Частина 2

Ліза 

Ну що ж це таке? Це могло статися тільки зі мною! Вийшла з дому навесні, щоб зробити найважливіший крок у своєму житті - і раптом почалася зима! Автобус відмінили, бо він, бачте, зламався... І от я стою на холодній платформі автовокзалу й майже не відчуваю змерзлих ніг. На очі навертаються сльози, які я насилу стримую. Так почувається людина, коли її, і без того змучену бідами, доля добиває новими неприємними сюрпризами, відбираючи останні сили... Ніби в підтвердження цього припущення на мене зверху падає біла лохмата пушинка. Потім ще одна, і ще... Сніг! Сніг у квітні! Дивлюся на небо і думаю: за що? Що я такого зробила в своєму житті, чим розгнівала вищі сили?

Повернутися додому? Не варіант. Назад дороги немає.Тільки вперед. Тому підбираю соплі й вирішую зловити попутну машину. Навіть нікого просити не треба - кілька спритних водіїв самі пропонують свої послуги людям, що через зламаний автобус не можуть потрапити додому. Та я не така спритна, тому дуже швидко всі авто зайняті, а я й надалі стою на холодній платформі. На очі знов навертаються сльози, які я ніяк не можу втримати. Я заплачу, тільки відвезіть мене до тітки...

До мене підходить один чоловік і пропонує свої послуги водія. Невже я врятована? Дякую тобі, Господи! В авто тепло й зручно. Я марно борюся зі сном, раз у раз роняючи голову собі на груди та раз у раз майже підстрибуючи від цього.Не одразу помічаю щось підозріле у пейзажі за вікном. Дерево, дерево, дерево... Це наче не схоже на ту дорогу, якою я їздила до тітки.

- Куди ми їдемо? - переляк миттєво розвіяв сон і серце затріпотіло в грудях як маленька пташка в клітці.

Авто зупинилося.

"Виходь" - коротко сказав водій. Моє серце вмить впало униз і розбилося об підлогу авто. Страшно - це не підходяще слово, щоб описати мій стан. Навкруги був ліс, чи щось схоже, та це не важливо. Головне те, що навколо були одні дерева й темрява. І я тут на одинці з незнайомим мені чоловіком. Серце калатає так, що від нього все тіло вібрує й тремтить, ноги підкошуються, а в голові стукотять мільйони молоточків... Ледь тримаючись на ногах, я вилажу з авто й ступаю на землю. Вона вже місцями вкрита снігом, з неба на мене, наче конфетті, падає лапатий сніг, та я цього не помічаю, бо всі думки зайняті одним питанням: "що від мене хоче цей дивний тип? Згвалтувати мене? О, Господи! Стоп! Я ж зараз виглядаю як хлопчисько, отже гвалтувати він мене не буде... Так? Щиро сподіваюся на те, що хлопці його не приваблюють... Але тоді... ЩО Ж ЙОМУ ВІД МЕНЕ ТРЕБА???!!! Вбити? Пограбувати? Краще б другий варіант. Я пригадую усі молитви, які знаю. І чого ж я їх знаю так мало? Аж одну... Сотню разів за кілька секунд прокручую в голові цю молитву, а з очей течуть сльози.

Опам'ятовуюсь лише тоді, коли водій, вихопивши мою сумку з речами і грошима, сідає в авто, заводить його і їде.

Як трохи недолуга, тупо дивлюся крізь льози на червоні габаритні вогні авто, допоки воно не губиться в темряві ночі. Тіло здригається від сильного тремтіння, спричиненого холодом і нервами, а я боюся поворухнутися. А потім мене прорвало... Раптом на мене зі всією важкістю звалилося усвідомлення мого скрутного становища. Я одна в лісі, серед ночі, без речей, грошей і документів, і лише дивом уникла розправи злочинця... Сльози полилися градом, від чого щоки швидко замерзли. Це були одночасно і сльози радості - бо я залишилась жива і не ушкоджена, і сльози горя - бо я стояла посеред лісу, не знаючи дороги, яка б вела до порятунку. Темно, холодно і лячно... Тільки тепер я боюся не поганих людей, а пухнастих диких тваринок з гострими іклами і пазурами, якими вони роздеруть моє ніжне тіло...Тремтячими руками намагаюсь сильніше натягнути капюшон на голову і починаю йти. Не можна просто стояти - замерзну. Треба хоча б знайти якийсь сховок - кущ або печеру. А чи бувають в цій місцевості печери? Мабуть, ні. Та все одно йти - краще, ніж стояти на місці і уявляти страшні картини.

А навкруги - тиша. Така неймовірна тиша, що аж по вухах б'є. Дуже це незвично для міської жительки. Я йду, а мені за кожним кущем ввижається то лісовик, то вампір... І як би я не запевняла себе в неможливості їх існування, та все одно страшно. До того ж, дуже імовірно зустріти тут вовка чи ведмедя, а вони нічим не краще вище згаданої нечисті.

Сльози зрадницьки течуть по щоках, заважаючи бачити і без того погано видимі обриси дерев. Раптом я почула звук гілок, що ламаються неподалік. Вовк?! Ведмідь?!! Маніяк?!!! Я сама не зрозуміла, коли почала бігти стрімголов у невідомому напрямку, продираючись крізь кущі й оминаючи дерева. 

Яка ж я невдачлива! Може, навіть краще, якщо цей жах зараз дожене мене і позбавить цих мук? На цій дурній думці мій біг перервався, бо я зачепилася ногою за якесь коріння і тієї ж миті опинилася на землі, роздерши до крові долоні і боляче вдаривши коліна. Ридаю, зовсім себе не стримуючи, та збираюся встати на ноги, але раптом крізь переплетіння гілок і молодого листя бачу вогник... Встаю - і вогник щезає. Знов присідаю - і знову бачу вогник. Як, виявляється, я влучно впала! Адже тільки в цьому ракурсі змогла побачити це світло. Роздвигаю гілки й поспіхом прямую на зустріч вогник у, як бідна падчериця у казці. Може, зараз зустріну дванадцять місяців, що колом сидять навкруг багаття? Та ні, це будинок, який я ледь можу роздивитись в темряві. І лише в одному вікні горить світло. Мабуть, будинок лісника. Може, він пустить мене погрітися? Це краще, ніж ходити лісом вночі.

Підходжу до входу, переступаю три сходинки й ступаю в двері. Дивно, але двері відчинила не молода приємна жінка, а не лісник. Може, це його дружина? Тим краще, з жінкою якось спокійніше. Хоча, чого я хвилююся? Я ж зараз хлопець. Краще й надалі буду ним прикидатися. 

Жінка дуже здивувалася, побачивши мене, та одразу запросила в дім. О, як же добре... Тепло, пахне їжею, здається, пиріжками. Ммммм... Моя перелякана свідомість швидко заспокоюється і на перший план виходять інстинкти - шлунок вимагає їжі, очі зліпаються, та ще й до туалету хочеться. Наказуючи інстинктам трохи потерпіти, представляюся Сашком і розповідаю жінці, що мене пограбували й кинули посеред лісу, тож мені треба десь переночувати. Жінка хапається за голову, причитає - хвилюється за мене. Одразу садить до столу, ставить переді мною тацю з пиріжками, заварює чай. Хочеться плакати від щастя. Та мабуть, на сьогодні вже досить сльоз.