Догралися

Розділ 4


Аня

 

- Дівєєв? - ахнула Соня.

- Ну, так, - кивнула Поліна. На секунду підняла голову, зустрілася очима зі своїм рятівником та швидко відвернулася. Потім вибачилася і втекла далі працювати.

Весь цей час Софія вражено мовчала. На обличчі її було написано таке здивування, що мені навіть стало трохи страшно за психо-емоційний стан сусідки.

- Хто такий цей Дівєєв? - вирішила поцікавитися.

Чесно кажучи, вже порядком набрид галас, піднятий навколо цієї людини. Я не розуміла, чому всі навколо тільки про нього й говорять. Чим взагалі цікавий усім цей хлопець?

- Дивуюся я тобі, Аню, - відмерла Соня. - Невже ти ніколи не чула це прізвище?

Я заперечливо похитала головою.

Ніколи не ставила собі питаннями родоводів незнайомих мені людей. Втім, хоча весь останній рік мого життя пройшов повз мене. Спочатку ми сварилися з Адміраловим, потім почали зустрічатися, а потім розійшлися.

- Дівєєв - це мільярдер, - прошепотіла, скромно потупивши очі, Ліза. Виявляється, навіть наша тихоня знала, хто він.

- Не дуже-то і схожий, - мені здавалося, що такий статус можуть мати вже досить дорослі чоловіки.

- Так, не Кир мільярдер, а батько його! - вигукнула Соня.

- Ну і? - я дивилася на дівчат прямо. - Я не розумію всього цього ажіотажу. Може, я дивна, але суджу про людей по їх вчинках, а не по їх родичах або грошовому рахунку.

Так свого часу було і з моїм (вже не моїм, на жаль) Пашкою. Син мера нашого міста теж мав різні привілеї. Ось тільки мені на них було наплювати. Я не розуміла, чому повинна була йому підкорятися тільки тому, що його батько щось вирішує.

Правда, потім підкорилася. Але вже зі своєї власної волі...

- Ага, ти ось цим усім розкажи, - Соня кивнула через плече в бік біснуючогося під звуки музики танцполу.

Але я нікому нічого не збиралася розповідати або доводити. Тим більше, що зараз знайшлося заняття поцікавіше. Неподалік від нашого столика з'явився той, кого Софія ще зовсім недавно називала своїм хлопцем. Правда, дівчина чомусь була зовсім цьому не рада. Помітивши Віталіка, вона раптово захотіла «припудрити носик». Тому до того часу, коли хлопець підійшов до нас, Соні вже й слід прохолов.

Сонін коханий біля нас надовго не затримався. Чи то відправився в бар, чи то шукати свою сердечну подружку, але ми з Лізою залишилися за столиком одні.

Моя тиха сусідка виводила на поверхні столу загадкові знаки, виписувала якісь вісімки, іноді посміхалася одними куточками губ. В цілому її присутність не обтяжувала. Єдине, що трохи псувало настрій, так це гучна музика, в епіцентрі якої ми якраз і знаходилися, і танцюючі люди, яких було занадто багато.

З досадою зітхнувши, я дістала з сумочки телефон та заглибилася у вивчення інформації про Сашу Асті. На щастя, глобальна павутина містила безліч деталей і секретів, що стосувалися цієї моделі.

Іноді відриваючись від екрану, я незрячим поглядом дивилася в натовп - роздумувала, як же мені підійти до неї. Може, варто покопатися в її минулому, щоб виявити причину її нестримної ненависті до журналістів? Можливо, я зможу це виправити? Або просто спробувати напролом, уповаючи про удачу?

Мені так хотілося власну рубрику, що я готова була докласти максимум зусиль для досягнення цієї мети. Я приблизно розуміла, чому я вчепилася в цю ідею. Я хотіла довести всім навколо і самій собі, що я не тільки університетська заучка, якій, не ясно з яких причин, точні науки давалися надто легко, але і зможу домогтися всього, чого захочу.

А ще мені хотілося, щоб у мого братика була можливість вибирати будь-який вуз, незалежно від його знань або наших грошей. Не кажучи вже про те, щоб він зміг продовжувати свої улюблені заняття боксом.

Мені хотілося зробити так, щоб мій тато жив в своєму приватному будинку, про який вони колись мріяли з мамою. На згадку про неї ми б посадили яскраву барвисту клумбу...

Саме тому своя рубрика - це маленький щабель на шляху до повної фінансової незалежності. Все ж зараз я частково залежала від університету, в якому отримувала свою підвищену стипендію, велика частина якої йшла на оплату місця в гуртожитку.

Я знову повернулася до телефону, ретельно вивчаючи все, що показував мені пошук.

- Привіт! - пролунав поряд тоненький голосок Лізи.

Спочатку я не надала цьому значення. Хто його знає, які знайомі могли бути тут у тихі. Стоп! Судячи з усього, Ліза в клубах раніше не бувала.

Я підняла голову, і в першу хвилину у мене відібрало мову.

- Привіт, Аню, - сказав зовсім близько від нашого столу чоловічий голос.

 

***

 

Я дивилася на цю людину і не могла зрозуміти, що він тут забув. Він настільки ж не вписувався в навколишню обстановку, наскільки безглуздо, наприклад, я б виглядала в балетному залі біля станка. Хоча... я ж сюди теж не вписувалася, так що...

- Привіт, - відповіла я, піднімаючись з-за столу. - Я зараз підійду, - сказала, вже повернувшись спиною. Мені було все одно, куди йти, тільки б подалі.

Яким чином він тут взагалі опинився?

- Це я. Вибач, - мене наздогнала Ліза. Ось вам і тихоня...

- Навіщо? - я зупинилася, дивлячись на дівчину. Хто їй дав право лізти в моє життя?

Я точно не давала.

- Вибач, - знову пискнула Ліза. - Я подумала, що... тобі... що... ти... в загальному, що тобі потрібно відволіктися, - винувато опустила свої величезні волошкові очі.

Я не знала, що на це відповісти. Я адже її знаю пару днів від сили, а вона вже встигла собі щось надумати.

- Ти мене про це запитала, Лізо?

- Ні, - сказала вона. - Але я ж хотіла, як краще.

- Ось і розбирайся з цим сама, звіднице, - я тицьнула пальцем в хлопця, який залишився за нашим столиком. - Іди і розважай Дениса, якого ти люб'язно запросила сюди. Я хочу пройтися.

- Я не можу, - на її обличчі відбилася тривога, яку вона потім поспішила втілити в слова, сподіваючись, змусити мене передумати. - Я не хочу, щоб Данило бачив мене тут... не одну, - Ліза почервоніла до коренів волосся.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше