці наснилося, ніби Сашко Грибулін, весь блакитний, лише в одних плавках лежить мертвий на пляжі, а над ним ридають Олена та Зоя. Потім вона побачила, ніби його домовину вже опускають у могилу, а сама Марійка разом з іншими дівчатами кидає в могилу шматочки ґрунту.
     — Що то за дурниця така! — подумала Марійка, коли прокинулася. — Якщо майбутнього ще нема, то чому мені це сниться? Ліпше про це не думати!

     Погода встановилася дуже тепла, тому всі вже одягалися по-літньому. Ось і на чергову репетицію ансамблю «Романтика» в середу, тобто десятого квітня, Зоя, Марійка та Олена прийшли до Палацу піонерів одягнені теж по-літньому — лише у блузках, коротких спідницях та босоніжках чи відкритих мештах. Ці дівчата мали при собі кофти та жакети, проте тільки в сумках — на той випадок, якщо раптом стане холодно (бо то був іще тільки квітень). Хлопці теж прийшли легко одягненими: Павло та Василь були лише в сорочках із короткими рукавами. Вони так заздрили дівчатам, адже всі ті хлопці вже сягнули такого віку, коли більше не можна було ходити в шортах. А їм так хотілося! А ось Сашко Грибулін знову прийшов в усьому чорному — у чорній сорочці та чорних вельветових штанах. 
     Із великою тривогою дивилася Марійка на Сашка, бо вона була так стурбована тим, що Сашко робив із собою. Але, на жаль, Марійка нічого не могла йому сказати, адже над її словами Марійчині однокласники тільки насміхалися. Марійка зрозуміла, що сперечатися з Сашком та іншими хлопцями не було ніякого сенсу. Тому їй лишалося тільки одне — пасивно спостерігати за тим, що могло статися. І при цьому тримати язик за зубами.
     А тим часом, учасники ансамблю «Романтика» разом із Георгієм Станіславовичем продовжували відпрацьовувати виконання пісні «Свет вечного огня», з якою вони дев’ятого травня мали виступити на сцені літнього театру в парку імені Калініна.
     По закінченню репетиції Зоя та Олена підійшли до Георгія Станіславовича, аби висловити йому одну свою пропозицію. 
     — Вибачте, Георгію Станіславовичу, — звернулися дівчата до свого керівника, — можна Вас на пару хвилин?
     — Так, дівчата, — відповів Георгій Станіславович, — я слухаю вас.
     — Може, Ви нам, усе-таки, дозволите хоча б на сцені літнього театру виступати не у шкільних одностріях? — почала вблагати його Зоя. — В нас усіх є білі блузки, у хлопців теж є білі сорочки. Чому б нам просто не вийти в однакових білих сорочках, аби в усіх був білий верх та темний низ? Коли ми виступали на відкритті тижня дитячої книги, ми помітили, що багато хто виступав тоді не у шкільних одностріях.
     — Ой, дівчата! — вигукнув Георгій Станіславович. — Це питання — не до мене! Підіть до директора, адже це саме він наполягає, аби ви всі були у шкільних одностріях. 
     — Гаразд, — погодилася Зоя, — ми підемо всі разом!
     — Тільки мене, будь ласка, не втягуйте, — зауважив Георгій Станіславович. — Бо то є тільки ваша ініціатива — ось і несіть відповідальність за власну ініціативу самотужки!
     — Та ми маємо на увазі не разом з Вами, — пояснила Зоя, — а всім колективом — я, Олена, Марійка, Сашко, Павло, Василь…
     — Добре, — відповів Георгій Станіславович, — якщо ви визнаєте те, що то є ваша власна ініціатива, тоді йдіть і домагайтеся свого. Але я вам не обіцяю легкої перемоги, бо ця вимога йде не від Володимира Михайловича.
     — Хлопці! — крикнула Олена, — ідіть сюди!
     — Що таке? — спитав Василь.
     — Ми хочемо зараз піти до директора, — заявила Зоя. — Чому нас примушують виступати на професійній сцені, тобто у літньому театрі, у шкільних одностріях? Ходімо разом до Володимира Михайловича, запитаємо разом у нього, чому він так на цьому наполягає.
     — Ходімо! — погодився Сашко, — якщо він, звичайно, ще не пішов!
     Усі шестеро учасників ансамблю зібралися разом та зайшли до приймальні.
     — Куди? — запитала секретарка, сидячи за великою друкарською машинкою «Ятрань» та друкуючи якийсь документ.
     — Вибачте, — сказав Сашко, — а Володимир Михайлович є?
     — Він є, — відповіла секретарка, — але хіба ви записувалися до нього на прийом?
     — Нам треба вирішити з ним одне дуже важливе питання, — пояснила Олена. — Воно стосується концертного виступу дев’ятого травня.
     — А що за питання? — поцікавилася секретарка.
     — Стосовно до концертних костюмів, — відповіла Зоя. — Володимир Михайлович наполягає на тому, аби ми виступали на всіх концертах тільки у шкільних одностріях. Аби дівчата були завжди у брунатних сукнях з білими фартушками, а хлопці — у формених шкільних жакетах. Але ми хочемо, аби в усіх нас був просто білий верх та темний низ. Було б, звичайно, набагато ліпше, якби нам спеціально виготовили костюми для концертних виступів, але ми усвідомлюємо, як непросто це зробити. Тому ми просто пропонуємо, аби дівчатам дозволили виступати в білих блузках та темних спідницях. 
     — Коли ми виступали на відкритті тижня дитячої книги, — додала Олена, — ми помітили, що далеко не всі, хто тоді виступав разом із нами, були одягнені у шкільні чи піонерські однострії. У багатьох були вельми ориґінальні концертні костюми, але чому це саме від нас вимагають, аби ми були завжди у шкільних одностріях? 
     — Не знаю, чи вдасться вам вирішити це питання саме з Володимиром Михайловичем, — попередила секретарка, — але я вам так відверто скажу, що то була не його ініціатива. Я сама бачила розпорядження — воно надійшло від міського відділу освіти. Отже, я не впевнена, що у Володимира Михайловича ви чогось зможете домогтися, бо він навряд чи за вас заступиться перед тими інстанціями. Бо він не захоче заради вас ставити себе під удар.
     — Що ж робити? — запитала Зоя. 
     — Я можу призначити вам усім зустріч із Володимиром Михайловичем десь на наступному тижні, — запропонувала секретарка, — але навряд чи він піде вам на поступки.
     Тут раптом відкрилися двері кабінету та до приймальні вийшов сам Володимир Михайлович.
     — Це — до мене така делеґація? — поцікавився він, підійшовши до секретарки та протягуючи їй якийсь свій рукопис.
     — Вони наполягають, аби їх не примушували виступати на концертах у шкільних одностріях, — пояснила секретарка.
     — Пробачте, хлопці та дівчата, — відповів Володимир Михайлович, — але то не є моя ініціатива. Я зовсім не проти того, щоб ви виступали у джинсах та кросівках, але, повірте, то не моє бажання… Не я це вигадав. То була постанова міськкому партії, яку було підкріплено відповідним розпорядженням міського відділу народної освіти.
     — А можна подивитися ці постанови? — запитала Зоя.
     — На жаль, ні, — відповів Володимир Михайлович.
     — Чому? — поцікавилася Олена.
     — Бо обидва документи мають гриф «Для службового користування», — пояснив Володимир Михайлович. 
     — Що ж робити? — спитала Олена. — Чому постанови, котрі безпосередньо стосуються нас та нашого гурту, призначені для службового користування?
     — Єдине, що я вам можу порадити, — запропонував Володимир Михайлович, — це разом із батьками записатися на прийом до міського відділу народної освіти. Але я вам нічого не можу обіцяти. Я вас тільки хочу попередити про те, що вам навряд чи вдасться чогось там домогтися. 
     — Але чому? — здивовано спитала Зоя. — Адже ми, виступаючи на відкритті тижня дитячої книги, бачили, що далеко не всі творчі колективи виступали у шкільних одностріях. Чому ж їм можна, а нам — ні?
     — Це рішення надійшло з вищих партійних ешелонів, — зазначив Володимир Михайлович. — Воно стосується саме шкільних вокально-інструментальних ансамблів. І це питання торкається ідеологічної боротьби — аби ці шкільні ВІА не були схожі на західні рок-групи. 
     — А ми зовсім і не збираємося бути схожими на західні рок-групи, — заявила Олена. — І ми зовсім не збираємося виступати у джинсах та кросівках. Ми просто пропонуємо якусь єдину форму одягу, тобто білий верх і темний низ.
     — Так, — підтвердила Зоя. — В нас в усіх є білі блузки. У хлопців — так само, в усіх є білі сорочки. В усіх дівчат є чорні спідниці, у хлопців — чорні штани. Ми лише хочемо всім придбати однакові чорні краватки…
     — Білі блузки, чорні спідниці, чорні краватки, — повторив Володимир Михайлович. — Та ви хоч знаєте, на кого ви будете схожі?
     — Ні, — зізналася Зоя, нічого не підозрюючи. 
     — На Гітлер’юґенд! — різко відповів Володимир Михайлович. — Дівчата з тієї організації так само ходили в білих блузках, чорних спідницях та з чорними краватками! Вам іще лишилося начепити на рукави червоно-білі пов’язки зі свастиками! Ви уявляєте, яке це буде блюзнірство? Дев’ятого травня, коли вся наша країна відзначатиме сорокаріччя перемоги над фашизмом, ви на сцені міського літнього театру співатимете пісню про вічний вогонь, будучи в одностріях Гітлер’юґенда. Та вас із комсомолу тільки так виженуть за таку ідеологічну диверсію! 
     — А якщо спідниці та краватки будуть синіми? — перелякано спитала Зоя. 
     — Або кольору хакі, — додала Марійка. — То якраз буде стилізовано під військовий однострій…
     — То вже краще, — погодився Володимир Михайлович. — Але навряд чи вам ідеологічний відділ міськкому партії піде на поступки. Тут питання стосується не лише ідеології, але й, взагалі, зовнішнього вигляду відповідно до вашого віку. Бо ви аж занадто дорослими виглядатимете навіть у білих блузках. Особливо якщо у дівчат, як зараз, буде розпущене волосся.
     — А якщо в нас будуть банти? — спитала Олена.
     — Я кажу, — заявив Володимир Михайлович, — навіть якщо вам і вдасться домогтися якихось поступок щодо форми одягу, — все одно, вам ні в якому разі не дозволять виглядати старшими за ваш вік. Тобто ніякого розпущеного волосся, ніякої косметики, ніякої біжутерії… Із цим там дуже суворо! Як би там не було, — в будь-якому разі вас примусять виглядати так, як повинна виглядати типові радянські школярі. І це стосується, в першу чергу, дівчат… Гаразд, зараз мені треба йти на нараду, отже всім до побачення. 
     Володимир Михайлович вийшов із приймальні, а дівчата та хлопці з ансамблю ще довго не розходилися.
     — Бачите, — сказала секретарка, — не Володимир Михайлович все це вирішує. Я ж вас попереджала… Єдине, що я можу вам порадити — це звертатися до партійних органів. 
     Нічого не кажучи, підлітки розійшлися.
     Додому Зоя прийшла дуже приголомшеною та пригніченою.
     — Що сталося з тобою, Зоє? — стурбовано спитала її Сільва Петрівна. — Ти така вся бліда! Чи не захворіла ти?
     — Ні, — відповіла Зоя. — А тато вдома?
     — У тата якась нарада в обласній організації Спілки письменників, — відповіла Сільва Петрівна. 
     — А скоро вона закінчиться? — поцікавилася Зоя.
     — Ну звідки, доцю, я можу таке знати? — зізналася Сільва Петрівна. 
     — Я не ляжу спати доти, доки не прийде мій тато! — твердо заявила Зоя.
     — А що таке сталося? — спитала Сільва Петрівна. — Тебе хтось дуже сильно образив?
     — І не лише мене! — відповіла Зоя. — Наш ансамбль примушують виступати на всіх концертах тільки у шкільних одностріях! Ми сьогодні намагалися вирішити це питання з директором Палацу піонерів, але він лише розвів руками. Та ще й додав, що навіть якщо нам і дозволять у партійних органах виступати просто в білих блузках та темних спідницях — усе одно, нам не дозволять виглядати інакше, ніж типові школярі. Що то за дурість така? Нехай тато з цим розбереться та вплине своїм авторитетом на кого треба! Невже він, відомий радянський письменник, п’єси котрого ставляться навіть на сцені московського театру «Современник», не зможе домогтися послаблень у цьому ідіотському реґламенті? І за кого нас, взагалі, тримають? Чому наші дівчата не можуть, наприклад, виступати з розпущеним волоссям? Я вже не кажу про косметику, чи біжутерію…
     — Бо ви є школярки, — пояснила Сільва Петрівна. — Учениці восьмого класу…
     — Ну, припустимо, я згідна з тим, що не можна зловживати біжутерією чи косметикою, — погодилася Зоя. — Але нащо нам збороняють розпускати волосся?
     — Бо то є символ моральної розпущеності, — спробувала пояснити Сільва Петрівна.
     — Що то за ідіотський консерватизм? — крикнула Зоя.
     — То є ідеологічна боротьба, — відповіла Сільва Петрівна. — Радянська молодь повинна проявляти скромність в усьому та не піддаватися спокусам буржуазної цивілізації та масової поп-культури…
     — То не скромність, — заперечила Зоя. — То вже є аскетизм!
     У цей момент до помешкання зайшов Віктор Вікторович.
     — Тату! — кинулася до нього Зоя. — Зроби що-небудь! Наш ансамбль примушують на всіх концертах виступати тільки у шкільних одностріях. Крім того, нам забороняють виступати з розпущеним волоссям! 
     — А що я можу зробити? — здивовано спитав Віктор Вікторович. 
     — Нам директор Палацу піонерів пояснив, ніби це все робиться з суто ідеологічних міркувань, — пояснила Зоя спокійнішим тоном. — Аби шкільні вокально-інструментальні ансамблі не були схожі на західні рок-групи…
     — І як я можу на це вплинути? — поцікавився Віктор Вікторович. 
     — Нам директор пояснив, — відповіла Зоя, — ніби то не є його ініціатива. Він сказав, що то не є його власна ініціатива, що ніби то є відповідне розпорядження міськкому партії… Ми хотіли попросити дати почитати текст цієї постанови, проте він нам відмовив у цьому, посилаючись на те, що всі ці документи призначені лише для службового користування… Як це так, ці документи стосуються нас, але нам їх не дають, посилаючись на якусь ідіотську секретність. Це що, військова таємниця?
     — Я спробую щось зробити, — заспокоїв Віктор Вікторович. — Але я нічого не можу обіцяти, бо спочатку я маю звернутися до голови обласної організації Спілки письменників, і лише через нього — до партійних органів. Тому шанси на те, що щось зміниться, дорівнюють не більше, ніж один із десяти… Чи навіть менше… Бо в питаннях, які стосуються ідеології, навряд чи партійні органи підуть на поступки… Я знаю цих ідеологічних працівників: з ними можна домовитися про що завгодно, тільки не про ідеологічні питання. На цьому вони стоять дуже твердо.

     Напередодні Всесоюзного комуністичного суботнику почалася нескінченна хвиля так званих трудових десантів. Хлопців та дівчат зі старших класів ледь не щодня кудись постійно мобілізовували — то на прибирання, то на пофарбування, то на якісь ремонтні роботи. 
     Ось і в четвер, одинадцятого квітня, хлопців з усіх трьох восьмих класів мобілізували прибирати сміття на старому цвинтарі. Після шостого уроку на всіх хлопців-восьмикласників чекав учитель праці Георгій Борисович Маліновський. Хлопці поступово сходилися. Після того, як усі зібралися, завгосп у своїй конторі, що містилася в напівпідвальному приміщенні шкільної будівлі, роздав усім необхідний інвентар, усі вирушили в путь. Доїхавши четвертим тролейбусом до цвинтаря, вони зайшли на нього з боку військових поховань. 
     На вулицях міста вже впродовж майже двох тижнів було сухо та спекотно, натомість на цвинтарі, під величезними столітніми деревами, панувала сирість та прохолода. Повсюди було навалено минулорічного листя, яке буквально гнило прямо під ногами. Крім того, багато надгробків було загиджено воронячими екскрементами. Всі ці завали кишіли стоногами, клопами та іншою подібною живністю. Здавалося, що тут навмисно ніхто нічого не прибирав іще з минулої осені. І ось цю місію — розгребти ті завали та очистити принаймні частину могил від воронячого дрантя — й було покладено на учнів восьмих класів школи номер два.
     Хлопці обережно пробиралися крізь могили, прямуючи до сторожки, де на них чекав черговий по цвинтарю, який мав розподілити учнів по дільницях. Між могилами було дуже брудно, отже всі намагалися пройти ту ділянку з мінімальними втратами, тобто — наскільки це можливо — не забруднити своє взуття та штани цвинтарним брудом. 
     Раптом Грибулін, пролізаючи вузьким проміжком між двома могильними огорожами, зачепився своїми штанами за одну з цих огорож. Він намагався відчепити свої штани, але могильні ґрати капітально в них заплуталися. Сашко почав знервовано відривати штани від ґрат, проте йому так просто це зробити не вдавалося. 
     — Грибулін! — звернувся до нього Георгій Борисович. — Ти не метушися, бо так можна штани порвати. Відчіпляй спокійно, не нервуючись, без зайвої метушні.
     Підійшовши до Сашка, він допоміг йому розплутатися. Проте ґрати якимось своїм гострим та іржавим кінчиком встигли-таки зробити дірку в штанах.
     — Добре, що хоч ногу мені не поранило! — вигукнув Сашко. 
     — Тобі доведеться ці штани, все одно, випрати, — відповів Георгій Борисович. — А ноги одразу ж треба терміново помити. А ліпше — помитися повністю. Бо не можна приносити цвинтарний бруд додому.
     — Грибулін, це тебе небіжчики не хотіли відпускати! — пожартував Сергій Марак. 
     — Так, Сашко, — додав Віталій Ґаба. — то є дуже поганий знак!
     — Тебе хочуть затягнути до царства мертвих! — вставив свої п’ять копійок Макс Зільберштейн. 
     — Тіпун вам усім на язик! — крикнув Сашко. 
     Нарешті хлопці подолали цю смугу перешкод та з мінімальними втратами дійшли до сторожки, де на них вже чекав комендант.
     — Йой, як вас багато! — вигукнув комендант. — Ви з цією роботою маєте швидко впоратися. На вас чекає четвертий сектор…
     — Чи не зарано? — іронічно запитав Вася Бережан. 
     — Вибачте, я не те мав на увазі, — виправив себе комендант. — Я хотів сказати, що на вас чекає робота в четвертому секторі. 
     Хлопці взялися за роботу з ентузіазмом. Через якісь дві години весь четвертий сектор було вичищено як від гнилого листя, так і від пташиного дрантя. Нарешті до четвертого сектору під’їхав трактор із причепом та хлопці закинули все це сміття на той причеп. Робота була виконана, хлопці втомлені, але щасливі, попрямували центральною алеєю до тролейбусної зупинки. 
     — А ти, Сашко, все-таки, будь обережним, — сказав Вася Бережан, звернувшись до Грибуліна. — Бо мені Марійка вже неодноразово казала про те, що тобі загрожує небезпека.
     — А звідки вона це може знати? — поцікавився Сашко. — Вона, що, ясновидиця якась, чи що?
     — Марійка мені повідомила, буцімто їй циганка таке наворожила, — відповів Василь. 
     — І ти віриш у цю дурницю? — роздратовано крикнув Сашко. — Наворожила! Ніби ми живемо в середні віки! Як ти можеш вірити в цю дурницю?! Наворожила…
     — Вірю — не вірю — то є вже окреме питання, — зазначив Василь. — Я тебе тільки попередив. Будь обережним!
     — Та я завжди проявляю обережність! — виголосив Сашко.
     — Але ж сьогодні ти зачепився за могильну огорожу, — нагадав Василь.
     — Ну, то був поодинокий випадок, — виправдався Сашко.
     — А кожен такий поодинокий випадок може стати для тебе фатальним, — попередив Василь. — Тому я тобі просто раджу: будь упродовж цих тижнів максимально обережним!
     — Це все казки! — різко відповів Сашко. — Я в усе це не вірю!
     — Казки — не казки, — сказав Василь, — але бути обережним ніколи не зашкодить.
     — Гаразд! — відповів Сашко спокійнішим тоном. — Ти мене переконав! Але я, все одно, не розумію, в чому конкретно я маю проявляти обережність.
     — В усьому! — заявив Василь. — Бо зараз є такий критичний період, що не знаєш, де тебе зустріне небезпека.
     — Вона тебе може зустріти повсюди, — пояснив Сашко. — Ти розумієш, жити теж небезпечно, бо в будь-який момент можна померти.
     — Але краще, якщо це буде якомога пізніше, — висловився Василь. — Ось і треба робити все, аби той день настав якомога пізніше.
     Усі сіли у тролейбус та доїхали ним до зупинки «Вулиця Садовського». Зійшовши на тій зупинці, вулицями Ломоносова та Карла Маркса хлопці повернулися до школи — аби здати запозичений у завгоспа інвентар.
     Повернувшись додому, Сашко одразу ж виправ свої штани від шкільного однострія, а потім помився сам.
     — Ти вирішив раптом штани свої випрати? — здивувалася Алла Георгіївна, прийшовши з роботи та побачивши раптом у ванній кімнаті випрані штани Сашка. — Чого це раптом?
     — Але ж ми сьогодні працювали на цвинтарі, — пояснив Сашко. — До того ж, я зачепився за якусь могильну огорожу. Мені хлопці пояснили, що то є недобрий знак.
     — Це все — забобони, — зазначила Алла Георгіївна. — Давай, я ці штани вивішу на ґанку, чи навіть у дворі — так вони швидше висохнуть… Погода зараз є дуже чудова…
     — Так, — погодився Сашко. — До речі, там на штанях є дірка, яку я зробив, коли зачепився за огорожу.
     — Дірку я заштопаю, — пообіцяла Алла Георгіївна, взявши штани Сашка, аби вивісити їх на дворі.
     — Добре, мамо, — відповів Сашко.
     Повернувшись, Алла Георгіївна дала Сашкові світло-блакитний конверт, на котрому була наклеєна поштова марка з зображенням англійської королеви.
     — Це від тата, — пояснила Алла Георгіївна. — Знаєш, коли він нам цього листа надіслав? 
     Сашко поглянув на поштовий штемпель.
     — Нічого собі! — вигукнув Сашко. — Вісімнадцяте січня! А сьогодні — одинадцяте квітня… І де той лист цілих три місяці блукав?
     — Відомо, де, — відповіла Алла Георгіївна. — Там, куди ліпше не потрапляти… До речі, тато пише, що в нього зараз… тобто, тоді, в січні, було все гаразд… І що він влітку вже зможе й нас забрати з собою. Отже, цілком імовірно, що в дев’ятому класі ти вже навчатимешся у школі при радянському посольстві…
     — Мені щось не віриться, — відповів Сашко. — Мені здається, що того не станеться ніколи…
     — Чому це? — здивовано спитала Алла Георгіївна.
     — Не знаю, — відповів Сашко, — але в мене таке передчуття… Ніби цього не буде ніколи! 
     — Але ж ти повинен вірити, що це станеться, — заспокоїла його Алла Георгіївна. 
     — Щось мені здається, що цього не станеться, — почав наполягати Сашко. — Коли ми ворожили з Зоєю та Оленою на моєму дні народження в січні, крапаючи розплавленим воском у воду, чомусь у мене постійно ці краплі набували форм домовини. А сьогодні я зачепився штанями об могильну огорожу. Та ще й Василь Бережан мені сьогодні повідомив, буцімто Марійка Федорчук попередила його про те, що мені загрожує небезпека. 
     — Не бери цього всього близько до серця, — заспокоїла Алла Георгіївна. — Адже ти є матеріаліст, і ти знаєш, що все це — дурниця. Адже майбутнє передбачити неможливо…
     — Мабуть мені, насправді, слід бути дуже обережнішим, — тихо сказав Сашко. — А якщо вони раптом мають рацію?

     На наступний день було заплановано концерт музичної школи в будинку культури «Молдавський», що на вулиці Немирівській. Напередодні — за бажанням учнів — керівник оркестру баяністів Віктор Павлович Машков роздав довідки, віддруковані на машинці, підписані директором музичної школи та проштамповані круглою печаткою, про те, де й коли відбудеться той концерт — аби учні мали при собі якийсь оправдальний документ, чому вони відпрошуються з занять та позашкільних заходів.
     Текст довідки був таким:
     «Ця довідка видана учневі ___-«__» класу СШ № ___, тов. __________ та засвідчує в тому, що він/вона бере участь у концерті дитячої музичної школи №2, який відбудеться в будинку культури «Молдавський» у п’ятницю, 12 квітня 1985 року, о 16:00. Прохання до директора школи, а також до всіх вчителів та класних керівників правильно зрозуміти ситуацію та посприяти вищеназваному учневі в участі в цьому важливому концерті, відпустивши його з уроків та/або позашкільних заходів, які хронологічно збігаються з часом проведення згаданого вище концерту».
     Ковальов теж попросив собі таку довідку, адже на той день було передбачено черговий трудовий десант. За день до того Ковальов разом з іншими хлопцями завзято попрацював на прибиранні цвинтаря, а ще за день — ще на якомусь трудовому десанті. Отже, він мав усі підстави відпроситися з санітарної п’ятниці, аби мати можливість відстояти честь музичної школи. 
     Зайшовши перед початком уроків до п’ятнадцятого кабінету, де за вчительським столом сиділа Миронючка, Антін показав їй цю довідку.
     — Що це таке? — спитала Миронючка.
     — Шефський концерт, — пояснив Ковальов. — Я там виступатиму і з сольним номером, і у складі оркестру. Отже, в сьогоднішньому трудовому десанті я, на жаль, не зможу взяти участь.
     — Я тебе відпущу сьогодні з трудового десанту, — сказала Аліса Сергіївна, — але ти ні в якому разі не повинен ставити музичну школу вище за загальноосвітню.
     — А я й не ставлю, — заявив Ковальов. — Це лише на сьогодні. То є дуже відповідальний концерт, де я виступаю двічі, отже я спеціально попросив цю довідку, аби Вас попередити заздалегідь… Я в усіх трудових десантах беру найактивнішу участь, та й завтра я не збираюся нікуди відпрошуватися. Отже, я прошу відпустити мене лише на сьогодні, тому я Вам і показую цю довідку перед початком занять.
     — Ти правильно зробив, подавши цю довідку, — погодилася Аліса Сергіївна, — але я просто тобі наперед кажу, аби ти не ставив музичну школу вище за загальноосвітню.
     — Я можу йти додому після шостого уроку? — запитав Ковальов.
     — Можеш, — відповіла Миронючка. — Але, все одно, ти повинен знати, що загальноосвітня школа є головнішою. 
     Віддавши довідку Алісі Сергіївні та вийшовши з класної кімнати, Антін попрямував до кабінету математики, де мав відбутися перший урок. Після великої перерви мав відбутися урок біології. До початку уроку лишалося ще більше п’ятнадцяти хвилин. Погода надворі була дуже чудовою, тому хтось одразу ж відчинив усі вікна. 
     До одного з тих вікон раптом підійшла Валя Стрельцова та, притулившись до підвіконня, почала декламувати якийсь віршик із чорного гумору. Тоді ще ніхто не знав, що таке «чорний гумор», але подібні речі, тим не менш, усім подобалися.
     А Стрельцова вірш декламувала на повний голос:
Тишина на Ваганьковском кладбище, 
Только гробики тихо скрипят: скрип-скрип, 
И покойнички в белых халатиках 
На решетках могильных сидят.
Ты приходи ко мне, 
Ты приходи в мой дом. 
Мы погнием с тобой,  
Мы погнием вдвоем. 
Тебя целую в косточку, 
В желтенькую косточку. 
Ты меня целуешь в черепок-пок-пок!
     — Це часом не Висоцький? — поцікавився Ковальов.
     — А хрін його знає! — крикнула Стрельцова. — Мабуть, що й Висоцький. Адже він, напевно, передчував свій передчасний кінець. Тому, напевно, він так і сміявся над тим.
     Скінчилися уроки. Ковальов одразу ж пішов додому. 
     — Все, я можу йти? — іще раз запитав Антін, зустрівши в коридорі Миронючку.
     — Можеш, — відповіла Аліса Сергіївна, — але, будь ласка, не став музичну школу вище за загальноосвітню. 
     Попрощавшись із Миронючкою, Ковальов вирушив додому. Прийшовши додому, він трохи перекусив, надягнув під формену шкільну куртку білу сорочку з синьо-сірою краваткою та одразу ж побіг до музичної школи. Коли всі зібралися разом з інструментами у класній кімнаті, де проводилися репетиції оркестру баяністів, керівник оркестру Віктор Павлович дав команду виходити надвір. Всі вирушили в путь. Цього разу за колективом музичної школи приїхав не розкішний туристський автобус із перекошеними вікнами та написом «Rodeo», як минулого разу, а старенький автобус «Кубань». Але, все одно, всі вмістилися в салоні. Коли всі розсілися, автобус зрушив з місця. 
     Приїхавши за місцем призначення, Антін побачив дуже скромну будівлю клубу з шиферним дахом. Всі зайшли всередину. У невеличкій залі сиділо багато учнів молодших класів. 
     Ведучою концерту була якась методистка з якоїсь педагогічної установи, яка не мала жодного відношення до музичної школи. Ця жінка сама оголошувала номери та на свій розсуд робила невеличкий коментар до та після виступу кожного виконавця. 
     Нарешті Антін дочекався, коли оголосили його виступ. 
     — Нікіта Богословський. «Тёмная ночь». Виступає учень третього класу музичної школи Антін Ковальов, відділ народних інструментів, спеціальність — баян. Керівник — Стоянов Віктор Володимирович.
     Вийшовши з тульським баяном усередину невеличкої сцени, Антін сів на стілець та почав грати. Під час гри Антін не зробив жодної помилки. Йому Віктор Володимирович багато разів казав: «Якщо помилишся під час концертного виступу — не виправляй себе на ходу. Роби вигляд, ніби так воно й повинно бути». На щастя, цього разу Антін не помилився. Він упевнено програв усю п’єсу від початку й до кінця, а потім, закінчивши грати, встав зі стільця та поклонився. Під грім оплесків Антін зійшов зі сцени та встав на краю зали біля одного з вікон.
     — Я відчула пожвавлення в залі, — промовила ведуча, — коли я оголосила: «Учень третього класу». Ви, напевно, подумали, що цього хлопця залишили на другий рік. Ні, його ніхто й ніколи не залишав на другий рік. Просто в музичній школі класи не збігаються з загальноосвітньою школою. Цей хлопчик почав навчання в музичній школі не з першого класу, а набагато пізніше. Він, мабуть, у звичайній школі навчається у п’ятому, чи в шостому класі…
     — У восьмому, — спробував виправити її Антін, але ведуча його не почула.
     — Отже, він, напевно, навчається у п’ятому чи шостому класі, але в музичній школі він почав навчатися три роки тому…
     — Невже вона не помітила мій комсомольський значок? — тихо прошепотів собі Антін. — Хіба я, насправді, виглядаю таким маленьким хлопчиком?
     Наступним номером був виступ ансамблю бандуристок. Було трохи кумедно слухати, як вони награвали на бандурах та одночасно співали бравурний піонерський марш:
Хорошо по планете 
С песней шагать. 
Хорошо, когда дети 
Всё мечтают узнать…
     Раптом Антона охопило таке почуття безвиході. Йому почало здаватися, що жодної мети, яку він намітив собі в житті, він ніколи не досягне. Йому багато хто, а особливо — його бабуся Клавдія Петрівна, — стільки вже давали неґативних установок. Стільки разів йому повторювали, що він є ледащо, що нічого в житті він не досягне, отже Антонові вже самому стало боязно за своє майбутнє. А головне, що його найбільш турбувало, — так це те, що поточним літом він нікуди не зможе поїхати на відпочинок, адже всі його домашні є такими домосідами — вони нізащо не захочуть міняти обстановку. 
     Виступ оркестру баяністів був завершальним номером. Після концерту всі повернулися до музичної школи на тому ж самому автобусі «Кубань». Здавши басовий баян до кабінету відділу народних інструментів, Антін попрямував додому та все гадав, чи він, насправді, виглядає таким вже надто юним, що його можна запросто прийняти за п’ятикласника. 

     Чергової суботи Миронючка проводила на класній годині зі своїм класом профорієнтаційну роботу.
     — Чи ви вже визначилися, — поцікавилася вона, — що ви всі робитимете після восьмого класу?
     Клас мовчав.
     — Ви не тіште, будь ласка, себе ілюзіями, буцімто всі з вас зможуть піти до дев’ятого класу, — пригрозила Миронючка. — Хтось із вас, усе одно, мусить відсіятися, пішовши до ПТУ та технікумів.
     Викликаючи учнів по одному, Аліса Сергіївна розпитувала їх про те, як вони уявляють собі своє майбутнє.
     — Ось, наприклад, ти, Мельничук, — запитала Миронючка, — якою ти бачиш свою перспективу? 
     — Я вступатиму до історичного факультету, — відповів Мельничук.
     — А ким ти збираєшся бути по закінченню істфаку? — поцікавилася Аліса Сергіївна. — Викладачем, чи науковим працівником?
     — Науковим працівником, — пояснив Мельничук.
     — До речі, — попередила Миронючка, — на історичному факультеті є найвищий конкурс в усьому університеті — більше п’яти претендентів на одне місце. Про це мені розповідали минулорічні випускники. Там мало скласти всі вступні іспити на «відмінно» — треба ще й набрати додаткові бали за участь у різних олімпіадах. Крім того, перед вступом до істфаку треба пройти співбесіду, під час котрої члени комісії можуть поставити будь-яке запитання. Наприклад: «Що зараз відбувається в Лаосі?», чи: «Хто був президентом США після Трумена, але перед Кеннеді?». І якщо ти не зможеш відповісти на якесь із цих питань, тобі просто скажуть: «Товаришу, вибачте, але Вам тут нема чого робити». Отже, вступити до історичного факультету дуже непросто, але якщо ти вже обрав собі цей шлях, то ні в якому разі не можна відступати. Навчатися на істфаку не так важко, як вступити до нього, адже то є дуже престижний факультет. Так би мовити, кузня кадрів для партійних органів… А щоб витримати вступний іспит із фаху, треба знати досконало практично всю історію — і всесвітню, і СРСР. Я вже не кажу, що треба всі дати знати без пам’яті… А що ти плануєш робити після закінчення університету?
     — Напевно, якщо це вдасться, — відповів Мельничук, — я піду до аспірантури. 
     — Тут теж, — сказала Аліса Сергіївна, — аби вступити до аспірантури, треба бути відмінником та закінчити університет із відзнакою. А для вступу до аспірантури ще треба витримати вступні іспити, які теж є конкурсними. Якщо на твоє місце в аспірантурі ніхто більше не претендуватиме, тебе візьмуть туди при будь-яких позитивних оцінках, але ось якщо в тебе будуть конкуренти, то тобі слід буде ще поборотися за це місце. Але якщо ти закінчиш аспірантуру та успішно захистиш кандидатську дисертацію, ти станеш кандидатом наук. А після того тобі було б іще непогано захистити й докторську дисертацію — і тоді ти зможеш стати професором. 
     Мельничук сів на своє місце.
     — Далі, — продовжила Аліса Сергіївна, — хто там наступний… Ковальов, а ти що думаєш про свою майбутню професію?
     — Я, скоріше за все, хотів би стати перекладачем, — відповів Ковальов.
     — А яким перекладачем? — поцікавилася Аліса Сергіївна. — Є два види перекладачів — усні та письмові. 
     — Напевно, письмовим, — уточнив Ковальов.
     — А ти знаєш, куди треба вступати, аби стати перекладачем? — запитала Аліса Сергіївна.
     — Так, — підтвердив Ковальов, — до факультету іноземних мов.
     — А в нашому університеті факультет іноземних мов не готує перекладачів, — зазначила Аліса Сергіївна. — Тобі треба їхати вступати принаймні до Києва — до інституту іноземних мов, чи до університету. Перекладачів в Україні готують тільки там.
     — Мені це відомо, — відповів Ковальов. — Напевно, я так і зроблю. 
     — Але туди вступити ще важче, ніж на істфак, — попередила Аліса Сергіївна. — Там, по-перше, іноземною мовою треба володіти вільно, а, по-друге, літературу знати назубок. Крім того, письмові перекладачі, все одно, повинні вміти перекладати іноземний текст, так би мовити, «з аркуша», причому без будь-яких пауз, а також без будь-яких слів-паразитів. 
     — А якщо я вступлю до нашого університету? — спитав Ковальов.
     — Але він не готує перекладачів, — відповіла Аліса Сергіївна. — Тобі в такому разі треба буде стати вчителем англійської мови десь у школі. Але ж ти навряд чи зможеш у школі працювати, бо в тебе темперамент є дуже повільним та загальмованим. Отже, тобі доведеться-таки вступати на відділення перекладачів у Києві. А для того тобі вже треба серйозно займатися англійською мовою. Бо незалежно від того, чи то на англійське відділення ти вступатимеш, чи не на англійське, — все одно, ти мусиш її складати при вступі. І ще одно: там треба написати твір із російської чи української мови, а ще скласти усний іспит з літератури. Тому тобі слід серйозніше ставитися до таких предметів, як українська та, особливо, російська література… 
     — Я зрозумів, — відповів Ковальов та сів на своє місце.
     — Далі, — продовжила Аліса Сергіївна, — а що нам скаже Церковиський?
     — Я хочу стати муляром, — повідомив Церковиський.
     — А чи подобається тобі ця професія? — поцікавилася Аліса Сергіївна.
     — Так, — підтвердив Церковиський. — Я вже багато разів допомагав батькам проводити ремонт у нашому помешканні, після чого я зрозумів, що то є, насправді, мій поклик.
     — А ти знаєш, до якого ПТУ треба вступати? — запитала Аліса Сергіївна. 
     — Так, — відповів Церковиський. — Я вже цікавився правилами вступу до того ПТУ. Після восьмого класу я обов’язково піду саме туди.
     — Ну, бажаю тобі успіхів, — відповіла Аліса Сергіївна. — Нарешті хоч один учень із нашого класу прагне здобути робочу спеціальність… Хто в нас далі? … Марина Келдиш…
     — Я хотіла б здобути спеціальність перукаря, — повідомила Марина, піднявшись зі свого місця.
     — І ти вже знаєш, де готують перукарів? — поцікавилася Аліса Сергіївна.
     — Авжеж, — відповіла Марина. — У третьому ПТУ.
     — Ти туди вступатимеш? — спитала Аліса Сергіївна.
     — Так, я вже остаточно визначилася, — заявила Марина. — Одразу ж після випускних іспитів за восьмий клас я подаватиму туди свої документи.
     — Добре, сідай, — сказала Аліса Сергіївна, — це теж дуже гарна робітнича спеціальність… Хто в нас далі… Ірина Лотяну, наш комсорг…
     — Я вирішила бути товарознавцем, — повідомила Ірина.
     — І ти знаєш, куди треба йти? — спитала Аліса Сергіївна.
     — Так, — підтвердила Ірина. — Треба вступити до торговельного технікуму…
     Так Аліса Сергіївна встигла опитати весь клас. 
     — Нічого собі! — вигукнула вона, опитавши останнього учня. — Тільки четверо з усього класу хочуть бути робітниками! А всі решта прагнуть до інтеліґенції! А якщо всі будуть лише займати певні посади, то хто, на ваш погляд, працюватиме тоді в народному господарстві?
     Клас мовчав.
     — Отже, — заявила Миронючка, — нехай вас не проймають ілюзії з приводу того, що всі ви зможете піти до дев’ятого класу, а далі так само зможете вступити до вищих навчальних закладів. По-перше, ще ніхто не скасовував постанову, згідно з котрою учні, що мають за восьмий клас більше, ніж три «трійки», не можуть навчатися у дев’ятому класі. Тому вам усім, усе одно, на будь-який випадок, треба визначитися, яку саме робітничу спеціальність Ви змогли б здобути. А тепер на вас усіх чекає прибирання школи.
     Після тієї профорієнтаційної години розпочався черговий «трудовий десант» — вже котрий за рахунком протягом одного тільки тижня. Після низки таких десантів за межами школи, учні мали тепер прибрати свою рідну школу.
     О сімнадцятій годині ґенеральне прибирання скінчилося. Вийшовши надвір, Ковальов раптом відчув неприємні відчуття в носоглотці. Надворі різко похолодніло. Було хмарно, віяв холодний вітер.
     — Ще вчора було по-літньому тепло, — сказав собі Антін, — а сьогодні вже знову холодно! 
     Зайшовши до ґазетного кіоску, Антін придбав там за шістдесят копійок кулькову ручку марки «Bic». Усі учні помилково вважали тоді, нібито ті ручки вироблялися у Франції, хоча, насправді, їх виробляли в Пакистані, чи десь іще у третьому світі. Проте ніхто тоді цього не знав. Ті ручки всі полюбляли за те, що в них паста була надзвичайно рідкою — майже як ґель, — тому писати ними було набагато легше, ніж звичайними кульковими ручками радянського виробництва.
     Коли Антін повернувся додому, йому стало зовсім погано. Біль у горлі заважала йому ковтати. Проте Антін не знав, як цього всього позбутися, тому був змушений терпіти. Спочатку Антін подумав, що то була анґіна, але він знав, що при анґіні спочатку підстрибує температура. Проте ніякої температури в Антона не було. 
     Наступного ранку в Антона почався нежить. Горло вже не боліло, проте ніс було закладено гнойовими виділеннями. Надворі було дуже холодно та сиро, і ця сирість та холод проникали навіть у помешкання. Валентина Дмитрівна зранку знову запалила пічки. 
     З цим нежитем Антін ходив до школи і в понеділок, і у вівторок, і в середу. Після майже літньої спеки холоди знову повернулися — на те він і квітень. Антін дивувався, як Олеся Денисенко та деякі інші дівчата навіть у такі холоди могли ходити без колготок — лише у шкарпетках. Коли він бачив, як у ті дні Олеся приходила до школи в осінній куртці, в білих шкарпетках та у кросівках, то уважно приглядався, чи, насправді, вона була без панчіх. Спочатку він не зміг зрозуміти, чи то в неї голі ноги, чи це просто такі прозорі колготки, але, нарешті, він-таки переконався в тому, що ніяких колготок в Олесі, насправді, не було.
     У середу, сімнадцятого квітня, відбувся черговий трудовий десант. Цього разу — у дитячому садку «Дюймовочка», що по вулиці Ломоносова. Напередодні Миронючка повідомила про те, що там треба пофарбувати огорожу, отже всі знову мусили принести з собою робочий одяг. Крім того, там треба було прибрати саму територію від усілякого сміття.
     Коли Ковальов опинився на території того дитячого садка між вулицями Ломоносова та Карла Маркса, атмосфера Харкова тридцятих років знову почала його переслідувати. Невідомо з якої причини (напевно, це йшло ще з дитинства), але саме ця частина міста викликала в Антона асоціації з Харковом того періоду. Антін, потерпаючи від гнойового нежитю, фарбував огорожу разом з усіма іншими хлопцями. Проте йому здавалося, неначе історія повернула назад і він опинився знов у тридцятих роках. Той емоційний фон не давав Антонові спокою. Антін ніяк не міг цього позбутися. Він намагався думати про Прибалтику, чи то про НДР, проте дух Харкова тридцятих років, усе одно, перемагав. Це було щось на кшталт jamais vue9: Антін попри своє бажання, попри свою волю переживав те, що з ним ніколи не відбувалося. Він працював на прибиранні території, але йому здавалося, неначе він працював на якійсь «ударній» будові перших радянських п’ятирічок.
     Трудовий десант скінчився. Вулицею Ломоносова Антін вийшов на вулицю Руську, аби далі вулицею Маяковського та Свердлова повернутися додому. Було дуже холодно та хмарно, накрапував дрібний дощик. Антона все ще мучив нежить, але погода ніяк не сприяла тому, щоб Антін цього нежитю позбувся. Неначе то була не весна, а якась пізня осінь. Не середина квітня, а, скоріше, середина листопада. До того ж, усюди надворі панувала напівтемрява. Антонові знов почало здаватися, нібито він перебував в Харкові тридцятих років. Дух тієї епохи ніяк не давав Антонові спокою; цей дух постійно Антона переслідував. Раптом в Антоновій підсвідомості почала «програватися» пісня Дунаєвського про Каховку з кінофільму «Три товариша». Антін ішов додому, намагаючись наспівувати собі щось сучасне, проте мелодія цієї пісні нав’язливо прокручувалася в його голові подібно до віршика “Punch, brothers, punch with care…” у відомому оповіданні Марка Твена. 
     Прийшовши додому, Антін заявив, що через сильний нежить він наступного дня до школи не піде. 
     — Що, Антоне, в тебе, насправді, такий сильний нежить, що ти не можеш іти завтра до школи? — перепитала Валентина Дмитрівна.
     — На жаль, це так, — підтвердив Антін. — Він не дає мені спокою. Але ще більше мене турбує ця атмосфера Харкова тридцятих років… 
     — Як це Харків тебе може переслідувати? — здивувалася Валентина Дмитрівна. — Ти ж ніколи там не був.
     — Ось і добре, що не був! — заявив Антін. — Мене цей Харків уже замучив! Інколи мені здається, зо зараз ми живемо не в Чернівцях, а в Харкові, і не в середині вісімдесятих років, а на початку тридцятих. 
     — Це просто в тебе такі відчуття складаються під впливом вражень від прочитаних книжок, чи переглянутих фільмів, — спробувала заспокоїти Антона Валентина Дмитрівна. — Дивися на це простіше.
     — Я пробую дивитися на це простіше, — поскаржився Антін, — проте в мене це не виходить! Ці емоції я ніяк не можу побороти. Вони остаточно опанували мене. Я не знаю, як їх позбутися… Як шкода, що в нас немає родичів у Прибалтиці…
     — А при чому тут Прибалтика? — здивовано спитала Валентина Дмитрівна. 
     — Там зовсім інша атмосфера, — спробував пояснити Антін. — Яка шкода, що ми не зможемо туди поїхати! Я, напевно, коли закінчу школу, намагатимусь туди переїхати.
     — Нащо тобі їхати до Прибалтики? — втрутився дідусь Антона Дмитро Сергійович, почувши цю розмову. — Їдь ліпше до Росії… 
     — Нащо мені ця Росія потрібна! — крикнув Антін. — Там ніякого порядку нема, там вкрай низький рівень культури, там пияки прямо на дорогах лежать! Так мені й потрібна ця Росія!
     — А ще зовсім нещодавно ти зовсім інші речі казав про Росію, — відзначив Дмитро Сергійович. — Тобі Росія раніше подобалася…
     — Я в ній розчарувався! — заявив Антін. — Мені ліпше подобається Прибалтика! Чи НДР…
     — Ти ще не знаєш, які обшарпані будівлі я бачила в Ляйпціґу, чи у Ваймарі! — зауважила Валентина Дмитрівна. — Наші люди всі були обурені, коли все те бачили. А ще в НДР дуже страшна загазованість повітря. У Ляйпціґу всі будинки буквально чорні від цього смоґу! І дихати там нема чим!
     — Усе одно, там краще, ніж у нас! — вигукнув Антін, стоячи на своєму. — Може, там і, насправді, таке забруднене повітря, проте культура там є набагато вищою… А в нас… Мені здається, що в нашій країні далеко не все так добре, як нам постійно про це говорять…
     — Що ти маєш на увазі? — насторожилася Валентина Дмитрівна.
     — Я всюди бачу, що на словах у нас усе добре, але життя є набагато гіршим, — пояснив Антін. — Як би тобі це пояснити… Нам постійно кажуть, що в нашій країні ледь не земний рай, але ж я бачу цілком іншу дійсність… В нас далеко не все так добре… Багато що є поганим…
     — Хто тебе так обробив?! — гнівно запитала Валентина Дмитрівна. — Якій ідеологічній диверсії ти піддався? Хто тобі сказав такий наклеп на радянську дійсність? Де ти почув цю буржуазну пропаґанду?
     — Ніхто мене не обробляв, — заспокоїв Антін. — І ніякої буржуазної пропаґанди я не чув… Я лише говорю те, що бачу. А бачу я те, що життя в нас зовсім не є таким веселим та щасливим, як нам постійно це втовкмачують.
     — То є лише тимчасові труднощі, — зазначила Валентина Дмитрівна. — Адже нас ніхто не навчав, як будувати соціалізм. Ми змушені були експериментувати, отже годі дивуватися, чому нам усім так важко. До того ж, ми таку страшну війну пережили. Тому треба просто терпіти та чекати, коли настануть кращі часи. А вони обов’язково настануть, бо ми рухаємося у правильному напрямку. Я впевнена, що років через двадцять в нас вже буде збудовано комунізм, якщо американці не скинуть на нас атомну чи нейтронну бомбу. І якщо ми збудуємо комунізм, тоді нам усім буде добре. А ось якщо ти розповсюджуватимеш такі песимістичні погляди, тебе можуть засадити до тюрми чи до психіатричної лікарні… За розповсюдження капітулянтських настроїв. Бо, все одно, ми вже ніколи не повернемося до капіталізму — як би важко нам не було, і якою б привабливою не була їхня буржуазна пропаґанда.
     — Усе одно, я не розумію, — заявив Антін, — чому так звані тимчасові труднощі створюються штучно? Чому в нас, наприклад, не вистачає багатьох товарів у магазинах, чому в нас такий дефіцит усього необхідного, чому в нас постійно нема води у кранах?
     — Так ми таку руйнівну війну пережили! —пояснила Валентина Дмитрівна. — Ти хоч би подякував за те, що живеш у мирі. Ленін заради тебе по тюрмах сидів, а ти ростеш таким невдячним. Звідки в тебе такі дрібнобуржуазні погляди на життя?
     — А якими вони повинні бути? — не без єхидства поцікавився Антін. 
     — Ясна річ, пролетарськими! — зазначила Валентина Дмитрівна. 
     — Але ж ми не пролетарі, — зауважив Антін.
     — Так, — погодилася Валентина Дмитрівна. — Ми — трудова інтеліґенція. Але саме трудова, а не паразитична та гнила — як у капіталістичних країнах. Тому вона повинна розділяти з пролетарями їхні погляди. І, взагалі, ти повинен любити свою радянську батьківщину такою, якою вона є. Ти ж не космополіт, тобто людина без батьківщини. Як би не було важко — все це треба терпіти та сподіватися на кращі часи. І не піддаватися ніякій буржуазній пропаґанді. 
     — Але ж я бачу, що за кордоном живеться набагато краще, — сказав Антін.
     — Де ти міг це бачити? — здивувалася Валентина Дмитрівна. — Адже ти ніде ще за кордоном не був.
     — По телевізору бачив, — пояснив Антін. — Я бачу, якими там навіть самі міста є привабливими. А в нас?
     — Ти міркуєш наче космополіт, — заявила Валентина Дмитрівна. — Тобто людина без батьківщини. Для космополіта батьківщина всюди, де йому добре. Але ж ти не є космополітом, я сподіваюся. Отже, ти повинен любити свою радянську батьківщину такою, яка вона є. 
     — Усе одно, ти мене не розумієш! — заявив Антін.
     Сказавши це, Антін перейшов до іншої кімнати, аби відпочити. Проте атмосфера тридцятих років усе ніяк не залишала його у спокої. Аби заглушити той емоційний фон, Антін знову почав проглядати листівки та буклети з виглядами німецьких міст, а потім, відклавши все це в бік, почав малювати якусь ринкову площу в якомусь неіснуючому європейському місті — із гостроверхими бюрґерськими будинками та ґотичною ратушею. Йому так хотілося побувати десь у Прибалтиці, чи в Центральній Європі, проте він був переконаний у тому, що йому це ніколи не вдасться зробити.  

     А трудові десанти, тим часом, тривали — майже протягом усього квітня. Головним днем комуністичного суботнику стало двадцяте число, бо за традицією це, так би мовити, свято даремної праці, всі зароблені кошти від котрої в «добровільно-примусовому» порядку переказувалися в різноманітні фонди, проводилося щороку третьої суботи квітня.
     У суботу стало тепліше; вже стало знову ясно, вже знову виглянуло сонце, проте ще не було так тепло, як на початку місяця. Марійка прийшла до школи того дня в демісезонному пальті та з модним поясом зі штучної шкіри, який можна було придбати в будь-якому ґазетному кіоску «Союздрук».
     Після того, як усі школярі цілих два тижні майже щодня працювали на різних трудових десантах поза межами школи, нарешті настала пора прибрати після зими свою рідну школу. Перед початком занять о восьмій ранку всіх зібрали на урочисту лінійку на шкільному подвір’ї. Відкрила лінійку директорка, Антоніна Андріївна. Потім від імені партійної організації школи всіх зі «святом комуністичної праці» привітав вчитель праці Георгій Борисович, який за сумісництвом був шкільним парторгом. Від імені комсомольської організації виступив шкільний комсорг Євген Чоботар. Потім виступила збірна аґітбриґада, що складалася з учнів восьмих — десятих класів, після чого всі пішли на уроки.
     А після уроків усіх школярів — разом із класними керівниками в ролі наглядачів — направили на заздалегідь визначені ділянки роботи. 
     Після того, як учні помили свої класні кімнати, їх кинули прибирати шкільні коридори та шкільне подвір’я. 
     Восьмому «Б» класові дісталося прибирання спортивного майданчика, на котрому в теплу погоду зазвичай проводилися уроки фізкультури, практичні заняття з тактичної підготовки на уроках початкової військової підготовки, а перед початком першого уроку всіх учнів щодня виводили на так звану зарядку. Що то була за зарядка, і хто нагорі все це вигадав, сказати важко, проте вже кілька років підряд учні щодня мали приходити перед початком першого уроку на тридцять хвилин раніше, аби заради чистої формальності помахати руками та помарширувати. 
     Після зими цей спортмайданчик вже прибирався — і під час весняних канікул, і вже впродовж четвертої чверті, отже роботи на ньому було не так вже й багато. Проте скрізь лежало бите скло та впалі з дерев гілки. 
     У конторі завгоспа всіх учнів озброїли віниками та лопатами, після чого робота закипіла. Сміття треба було згребти в одну купу, після чого все це треба було закидати на вантажівку, котра мала відвезти все це на сміттєзвалище. 
     Марійка — разом з іншими дівчатами класу — завзято працювала віником. Натомість хлопці забирали зібране дівчатами сміття шуфлями та відносили його до спільної купи. 
     Василеві шуфля не дісталася, отже він був змушений відносити сміття на штиковій лопаті, яка для цього аж ніяк не була пристосована. Перші кілька заходів Василь зробив успішно, але раптом, під час чергового заходу, один якийсь здоровезний уламок розбитої віконної шибки впав з Василевої лопати та своїм гострим кінцем встромився Василеві у верхню частину правої ступні — якраз туди, де закінчувалися черевики. Йому здалося, ніби щось із великою потужністю рубануло йому по нозі, ніби його ногу хтось вдарив сокирою. Василь миттєво кинув свою лопату та відскочив. Через кілька секунд він помітив, як його синя шкарпетка на правій нозі почервоніла. Від переляку він стрімко позадкував та ледь не впав на землю.
     Побачивши це, Марійка миттєво підбігла до свого однокласника та друга.
     — Василю, що сталося з тобою? — спитала вона. 
     — Та ось, нога, — пояснив Василь, показуючи на почервонілу шкарпетку на правій нозі.
     Побачивши, що з її учнем сталася якась надзвичайна пригода, до Василя миттєво підійшла й Віра Павлівна. 
     — Василю, що сталося? — спитала вона.
     — Та ось я собі склом ногу порізав, — відповів Василь.
     — Терміново йди до медичного пункту! — скомандувала Віра Павлівна. — Дівчата, відведіть, будь ласка, свого однокласника до медпункту!
     Марійка одразу ж узяла Василя під руку, після чого вони разом пішли до медпункту. Раптом Василь відчув, що весь правий черевик заповнився кров’ю. А потім побачив, як він залишає кривавий слід після себе.
     На щастя, медпункт був відчиненим. Василь та Марійка постукали у двері, увійшли всередину та привіталися з медсестрою.
     — Що сталося? — спитала медсестра. 
     — Та ось, я ногу собі поранив під час суботника, — пояснив Василь, показуючи свою закривавлену ногу. — На мене впав з лопати уламок віконної шибки. 
     Медична сестра, побачивши кривавий слід на підлозі, посадила Василя на кушетку та акуратно зняла його закривавлений черевик. Кров продовжувала крапати зі шкарпетки на підлогу. Медсестра акуратно зняла шкарпетку, аби отримати доступ до рани. Коли вона зняла повністю закривавлену шкарпетку, їй самій ледь не стало погано: то була не просто рана, а глибокий поріз до самої кістки. 
     — Я сама не в змозі впоратися з такою раною, — зазначила медсестра. — Доведеться викликати «швидку». Я її лише промию перекисом водню та зроблю тобі щеплення від правця, бо те скло було, напевно, дуже брудним. А потім накладу на цю рану компрес. А вже на Фастівській тобі мають поставити шви… Добре, хоч вени не були пошкоджені, бо венозну кровотечу зупинити не так вже й просто. 
     Марійку теж ледь не занудило, коли вона побачила відкриту кістку на розрізаній нозі, тому вона відійшла в бік та намагалася не дивитися на пораненого Василя. 
     Медсестра попросила, аби Василь тримав ногу піднятою догори, Марійку вона відправила до вчительської викликати «швидку допомогу», а сама, взявши марлю, бинти та розчин перекису водню, почала промивати Василеві пошкоджену ногу. Наклавши пов’язку, вона одразу ж почала кип’ятити шприц, після чого протерла Василеві руки спиртом та зробила щеплення проти правця. 
     Приблизно через півгодини до медичного кабінету в супроводі Марійки увійшла бриґада «швидкої допомоги». Шкільна медсестра дала їм картку Василя, після чого Василь взув перебинтовану ногу без шкарпетки в черевик та за допомогою Марійки та санітарів пройшов до карети «швидкої допомоги». 
     — А мені можна поїхати разом із Василем? — поцікавилася Марійка в медиків.
     — Якщо можеш, то їдь разом, — відповів один із санітарів. — Бо хтось його має супроводжувати додому. Справа є досить серйозною, проте не настільки, аби викликати батьків.
     — Батьки вже знають, — пояснила Марійка. — Я з учительської одночасно зателефонувала як до Вас, так і до батьків.
     — Гаразд, — відповів начальник бриґади. — Тоді поїхали.
     Коли карета під’їхала до будівлі лікарні, де знаходився травмпункт, санітари взяли Василя під руки та повели його до операційної. Вони передали його тамтешній медсестрі, яка поклала його на операційний стіл, знявши черевики з його ніг.
     Через кілька хвилин увійшов лікар-хірург. 
     — Ну, що в тебе, дорогий друже? — звернувся хірург до Василя.
     — Та ось я ногу порізав під час суботника, — відповів Василь.
     Знявши з Василя тимчасову пов’язку, хірург подивився на «бойове» поранення. 
     Справа є серйозною, але не смертельною, — заявив хірург. — Три шви доведеться-таки покласти… Зараз я тобі зроблю невеличкий укол… то є анестезія…  після чого я тобі покладу шви. 
     Медсестра знову промила Василеві ногу розчином перекису водню, після чого хірург у кількох місцях зробив ін’єкцію. Переконавшись у тому, що анестезія діє, хірург почав покладати шви. 
     — Ти мусиш після цього кілька разів ходити на перев’язку до обласної поліклініки на Буковинській, — пояснив хірург. — Якщо в тебе шви гноїтимуться, тобі треба буде на кілька днів лягти до стаціонару. Я якщо рана буде нормально загоюватися, то вже десь через півтора тижні ті шви можна буде зняти. 
     — А звільнення від фізкультури Ви дасте? — спитав Василь.
     — Я не тільки від фізкультури, я навіть від занять тебе можу звільнити. — повідомив хірург. — На три дні, чи навіть на цілий тиждень. Я тобі обов’язково випишу довідку.
     Зробивши свою справу, хірург забинтував рану. Пов’язка була настільки товстою, що надягти черевик вже було неможливо, тому хірург зробив підставку, аби по вулиці можна було ступати без черевика.
     Марійка весь той час сиділа в коридорі та чекала, поки Василь не вийде. Нарешті медсестра вивела Василя під руку та передала його Марійці.
     — Ти його відведеш додому? — спитала в Марійки медсестра.
     — Так, обов’язково, — пообіцяла Марійка. — Він є моїм найкращим другом. Отже, я все зроблю, що Ви мені скажете.
     — Ти його кохаєш? — поцікавилася медсестра.
     — Я ще у восьмому класі, — коротко відповіла Марійка. 
     Медсестра, відчувши, що вона сказала щось не те, нічого більше не питала. Марійка поклала в торбу черевик Василя з правої, пораненої ноги, після чого вони пішли до тролейбусної зупинки.
     Зійшовши на зупинці «Вулиця Лук’яна Кобилиці», Марійка під руку довела Василя до дверей його помешкання та подзвонила у двері. Двері відчинив батько Василя Михайло Семенович.
     — Ну, що, герой? — привітав тато свого сина. — Не пощастило тобі трохи?
     — В мене бойове поранення, — пожартував Василь. — Я зараз — інвалід комуністичної праці.
     — Не жартуй так! — пригрозив Михайло Семенович. — То пахне антирадянщиною! У тебе просто звичайна виробнича травма, яка може статися з кожним робітником на виробництві. 
     Марійка завела Василя в помешкання, та, довівши до дивана у вітальні, посадила його на той диван.
     — Я до тебе зайду завтра, — пообіцяла Марійка. — Бажаю тобі, аби це поранення якомога скоріше загоїлося. 
     — Дякую тобі, Марійко, за побажання, — відповів Василь. 
     — Ти так турбуєшся про мого сина, — зазначив Михайло Семенович. — Велика тобі за це подяка!
     — Я завтра обов’язково прийду, — повідомила Марійка. 
     — Звичайно, приходь, — погодився Михайло Семенович.
     Коли Марійка повернулася додому, ніхто її ні про що не питав. Усі були впевнені, що вона затримувалася на суботнику. 
     Наступного дня, проглянувши «Ранкову пошту», Марійка вирушила до Василя. Перед тим вона пішла на вулицю Кобилянської та придбала там тістечок до чаю. Прийшовши до Василя, Марійка дала йому ці тістечка. Василь сидів на дивані, тримаючи поранену ногу в горизонтальній позиції. 
     — Добре, що я хоч не дівчина, — промовив Василь, — бо в мене на все життя тепер залишиться шрам… Як би я в цій ситуації носив босоніжки?
     — Так, — погодилася Марійка, — мені навіть страшно собі уявити, що це могло б статися зі мною…
     До кімнати увійшов Михайло Семенович.
     — Ти, Марійко, молодець! — вигукнув Михайло Семенович. — Я дуже радий, що ти взялася доглядати за моїм сином після цієї травми. 
     — Нам дуже добре удвох! — промовив Василь. 
     — Якщо добре, то я це тільки вітаю, — сказав Михайло Семенович. — Вам чаю принести?
     — Мені — так, — відповів Василь. — Марійці — теж.
     — Марійка, ти будеш чай? — поцікавився Михайло Семенович.
     — Вона все буде, — заявив Василь за Марійку.
     — Дякую, — відповіла Марійка. 
     Через кілька хвилин Михайло Семенович повернувся до вітальні з чаєм та тістечками.
     — Пригощайтеся, — сказав Михайло Семенович. — Смачного!
     Марійка провела з Василем майже цілий день. О шостій годині вечора вона повернулася додому. Зробивши уроки, які вона ще не встигла зробити, Марійка відкрила свій заповітний щоденник та лишила там черговий запис:
     «Сьогодні неділя, 21 квітня. Вчора з Василем стався нещасний випадок: під час прибирання на суботнику він пошкодив свою ногу. Я їздила разом із ним до лікарні, де йому на ногу наклали шви. Сьогодні я майже цілий день була з Василем. Він не ходитиме до школи впродовж цілого тижня. Ось вже впродовж кількох днів тримається холодна погода після такої незвичайної для початку квітня спеки. Але вчора було вже тепліше, тому я знову ходила до школи без колготок. Завтра день народження В.І.Леніна, а у вівторок ми дивитимемося всім класом фільм «Перемога». Кажуть, це дуже гарний фільм. Побачимо, чи ці люди мають рацію».

     У день народження Леніна двадцять другого квітня всі школярі мали прийти за традицією в парадних одностріях — піонерських або шкільних — залежно від того, чи були вони в піонерському віці, чи ні. У вестибулі школи вже з пів на восьму стояла піонерська та комсомольська почесна варта, що мінялася кожні двадцять хвилин. Цієї честі — постояти двадцять хвилин біля бюсту Вождя в день його народження — удостоювалися найкращі з найкращих: відмінники в навчанні та поведінці, переможці трудових десантів, які здали найбільшу кількість макулатури та металевого брухту, які проявили найбільшу активність під час кампаній із прибирання різних територій, а також різні піонерські та комсомольські активісти, що проявили себе найкращим чином у громадсько-політичній роботі, у виконанні своїх піонерських чи комсомольських доручень.
     Після п’ятого уроку на шкільному подвір’ї відбулася урочиста лінійка з учнями п’ятих-сьомих класів, а після шостого уроку в актовій залі відбулися урочисті збори з учнями восьмих-десятих класів. Відкрила збори директорка. Потім — згідно зі встановленою традицією — після виконання державних гімнів до актової зали урочисто внесли прапори комсомольської організації. Після того з доповідями виступили кілька вчителів та учнів, а по закінченню всіх тих доповідей свій виступ продемонструвала традиційна для всіх урочистих заходів аґітбриґада. Коротше кажучи, усе було як і завжди — згідно з загальноприйнятим шаблоном.
     А третьокласників того дня приймали до піонерів. Дивлячись на учнів третіх класів, що шикувалися на шкільному подвір’ї в піонерських одностріях, але ще без галстуків на шиї, — аби попрямувати до пам’ятника Леніну, — восьмикласники згадували, як за п’ять років до того їх майже так само приймали до лав піонерської організації. Тоді, у 1980 році, то був вівторок. Напередодні всі учні оформили так звану «Урочисту обіцянку» — вони мали написати текст тієї урочистої обіцянки на окремому аркуші білого паперу та скріпити його з титульним аркушем, який вони мусили красиво оформити декоративним шрифтом, тематичними малюнками та вирізками. А в день прийому до піонерів в усіх третіх класах були того дня скасовані всі заняття. Спочатку всіх третьокласників зібрали вранці в актовій залі — аби ще раз повторити з ними давання урочистої обіцянки. На початку того тексту всі разом мусили крикнути «Я». Далі кожен мусив назвати власне прізвище та ім’я. Далі всі разом промовляли такий текст: «Вступаючи до лав Всесоюзної піонерської організації, перед лицем своїх друзів урочисто обіцяю жити, навчатися та боротися, як заповідав великий Ленін, як навчає Комуністична партія, завжди виконувати закони піонерів Радянського Союзу». На жаль, тоді впродовж цілого дня лив дощ, тому всі діти біля «ідола» були одягнені по-осінньому. Ось і червоні галстуки семикласники пов’язали третьокласникам не на білі піонерські сорочки, а на осінні куртки та пальта. Після тієї церемонії кожному «новонародженому» піонерові подарували по якійсь книжці, а потім усіх повели до кінотеатру імені Ольги Кобилянської дивитися фільм «Невловимі месники». 
     Приблизно до шостого класу всі учні пишалися тим, що вони були піонерами, але, починаючи з сьомого, чи навіть із шостого класу, вони поступово почали ховати галстуки в портфелі та кишені, або навіть забувати їх вдома. А у восьмому класі практично ніхто піонерських галстуків вже не носив. 
     Повернувшись після урочистих зборів додому, Ковальов увімкнув телевізор. Там по всіх телеканалах ішла трансляція урочистого засідання, присвяченого дню народження Леніна: по першій та другій загальносоюзних програмах — з Москви, а по каналу УТ — з Києва. 
     А в антракті, тобто після урочистої частини та перед святковим концертом по першій загальносоюзній програмі показали традиційний концерт «Веселі нотки», на котрому виступали різні дитячі колективи. Ось і того разу показали виступ якогось самодіяльного дитячого танцювального ансамблю з якогось московського будинку культури. Першим номером був молдавський танець. Хлопці, які були лише на рік чи два молодші за Антона, танцювали цей танець в ультракоротких трикотажних шортах та в коротких білих шкарпетках. Тоді ще ніхто не знав англійського словосполучення hot pants, проте на хлопцях, яким було по дванадцять чи навіть тринадцять років, були саме такі дівчачі hot pants, які повністю відкривали стегна. Дівчата також танцювали в дуже коротких спідничках, які майже зовсім не прикривали оголені стегна. Антін почав уважно роздивлятися на їхнє вбрання та заздрити їм: так красиво виглядали всі ті танцюристи в такому вбранні. Так легко їм було танцювати. А ось наступний номер виявився ще цікавішим: танцюючи український танець все в тих самих коротких міні-шортах та міні-спідничках, усі — і хлопці, й дівчата — були в червоних чоботях до самих колін. В Антона одразу ж дух перехопило. Далі були інші народні та сучасні естрадні танці, проте обов’язковим атрибутом кожного концертного костюму для хлопців були оті самі ультракороткі шорти. 
     Коли в таких ультракоротких шортах танцювали маленькі діти — це сприймалося якось нормально та природно. Але коли в таких hot pants виступали підлітки, що сягали майже комсомольського віку — то вже пахло еротикою. Проте такого поняття тоді ще не існувало, та й сама ця тема була під суворим табу (вважалося, що сексу в СРСР нема). Тим не менш, еротика напівлеґально існувала, просто ніхто не знав, як це зветься, проте інтуїтивно, чи навіть інстинктивно відчував, наскільки це все красиво та приємно. 
     Відсвяткувавши черговий день народження «ідола», радянські люди починали готуватися до ювілейної сорокова річниця перемоги над Німеччиною. Повсюди проводилися різні тематичні заходи, що були так чи інакше пов’язані з цією датою. Ось і якось наприкінці квітня для всіх учнів сьомих-десятих класів було організовано культпохід до кінотеатру «Жовтень», аби подивитися новий художній фільм «Перемога», що було випущено якраз до сорокаріччя цієї події. Дія в тому фільмі паралельно відбувалася в Берліні 1945 року — одразу ж після закінчення Другої світової війни, — та в Гельсінкі 1975 року — коли там було підписано угоди про безпеку та співробітництво в Європі. Звичайно ж, сюжет того фільму був дуже цікавим; до того ж, там грали багато відомих улюблених акторів. Проте, як неважко було здогадатися, весь фільм був пронизаний духом холодної війни. А інакше й не могло бути в середині вісімдесятих років.
     Після уроків учні розійшлися по домівках, а на шістнадцяту годину почали збиратися «організованим натовпом» біля кінотеатру. Фільм був двосерійним та тривав майже чотири години. Коли всі почали виходити з кінотеатру, надворі раптом почав падати сніг.
     — Люблю зиму в начале мая! — вигукнув Барбарисов, ідучи вулицею Рязанською. 
     — Та ще ж не травень! — зауважила Руслана Бобрикова.
     — А Таня без панчіх! — крикнув Барбарисов, показуючи на Таню Березину, найстрункішу та найфлегматичнішу дівчинку 8-В класу, котра йшла поруч у нейлоновій куртці, короткій джинсовій спідниці та в гольфах на посинілих від холоду ногах.
     Наступного дня мокрий сніг із дощем не припиняв падати, проте Березина знову прийшла до школи не в колготках, а в гольфах. 
     В усіх класах, які були на вчорашньому кіносеансі, хлопці та дівчата жваво обговорювали на всіх перервах сюжет того фільму. Особливо жваво обговорювали той сюжет хлопці.
     — Дуже добре в цьому фільмі Сталіна зіграли! — вигукнув Петро Синицький.
     — Так, — погодився Макс Зільберштейн. 
     — А Сталін, взагалі, був дуже видатним політиком. — підкреслив Павло Константинов. — Таку війну зміг виграти!
     — Так, — підтвердив Синицький. — його навіть Черчілль боявся. 
     — Не боявся, а обожнював! — поправив Зільберштейн. — Якби не Сталін, Англії миттєво прийшов би кінець під натиском німців! Ось Черчілль на нього й молився! 
     — І правильно робив! — зазначив Віталій Бураченко. — Ось сьогодні нам не вистачає такого керівника. Адже при ньому був такий порядок у країні. Всі його любили.
     — А ви не замислювалися, чому Сталіна усунули з мавзолею? — зненацька запитав Сашко Грибулін.
     — Це все Хрущов розвінчав його культ. — пояснив Бураченко. — Сам він був волюнтаристом, а пам’ять про Сталіна хотів знищити. Через це навіть ми з Китаєм посварилися. 
     — І з Албанією, — додав Синицький.
     — Ну, Китай та Албанія самі винуваті, — заявив Константинов. — бо вони ж першими почали відступати від норм соціалізму. А Сталін був молодець, він мало того, що таку страшну війну виграв практично без сторонньої допомоги, та ще й дуже швидко підняв країну з руїн.
     — Завдяки Америці, — зазначив Грибулін.
     — Америка нам більше шкодила, ніж допомагала. — сказав Зільберштейн. — Вони ж чітко розуміли, що якщо соціалізму не перешкоджати, то він поширюватиметься по всьому світу.
     — Так, — погодився Синицький. — Тому вони й досі хочуть знищити соціалістичний лад.
     — А, мені здається, — заявив Грибулін, — яким би видатним політиком не був Сталін — він, усе одно, був дуже жорстоким. Коли стратили Тухачевського та інших ґенералів, то і всіх членів їхніх сімей вислали до Сибіру, до концтаборів. Навіть малих дітей не щадили.
     — Ну то вже були просто викривлення соціалізму, — пояснив Константинов.
     — А чому в жодній енциклопедії, в жодній книжці ви не знайдете про те, що Тухачевський чи Якір були страчені? — запитав Зільберштейн. — Про Ємельяна Пугачова написано, що його було страчено, а про Тухачевського — ні. Тільки: «Життя трагічно обірвалося в 1937 році».
     — Так це ж була помилка, — спробував пояснити Константинов, повторюючи завчену фразу. — Його стратили помилково, але ж потім посмертно реабілітували. 
     — А навіщо треба було знищувати його рідню? — заявив Грибулін.
     — Що ти хочеш від кавказця? — пояснив Синицький. — В них кровна помста є частиною національної традиції. Якщо хтось когось вбив, то родичі вбитого намагаються на знак помсти знищити всіх його родичів. І малих дітей вони теж не шкодують. А Сталін просто ті закони гір, закони кровної помсти переніс на велику політику. Проте це ніяким чином не зменшує його заслуг у війні з фашистами.
     — Так, — погодився Константинов. — Це завдяки йому ми вже майже сорок років живемо в мирі. Адже він створив навколо Радянського Союзу цілий ланцюг дружніх соціалістичних держав, аби ми не були самі в суцільному капіталістичному оточенні.
     Звичайно, ніхто тоді ще не знав про масштаби сталінських злочинів, та й не прийнято було тоді ще про них говорити. Сталіна ще полюбляли та цінували його як видатного політика та стратега.

     Тієї ж середи відбулася чергова репетиція ансамблю «Романтика». 
     Зайшовши до репетиційної кімнати, Георгій Станіславович одразу ж помітив відсутність Василя.
     — А що, — здивовано спитав Георгій Станіславович, —Василь вже не ходитиме на репетиції? Він вже розчарувався?
     — Ні, — пояснила Марійка. — З ним на суботнику стався нещасний випадок. Йому на ногу впав уламок віконної шибки та дуже сильно пошкодив йому ногу. Йому навіть шви поклали. 
     — Так, — підтвердила Зоя. — Я сама бачила, як він ногу поранив.
     — Василя не буде впродовж цілого тижня, — продовжила Марійка. — Він Вам наступної середи принесе довідку.
     — Я розумію, — виголосив Георгій Станіславович. — Мої співчуття! Нехай він якомога скоріше одужує!
     — Дякую, — відповіла Марійка. — Я йому передам Ваші слова.
     — До речі, — зненацька оголосив Георгій Станіславович, — в мене для вас усіх є дуже гарна новина. Вам дозволено виступати дев’ятого травня в білих блузках та сорочках замість шкільних одностріїв. Мені про це сьогодні сказав Володимир Михайлович. Він так і сказав, що на клопотання про дозвіл виступати не у шкільних одностріях було відреаґовано позитивним рішенням. Проте дівчата, все одно, повинні мати на голові два великих білих банти — аби виглядати відповідно до свого віку та не бути схожими на західних виконавців... На жаль, то є ідеологічне питання, тому стосовно зачісок на поступки у відповідних органах уже не пішли.
     — І за такі поступки їм можна подякувати! — вигукнула Зоя. 
     — Тільки спідниці та краватки мають бути обов’язково синіми, а не чорними, — зазначив Георгій Станіславович. — А ще краще було б, аби ви виступили в однострії Червоної армії періоду Великої Вітчизняної війни. Чи ти, Зоє, не можеш поцікавитися в тата, чи не зміг би він у театрі замовити або позичити такі костюми?
     — Я спробую з ним поговорити, — відповіла Зоя. — Якщо він зможе, тоді я Вам про це повідомлю.
     — До речі, — сказала Олена, — наші всі дівчата дев’ятого травня марширують в однострії, в якому ми братимемо участь в огляді строю та пісні на цвинтарі. Чому б нам не виступати в ансамблі, одягненими так само?
     — А як ви зможете одночасно і на концерті виступати, і в церемонії на цвинтарі брати участь? — здивовано спитав Георгій Станіславович. — Ці ж заходи будуть майже одночасно!
     — Цікаве питання, — відповіла Зоя. — Ми навіть не знаємо. Ми й там, і там однаково зобов’язані бути.
     — Отже, — пояснив Георгій Станіславович, — на юнармійському параді вас зможуть замінити, але в ансамблі «Романтика» на святковому концерті — ні. На таких парадах є обов’язково дублери, тобто резервний ешелон. Але в нашому ансамблі дублерів нема, тобто вас замінити нема кому. Тому Володимир Михайлович клопотатиме перед обласним відділом освіти, аби вас звільнили від параду дев’ятого травня, бо ви маєте виступати на концерті в літньому театрі. 
     — А якщо ми виступатимемо на цвинтарі? — спитала Зоя. — Там теж дев’ятого травня проводяться концерти. 
     — Вокально-інструментальний ансамбль виступатиме з популярною піснею на цвинтарі? — здивувався Георгій Станіславович. — Чи не виглядатиме це блюзнірством? … Гаразд, Володимир Михайлович візьме це питання на себе. Треба зробити так, аби й вовки були ситими, й вівці цілими… До речі, як виглядає цей однострій?
     —  Синьо-білі спідниці, такі ж синьо-білі жакети, сині пілотки як у стюардес та білі колготки, — пояснила Марійка.
     — А хлопці в цьому параді братимуть участь? — спитав Георгій Станіславович.
     — Ні, — відповіла Зоя.
     — Тоді краще всім бути в білих блузках та білих сорочках із синіми краватками. — сказав Георгій Станіславович. — Хлопці будуть у синіх штанах, а дівчата — в синіх спідницях та білих гольфах. І не забувайте про банти на голові, бо то буде великий скандал, якщо ви будете без бантів!
     Зі щоденника Марійки Федорчук:
     «Сьогодні середа, двадцять четверте квітня 1985 року. Вже майже кінець квітня, але вчора увечері випав сніг. І сьогодні впродовж цілого дня йшов сніг. Я змушена була знову надягти пальто. Як незвично — сніг наприкінці квітня! Вчора ми всім класом ходили дивитися фільм «Перемога». Дуже класний фільм! Особливо мені сподобався Миронов у ролі американського журналіста. Сьогодні наші хлопці жваво обговорювали зміст цього фільму та навіть сперечалися. До речі, сьогодні на репетиції в Палаці піонерів Георгій Станіславович повідомив, що нам дозволено виступати не у шкільних одностріях. Але, все одно, дівчата зобов’язані мати два великих банти на голові — аби, як нам пояснив директор Палацу, не бути схожими на західні рок-групи. Який маразм!».
10 
     Вранці наступного дня всю школу облетіла радісна новина: Василь Міщенко переміг у Таллінні на всесоюзній олімпіаді з фізики. Він посів призове друге місце. То був справжній тріумф — і для всієї школи, і для самого Міщенка. Приїхавши з Таллінна майже за два тижні до того та повернувшись до занять, Василь вважався лише учасником тієї олімпіади, хоча одна лише ця обставина вже була великою пошаною. А як же — адже Василь посів перше місце спочатку на районній олімпіаді, потім — на обласній. Потім він їздив до Києва, де теж посів перше місце. І, нарешті, всесоюзна олімпіада в Таллінні, де Міщенко один представляв усю Українську РСР. Це ж така честь! А ввечері двадцять четвертого квітня стали відомі результати цієї олімпіади. Друге місце! Ну, нехай не перше, нехай трохи не дотягнув, але ж друге місце теж є призовим. Отримавши поштою звістку про результат олімпіади, Міщенко одразу ж зателефонував Вірі Павлівні.
     — Який ти молодець! — вигукнула Віра Павлівна, почувши таку радісну новину. — Це ж треба: друге місце на всесоюзній олімпіаді! Я тобою, насправді, дуже пишаюсь. 
     Віра Павлівна передала цю звістку далі директорці та всім своїм іншим колеґам. Отже, того вечора вся шкільна адміністрація вже знала про перемогу їхнього учня на всесоюзній олімпіаді.
     Не встиг іще Міщенко прийти наступного дня до школи, як вранці на дошці оголошень при вході до вестибулю вже висів плакат: «Блискавка!!! (кульова) — Щиро вітаємо учня 8-Б класу з тріумфальною перемогою (другим місцем) на всесоюзній олімпіаді з фізики. Адміністрація та учні СШ № 2». 
     Міщенко й до того часу користувався великою пошаною у школі через те, що він так завзято захоплювався фізикою, адже фізика була чи не найголовнішим предметом у старших класах радянської школи. І то було не дивно: військова промисловість потребувала першокласних інженерів для розроблення нових видів озброєнь. А тут — перемога на всесоюзній олімпіаді! 
     Коли Василь наступного дня прийшов до школи та зайшов до свого класу, всі, хто знаходився у класі, почали скандувати: «Ві-та-є-мо! Ві-та-є-мо!». 
     Перший урок був якраз уроком фізики. Микола Миколайович, зайшовши до класу, одразу ж підійшов до Василя, обійняв його та поцілував.
     — Я дуже радію, — виголосив він, — що в нас зростає така гідна зміна. Я дуже пишаюся тобою, Василю, та бажаю, аби з тебе вийшов фахівець із великої літери!
     З того часу Міщенка почали саджати до президії на всіх урочистих заходах, що проводилися у школі. Йому надавалися різні привілеї. Він став фактично учнем номер один.
11 
     Щороку останньої п’ятниці квітня за традицією в місті проводився парад юнармійців — тобто змагання у стройовій підготовці та стройовій пісні. Ті змагання проводилися в трьох номінаціях — загони жовтенят, піонерів та комсомольців. 
     У комсомольському загоні школи номер два брали участь лише дівчата. Тих дівчат муштрував перед виступом військовий керівник школи Віталій Андрійович Денисенко. Впродовж цілих двох тижнів щодня він проводив із ними репетиції протягом цілої години.
     Напередодні того конкурсу на вулиці Кобилянської напроти скверу було поставлено трибуну, де мали стояти члени журі, спостерігаючи за учасниками. 
      І ось настало двадцять шосте квітня. 
      Вже о дванадцятій годині дня весь центр міста був заповнений молоддю, дітьми та підлітками, одягненими в різні однострії. Найкращими були однострії в учнів ПТУ, адже фінансова допомога базових підприємств була дуже щедрою. Тому й однострії тих учасників були найкрасивішими, найстильнішими та найориґінальнішими. Дівчата були, як правило, в чоботях. У дівчат з одного з ПТУ, наприклад, костюми були стилізовані під однострій Червоної армії часів громадянської війни: гімнастерки кольору хакі з червоними нашивками, спідниці кольору хакі, червоні чоботи до колін, так звані «будьонівки» з кокардами у вигляді червоних зірок. 
      Погода того дня була ще досить прохолодною та хмарною. Кілька разів на день ішов навіть дрібненький дощик. Проте тих заходів лише через погану погоду ніхто навіть і не збирався скасовувати. 
      Старшокласниці, що були в жакетах, ще могли надягти під низ теплі светри. Піонери зі школи номер два, що брали участь у конкурсі, були в синіх куртках та білих сорочках, під котрі кожен так само міг надягти щось тепле. Хлопці були в довгих синіх штанях, отже їм було не так холодно. Дівчата мали бути в коротких спідницях та коротких білих шкарпетках, причому надягати колготки навіть тілесного кольору під шкарпетки не дозволялося. Отже їм було холодно, проте вони теж теоретично могли під куртку надягти теплий светр. А ось жовтенята повинні були виступати лише в тоненьких білих сорочках та в коротких шортах. Вони тремтіли від холодного вітру, тиснулися один до одного. А педагоги, що їх супроводжували, були одягнені по-осінньому. Проте вони лише пасивно спостерігали, як маленькі діти мерзнули на холодному вітрі.
     О п’ятнадцятій годині розпочався парад. Спочатку були виконані державні гімни СРСР та УРСР. Під час виконання гімнів усі піонери зобов’язані були віддавати салют. Зненацька один з учнів сьомого класу в піонерській колоні школи номер два замість піонерського салюту витягнув праву руку вперед — саме так, як робили це нацисти, коли віталися один з одним.
     — Це що таке! — гнівно прошепотів перший секретар міськкому комсомолу, стоячи на трибуні. 
     Він покликав до себе двох людей у штатському, що стояли поруч, та, показавши йому на того підлітка, направив їх, аби вони його видалили зі строю та переписали його дані. Молодики одразу ж зійшли з трибуни, крізь колони та шеренги пробралися до хулігана, силоміць опустили протягнуту руку додолу та витягнули того підлітка з натовпу. Потім його відвели у найближчий під’їзд та притиснули до стінки. Перший молодик схопив хлопця за груди, а другий вже готовий був врізати хлопцеві п’ястуком по зубах, але в останню мить отямився, що не з дорослим має він справу, тому він цим жестом тільки налякав хлопця.
     — Ти що, мерзотнику такий, робиш! — крикнув той співробітник, який замахнувся п’ястуком. — Ти до колонії захотів? Тебе ж років на п’ять запросто засадять за зрив політичного заходу! 
     Хлопець заревів, але нічого їм не відповів.
     — Пізно ревти! — гнівним тоном закричав другий молодик, який тримав підлітка за груди, притиснувши його до стіни. — Зараз тебе відвезуть куди треба для складання протоколу! Це ж ганьба на всю другу школу!
     — Тобі вже є чотирнадцять років? — запитав перший молодик. 
     — Ще ні, — крізь сльози відповів хлопець.
     — Твоє щастя, що тебе ще не можуть притягнути до кримінальної відповідальності за дрібне хуліганство, — пробуркотів другий «чоловік у цивільному». — Але, все одно, твої батьки не оберуться горя за те, що виростили на свою голову такого ворога Радянської влади! Зараз ти поїдеш із нами на складання протоколу, але, чесно кажучи, шкода, що наші закони стали такими м’якими! Ще якихось сорок років тому кримінальна відповідальність наступала з дванадцяти років, і тебе за антирадянську аґітацію запросто, у кращому випадку, посадили б до колонії десь у Магаданській області, а в гіршому — стратили б… І правильно б зробили!
     — За антирадянську аґітацію тільки так і треба робити! — цинічно додав перший молодик. — Тепер ти навряд чи зможеш вступити до комсомолу. А не будучи комсомольцем, ти не зможеш вступити ані до вузу, ані навіть до технікуму!
     — Вважай, що ти своїм сьогоднішнім вчинком перекреслив собі все своє подальше життя! — злорадним тоном вигукнув перший молодик.
     Схопивши хлопця за обидві руки, вони провели його задвірками до чорної «Волги», що стояла припаркованою на вулиці Карла Маркса. Заштовхнувши хлопця всередину, вони сіли самі, після чого авто вирушило у відомому напрямку. 
     А конкурс тим часом тривав. Загони змінювали один одного, крокуючи перед трибуною та співаючи військово-патріотичні пісні. 
     Якраз у той час Василь Бережан прямував із поліклініки на Буковинській вулиці, де йому робилася чергова перев’язка. Василева нога поступово загоювалася. Шви ще не були зняті, але того разу в поліклініці Василеві забинтували ногу так, аби вже можна було взуватися. Тому, відчувши, що він знову може ходити, Василь вирішив прогулятися. А тут якраз на вулиці Кобилянської проводилося оце змагання! Отже, Василь почав пробиратися крізь натовп, аби побачити дівчат зі свого класу, які мали марширувати в синьо-білих жакетах, синьо-білих спідницях та синіх пілотках. Тільки встиг він пробратися крізь натовп ближче до трибуни, як одразу ж розпочався виступ загону школи номер два. Майже всі дівчата з восьмих класів брали участь у тому змаганні. Раптом він здивувався, побачивши деяких дівчат у тому ж самому однострії, які не марширували, а стояли осторонь у натовпі.
     Коли дівчата зі школи номер два закінчили свій виступ та відійшли в бік, Василь вирушив слідом за ними в тому ж самому напрямку. Серед костюмованого натовпу тих, хто вже «відвоювався», Василь зустрів раптом Марійку в такому ж синьо-білому однострії, як і в інших старшокласниць школи номер два.
     — Привіт, Марійко! — крикнув він. 
     — Привіт, Василю! — відповіла Марійка, підбігши до Василя. — Як у тебе нога?
     — Та ось, бачиш, — почав хизуватися Василь, — вже можу ходити.
     — Вітаю тебе! — виголосила Марійка. — А шви вже зняли?
     — Ще ні, — пояснив Василь. — Мабуть, у вівторок. Але завтра я вже прийду до школи… А вас можна вже привітати з перемогою?
     — Ще невідомо, — зазначила Марійка. — Результати будуть оголошені не одразу. Але ми, все одно, перебуваємо в програшному становищі порівняно з загонами з різних ПТУ. Подивися, які в них однострії! Вони є набагато красивішими за наші… І, взагалі, організація в них є на порядок вищою. Їхні номери — це, насправді, театралізовані виступи, адже їхні шефи — базові підприємства — можуть собі це дозволити. А школи виглядають просто жебраками порівняно з ними.
     — Усе одно, — підбадьорив Василь, — для мене ваш виступ був найкращим. Ви просто молодці! Головним є не перемагати, головним є брати участь… До речі, чому не всі дівчата крокували?
     — А що ти маєш на увазі? — здивовано спитала Марійка.
     — Під час вашого виступу, — пояснив Василь, — деякі дівчата в такому ж самому однострії стояли осторонь у натовпі.
     — Так це ж наші дублери, — пояснила Марійка. — То є наш резерв. Уяви собі: комусь у найостанніший момент стало погано, хтось упав і, як ти, одержав важку травму… А хтось, не дай Боже, взагалі, може померти з переляку. Так ось, аби «отряд не заметил потери бойца», якраз і зробили такий запасний склад кожної команди. Коротше кажучи, це робиться з метою, аби будь-хто з цих «запасних гравців» міг замінити тих, із ким раптом, не дай Боже, щось станеться… До речі, дев’ятого травня ми так само будемо марширувати, але ж я, Зоя та Олена маємо виступати в літньому театрі. Отже, за нас маршируватимуть троє наших дублерів. 
     — Тепер зрозуміло, — сказав Василь. — А як справи з ансамблем?
     — Усе гаразд, — повідомила Марійка. — Георгій Станіславович тобою цікавився та побажав тобі скорішого одужання. До речі, через цей конкурс репетицію перенесли на понеділок.
     — У понеділок я обов’язково прийду! — пообіцяв Василь.
     Зненацька почав накрапувати дощ. Василь миттєво дістав зі своєї торби складену парасольку та розкрив її над собою та над Марійкою.
     — Що б ти робила без мене? — пожартував Василь. 
     — Ти опинився в потрібному місці та в потрібний момент, — так само жартома пояснила Марійка. — Дивися, що відбувається! Це ж треба так знущатися над маленькими дітьми з молодших класів! Примушувати їх у таку холодну погоду стояти годинами лише в тоненьких сорочках та в шортах! Я впевнена, що половина з цих дітей захворіє після цього марширування — якраз на травневі свята!
     — Ці вчителі чи вихователі, напевно, думають заднім місцем, — погодився Василь. — Самі стоять ледь не в дублянках, а діти мерзнуть у тоненьких сорочках та ще й з голими ногами!
     — Я б сама придушила їх усіх! — вигукнула Марійка. — І тих, хто придумав такий легкий однострій, і педагогів, які не могли навіть доручити комусь нести куртки учасників.
     — До речі, — поцікавився Василь, — а чому ніхто ще не розходиться по домівках?
     — А ми ще раз маємо пройти строєм перед трибуною після оголошення результатів, — пояснила Марійка. — Отже, доведеться ще трохи почекати.
     Нарешті всі учасники показали свої номери. Хвилин через тридцять після цього з трибуни пролунала команда шикуватися. 
     — Ну все, — крикнула Марійка. — Мені пора! Зустрінемося на тому боці Кобилянської!
     Марійка побігла до інших дівчат зі свого загону, аби встати до своєї колони.
     З трибуни через динаміки почали оголошувати результати.
     — Комсомольський загін середньої загальноосвітньої школи номер два, — пролунав голос із динаміка, — посів дев’яте місце…
     Після того, як усі результати були оголошені, заграв бравурний марш і всі колони знову вирушили в путь — аби ще раз пройти мимо трибуни. 
     Василь знов почав пробиратися крізь натовп на узбіччі, аби зустрітися з Марійкою по інший бік трибуни. 
     Нарешті дівчата пройшли повз трибуни, після чого Марійка з Василем знову зустрілися на іншому боці. 
     — Ми, все одно, не мали ані найменших шансів посісти призові місця, — пояснила Марійка.
     — Але добре, що ви увійшли до першої десятки, — заспокоїв Василь. — Головне — то не перемагати, а брати участь.
     — Це точно, — погодилася Марійка. 
     — Ти вже йдеш додому? — запитав Василь.
     — Так, — підтвердила Марійка.
     — Тоді ходімо разом, — запропонував Василь.
     — Ходімо! 
     Василь разом із Марійкою завернули на вулицю Челюскінців. Раптом почався проливний дощ. Василь знову розгорнув свою парасольку.
     — Що б ти робила без мене! — повторив Василь.
     — Розтанула б неначе цукрова вата! — жартома відповіла Марійка.
     Василь довів Марійку до самого під’їзду. Поцілувавши Василя, Марійка миттєво вбігла всередину під’їзду. Після цього Василь простояв біля під’їзду під парасолькою ще хвилин п’ять.
     Піднявшись сходами на третій поверх, Марійка подзвонила у двері свого помешкання. Відчинив двері Степан Вікторович. 
     — Ти не вимокла під дощем? — здивовано запитав Степан Вікторович, побачивши свою доньку практично сухою. 
     — Мене Василь супроводжував, — відповіла Марійка. 
     — Василь? — здивовано спитав Степан Вікторович. — Хіба він вже може ходити? Як у нього з ногою? 
     — Сьогодні йому перев’язали ногу так, аби він вже міг взуватися, — пояснила Марійка. — А у вівторок йому вже знімуть шви.
     — Молодець! — вигукнув Степан Вікторович. — Швидко в нього нога загоїлася!
     Тут підбіг Максим із фотоапаратом «Зеніт», який йому подарували на останній день народження.
     — Марійко! — звернувся до неї Максим. — Не знімай, будь ласка, свій однострій! Я хотів би тебе в ньому сфотографувати. 
     — Для чого? — здивувалася Марійка. — Для якогось ілюстрованого часопису?
     — Ні, — відповів Максим, — просто так, на пам’ять.
     — Ну, ходімо, — відповіла Марійка. 
     Марійка та Максим пройшли до спальні.
     — Це ж так здорово! — вигукнув Максим. — У мене сестра є мажореткою! 
     — Ким, ким? — здивовано перепитала Марійка. 
     — Мажореткою, — повторив Максим. — За кордоном таких дівчат, які марширують в одностріях, називають мажоретками. Але для того, щоб ти виглядала справжньою мажореткою, я тебе хотів би попросити надягти чоботи до колін.
     — Навіщо? — поцікавилася Марійка.
     — Бо справжні мажоретки мають виступати в чоботях! — заявив Максим.
     — А хіба у мештах є гірше? — спитала Марійка.
     — Чоботи — краще! — відповів Максим.
     — Гаразд, — погодилася Марійка.
     Вона принесла свої руді чоботи та почала їх надягати на білі колготки.
     — А колготки зняти можеш? — спитав Максим.
     — А чому я не можу бути в колготках? — здивувалася Марійка.
     — Без колготок красивіше, — пояснив Максим. — Краса має бути природною, а не штучною.
     Марійка послухалася-таки брата, та, стягнувши з себе колготки, босоніж взулася в чоботи.
     — А тепер розпусти своє волосся, — попросив Максим. — Я терпіти не можу ці білі банти — ніби тобі не чотирнадцять років, а лише сім, і ти лише щойно пішла до школи.
     — Взагалі-то логічно, — погодилася Марійка, розв’язуючи банти та розпускаючи волосся.
     Коли Марійка зробила все, як попросив її брат, Максим сам ледь не збожеволів від задоволення.
     — Марійко! — вигукнув Максим. — Ти зараз виглядаєш не на чотирнадцять, а на всі вісімнадцять років!
     — Це правда? — спитала Марійка.
     — Так, — відповів Максим. — Ти вже стала такою дорослою! Ти тепер справжня світська дама!
     Марійка захихикала. Максим почав фотографувати Марійку в різних позах.
     — І куди піде ця фотосесія? — поцікавилася Марійка.
     — Поки що нікуди, — запевнив Максим. — Але якщо ти не проти, я можу надіслати ці світлини на який-небудь фотоконкурс.
     — Поки що я проти, — відповіла Марійка.
     Коли Максим вийшов, Марійка переодяглася в домашнє, сіла за письмовий стіл та продовжила писати свій щоденник:
     «Сьогодні п’ятниця, 26 квітня 1985 року. Сьогодні я разом з іншими дівчатами брала участь у міському конкурсі строю та пісні. Ми марширували з піснею перед трибуною. Мене після виступу зустрів Василь. У нього нога вже поступово загоюється. Він мене знову провів до під’їзду. А Максим мене сфотографував у моєму однострії, але чомусь попросив перед цим розпустити волосся, зняти колготки та взутися в чоботи».
     Василеві Бережану напередодні першого травня зняли шви з пораненої ноги, а Сашкові Грибуліну лишалося жити півтора місяці…



Микола Черьошин

Відредаговано: 07.04.2018

Додати в бібліотеку


Поскаржитись