Догралися

Розділ 2


Аня

 

Мої сусідки разом обернулися, недовірливо покосилися на мене та Тетерева. В цю хвилину мене мало турбувало їх здивування, оскільки серце ледь не вискакувало з моїх грудей при вигляді колишнього одногрупника.

Послужлива пам'ять відразу ж підсунула картинки з минулого, де Денис, як звичайно, зустрічав мене на ґанку університету, а я замість цього чекала свого Адміралова. Пашку, який потім квапливо підбігав до мене, стискаючи в своїх солодких обіймах та ніжно-ніжно цілував...

 

Поки я випроваджувала зі своєї голови вельми реалістичні спогади, Денис відштовхнувся від високого кованого паркану, на який спирався спиною, та підійшов до мене ближче.

Мої сусідки тактовно прослизнули далі, але замість того, щоб без мене відправитися на пари, зупинилися трохи на віддалі, ніби як чекаючи свою подругу.

- Аню, привіт! - посміхнувся, наблизившись, мій колишній одногрупник. - Радий тебе бачити.

Я не могла похвалитися тим же. Для мене його поява була черговим болючим уколом в моє розбите серце. Я ж не просто так повністю поміняла своє оточення.

Тепер ось мовчки стояла і чекала більш-менш чіткого пояснення, що саме було потрібно від мене Денису.

- Прогуляємося? - з надією запитав Тетерів.

Я заперечливо похитала головою.

- Вибач, у мене пари.

- А пізніше? - зірвався у нього негайне запитання.

Я не відповіла.

- Денисе, навіщо ти тут? - лише поцікавилася стомлено.

На секунду заплющила очі, відновлюючи на обличчі непроникну маску. Іноді було неймовірно складно тримати всі емоції в собі. Зараз було особливо важко. Мій бідний мозок паралельно атакували ще спогади.

- Твій батько сказав, що ти поїхала до столиці і перевелася в цей університет, - трохи зніяковіло сказав Денис. - Він був дуже радий, коли дізнався, що я тепер теж буду вчитися в цьому місті. А Вовка...

- Досить! - різко видихнула я.

Не було ніякого бажання, вислуховувати від сторонньої людини те, що мої найближчі люди, тато інвалід та маленький братик Вовка, залишилися там, звідки я просто втекла, сумували за мною, переживали.

- Ти від мене чого хотів? - запитала вкрай нелюб'язно.

- Я... ми... я... думав... я... ми... могли б спілкуватися, - заплутався в словах Тетерів.

- На жаль, нічого не вийде, - обірвала я. - Вибач, мені потрібно бігти, у мене пара, - розвернулася, навіть не попрощавшись.

Серце ходором ходило в грудях, я відчувала на своїй спині пропалюючий погляд, але все одно швидко наближалася до дівчат. Ледь не врізавшись в когось із них, підхопила під руки Соню та Полю і потягнула обох до помпезної будівлі університету.

- Ми вже запізнюємося, - виправдала свій дивний вчинок.

- Ага, ми так і зрозуміли, - кивнула з посмішкою на повненьких устах Поля.

- Схоже, ми біжимо не до, а від, - хмикнула Соня. - А Анечка-то наша ще та скринька з секретами, виявляється. Рвонула від якогось красеня-незнайомця, як чорт від ладану. А він - красень в сенсі, а не чорт - дивиться на тебе закоханими очима, готовий зробити все, що ти попросиш.

- Соню, - я докірливо похитала головою, - будь ласка, не треба.

- Не треба, так не треба, - легко погодилася моя сусідка. - Але мені ж цікаво.

- Нам! Нам цікаво, - підкинула своє вагоме слово Поля. Десь позаду за нами не встигала Ліза.

Я розуміла, що їм було дуже цікаво, але... Це ж моє життя, а не якийсь там серіал!

Не дійшовши декілька кроків до ґанку університету, я зупинилася. Відпустила лікті своїх сусідок, за які трималася. Всередині ще вагалася, але, схоже, зважилася на такий вчинок.

- Дівчата, побачимося пізніше, - пояснила свою зупинку. - Та ні, я не до Дениса, - моментально відповіла на ще незадане питання, що крутилося у них на язиці.

Поправила сумочку на плечі та, розвернувшись, пішла в інший від університету бік. В голові панувала якась плутанина. На парі точно з'являтися не варто, я нічого не зможу відповісти, якщо мене спитають. Це точно вплине на мої бездоганні оцінки не кращим чином. Та ще й відпрацьовувати змусять. Тому в моєму розхлябаному душевному стані краще прогуляти.

Тим більше я знала тільки одне місце в цьому місті, де вутле суденце моєї свідомості хоч ненадовго прийде в порядок в цьому бурхливому морі життєвих перипетій.

Я пірнула рукою до внутрішньої кишені сумки, витягла проїзний та почала спускатися по невисоких сходах, що вели в метро.

 

***


 

Зовсім не розглядаючи людей, я вступила у темно-синій вагон, що трохи колихався, знайшла вільне місце та притулилася до стіни. Весь цей час намагалася не думати про те, що в нашому місті теж був такий же підземний вид транспорту, на якому я їздила на самому початку наших з Пашкою відносин.

У кишені пальто завібрував телефон. Я дістала мобільний пристрій та прочитала повідомлення. Нічого незвичайного - всього лише від шефа. Сьогодні перед робочою зміною мені потрібно буде зазирнути до керівництва. Я знизала плечима та дозволила телефону ковзнути назад в кишеню.

На щастя, їхати мені було зовсім не довго.

 

Я випурхнула на наступній зупинці та, підхоплена людським потоком, попливла до ескалаторів, що вивели мене на вулицю. Далі перетнула невелику площу і пройшлася по вузькому тротуару, що вів уздовж жвавої траси.

Буквально через сім хвилин я вже перебувала в місці, яке чомусь заспокоювало мене своєю атмосферою. Спогади, пов'язані з ним у мене, звичайно, теж були.

Я дісталася до другого прольоту і зупинилася. Десь між колоритними написами «Тут був Вася» та «Цой живий» на перилах мосту була невелика виїмка. Я поклала руку точно на неї та заплющила очі.

Зосереджено вдихала пахнуче водою свіже повітря і відчувала, що потроху розслабляюся. Ніби тану в цьому світі.

Чомусь це місце викликало в мені дуже дивні почуття. Незважаючи на те, що саме тут ми з моїм Адміраловим стояли обійнявшись, цей міст не діяв на мене гнітюче. Він не рвав струни моєї душі пекельної болем ностальгії. Лише навіював приємний легкий смуток.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше