3 глава

Після побаченого сну кожна ніч стала для мене неспокійною. Як тільки я лягала на подушку і закривала очі, колишня картина не покидала мою підсвідомість: таємничий незнайомець, що наближається до моїх губ, його татуювання, яку з тих пір я запам'ятала до дрібниць, і головне – його обличчя, яке я не могла розгледіти крізь густий серпанок, скільки не намагалася. Кожен раз, коли я знову і знову бачила цей сон, я відчувала, ніби знаю його, але всі спроби знайти відповідь у своїй пам'яті були марні.

Того ранку, коли прийшли результати приймальної комісії з Єля, я лежала на подушці і довго дивилася в стелю, перш ніж спуститися на кухню до сніданку. Це була перша ніч за довгий час, коли мені не приснився жоден сон.

Повільно спустившись сходами, я зайшла на кухню і побачила маму. Вона повернулася до мене, і на секунду я змогла прочитати співчуття в її очах, перш ніж вона міцно обійняла мене.

- Мені дуже шкода, - сказала вона пошепки і, відсторонившись від мене, простягнула невеликий білий конверт, на якому розмашистим почерком було написано моє ім'я та адресу, а посередині була надрукована емблема Єльського університету.

Як тільки конверт опинився в моїх руках, я почала відкривати його-акуратно і неспішно, – щоб розтягнути той момент, коли моя мрія все ще була жива всередині мене. З кожним рухом моїх рук, що доторкаються до конверта, вона немов вислизала від мене і йшла все далі в минуле.

Витягнувши з конверта білосніжну папір, складену втричі, і розгорнувши її, я почала читати. Пелена сліз застелила мої очі, коли я дійшла до слів: «ви не проходите в наш університет, шкодуємо». Ця фраза ніби була випалена на папері і палахкотіла яскраво-червоним полум'ям, чому сльози ще більше стали обпалювати мої очі і капати на папір.

Мама підійшла до мене і міцно обійняла, притиснувши до себе. Гладячи мене по голові, вона почала шепотіти мені щось, але я вже нічого не чула. У вухах дзвеніло, а моє серце билося настільки сильно, що цей звук віддавався луною по всьому тілу. Я розм'якла в обіймах мами і дозволила собі підкоритися хвилинної слабкості. Я більше не знала, що чекає мене в майбутньому.

Скільки я себе пам'ятаю, мене завжди лякала невідомість. Я боялася підкорятися нинішнім обставинам і змінювати плани, так як завжди заздалегідь продумала свої дії і їх наслідки. Але зараз... всередині мене була порожнеча, ніби все, до чого я йшла так довго, відібрали і залишили лише зяючу безодню, яку я більше не зможу нічим заповнити. Я так довго мріяла про цей університет. І зараз у мене не залишилося нічого від моєї мрії.

Я не знаю, скільки ми з мамою, обнявшись, стояли посеред кухні. Але коли вона розімкнула свої обійми я відчула, що розсипаюся на маленькі шматочки. Я піднялася назад в свою кімнату і не хотіла більше виходити з неї. Це було немов моє маленьке притулок, де ніхто не подивиться на мене косо і не засудить за те, що я не змогла домогтися бажаного.

Друга річ, про яку я думала, крім того, що не вступила в Єльський університет, - мої подруги. Що вони подумають, коли дізнаються, що я не поїду з ними? Чи будуть вони засмучені так само, як і я?

Я подивилася на телефон, який лежав на тумбочці і, недовго думаючи, взяла його. Набравши потрібний номер, я доклала телефон до вуха. Відповідь не змусила себе чекати.

– Привіт, Дейз! – сказав веселий голос на іншому кінці дроту.

– Тесса, – на видиху сказала я і вдавилася сльозами, знову полившимися з моїх очей. Я прикрила рот рукою, щоб заглушити свої схлипування. Не хотіла, щоб Тесса чула мене такою слабкою.

– Дейзі! Я дзвонила тобі, але ти не брала трубку! Я поступила! – крикнула вона і злегка заверещала від радості. Ком в моєму горлі наростав, а по тілу ніби розливався свинець, вдавлюючи мене глибше в ліжко. Я не знала, що відповісти.

– Вітаю! – сказала я через кілька секунд мовчання, спробувавши зобразити радість.

– Результати приймальної комісії прийшли ще вранці, чому ти не подзвонила мені? – запитала вона і замовкла, чекаючи розпізнати мій настрій по голосу. Але я нічого не відповіла. Мені нічого було сказати. – Дейзі? Все хорошо?

– Я не поступила, – сказала я на видиху, більше не в силах прикидатися.

– Що? Ні, не може бути! Ти так довго планувала це! Як... як це вийшло? – питання Тесси знову залишилося без відповіді, про що свідчили мої тихі схлипи. – Вибач... мені шкода. Дуже шкода.

– Спасибі, – відповіла я і витерла сльози рукавом своєї кофти. – Давай пізніше здзвонимося?

– Так, звичайно, – відповіла Тесса, але не перервала дзвінок. – Дейзі?

– Так?

– Все буде добре.

– Звичайно, – злегка посміхнувшись сказала я і відключилася.

Недбало відкинувши телефон в сторону, я опустила голову на подушку і важко зітхнула. Закривши очі, я відчула наскільки втомилася за останні кілька годин. Я була виснажена фізично, але ще більше – морально. Я не знала, що мені робити і більше не хотіла думати про це. У цей момент я відчула гостру необхідність бути поруч з таємничим незнайомцем, нехай навіть і в своєму сні. Але в ту ніч він так і не приснився мені.