Долі

Василь.

Вернувся я із війська. Війна, революції, перевороти, становлення радянської влади – усе пережив. Вісім років вдома не був. Цікаво, чи діждалася мене Одарка? Посміхнувся про себе, згадуючи мале дванадцятирічне дівча, що так запало мені в душу. Як йшов в шістнадцять, то казав, що зароблю грошей у місті й повернуся за три-чотири роки. Наказував, щоб за цей час вона виросла і діждалася мене! Тоді вона сміялась, але пообіцяла. Навіть пояс-оберіг вишила на згадку. Я так і ношу його досі у кишені. Не знаю чи то пояс допоміг, чи просто така доля, але ні пуля, ні шабля мене в боях не брали – все оминали. Проте, років минуло значно більше, мабуть, вона вже заміжня. Та це таке! Тепер уже і сам не знаю чи кохаю я її, чи ні. Побачимо.

Зайшов в село. Кінець весни - усе так пахне навкруги, буяє, квітне. Знайомі вулиці, хати – нічого не змінилось, тільки, якось ніби менше їх стало, обшарпані якісь. Саме село бідніше зараз виглядало, ніж я його полишив. Та то не біда. Зараз до влади робочий люд прийде і приведе до ладу усе навколо. Біля криниці побачив дівчину, що натягнула воду та пішла мені на зустріч.

- Дівчина-дівиця, дай води напиться! – розтягнувся у посмішці до молодої чорнокосої красуні, яка несла на коромислі два великих відра. Босоніж, у простій сукенці, але як граційно йшла, ніби пава! А коса, яка чорна коса! Байдуже, що мотузком перетягнута замість стрічки.

Дівчина враз підвела погляд і прожгла мене чорнявими очима. Моє серце стиснулось у мить. Щось таке знайоме у її обличчі.

- Василь!- враз вражено скрикнула.

Відра з коромислом впали на землю та розлились рікою. Ледь встиг відстрибнути – спрацювала військова виправка. Дівчина ж затулила руками рота і чимдуж побігла до гайка, що за городом. Я кинувся за нею – впізнав - Одарка!

Спіймав за деревом. Обійняв, притиснув до себе.

- Чого тікаєш? – посміхнувся, заглянувши у заплакані очі.

- Та вже гадала, не діждуся! Живий! – вона кинулась мені на шию і пригорнулась.

- Та живий!- розсміявся з радощів.- Як ти? Заміжня?

- Ні, тебе чекала, - тихо промовила, поглянувши мені у очі. – Вже з мене все село сміється, кажуть «дівка стара», ще й бідна!

- Стара? – знову посміхнувся. – А скільки тобі?

- Зимою було двадцять, - Одарка засоромилась і опустила очі.- Візьмеш таку чи маєш вже когось?

- А хвацька ти! Одразу свататись!- не витримав - пожартував.

Одарка відштовхнула мене і вперлася руками в боки.

- Я лиш спитала! Не хочеш, то не прив`яжу!

Вона розвернулась, щоб піти, але я встиг знову її схопити до себе в обійми. Поцілував. Пристрасно із тим всім жаром, що зібрався в мені за стільки років. Яка ж солодка моя кохана, яка тендітна і піддатлива. Насилу відірвався. Все ж треба розписатись, як годиться, бо послух піде.

- Візьму, - прошепотів їй на вушко. – Я ж лиш тебе кохаю. Чекай сватів за кілька днів.    

Дома мене зустрічали зі сльозами радості на очах. Я єдиний син і тому батьки дуже переймались моєю долею. Іноді навіть занадто.  

- Яка Одарка?! – лютував батько, тріснувши кулаком по столу - То ж голота з голоти! Батьки наймити все життя, а діди з бабами взагалі кріпаками були! Мої діди й батьки вільними селянами жили, а вони живим товаром!

- Тату, що Ви кажете?! Зараз уже не ті часи!- спробував втихомирити старого. – Зараз 1924 рік і це все пережитки минулого. Ми в новій, вільній державі живемо! Тепер немає класів й упереджень, відносно людей! Всі рівні!

- Сину схаменися! Ти краще на Марію Макушиху он поглянь!  - не полишав надії переконати мене батько.

- Та на що там дивитись? Мале й худе, я що не пам`ятаю?

- Та то, коли було? – розтягнувся у посмішці він.- Ти зараз на вечорниці метнися і глянь! Красуня, статна, тонка талія, очі, як озера, коса до поясу, а як співає! А батько її знаєш тепер хто?

- Хто? – щиро здивувався з такого нахваляння.

- Непман! Тепер у нього два поля своїх, людей наймає, комори зерном набиває, торгує, грошей не перерахувати! А дочка у нього одна!  

- Тату, яка Марія? Я Одарку кохаю!

- А мені байдуже! Одарку ти не візьмеш! Бо інакше ти мені не син і благословення я свого не дам!

- То й не давайте! – вискочив зі столу, ледь не збивши матір, яка несла глиняну миску повну вареників.- Зараз не одружують у церкві, а розписують і в Бога не вірують!

- Господь з тобою! – перехрестилась мати, поклавши миску на стіл. – Сину, схаменися! І Бога хаєш, і батька не слухаєш - це смертний гріх!

- Дістали вже Ваші ці повчання! Ні дихати, ні жити не даєте! – гаркнув на батьків та подався з хати.

- Та хто ж тобі жити не дає! – прокричав у спину батько.- Бери Марію і живи, як у Бога за пазухою!

Ішов по вулиці злий, як чорт! Вечоріло. На сусідній вулиці у хаті вдовиці Матрони сьогодні збирали вечорниці. Треба йти хоч подивитись на ту Марію, щоб мати що батькові сказати. Ні, одружуватись я на ній не буду, але хоч гляну, щоб батько відчепився. Таки я син і маю його волю шанувати.

Вечорниці видались на славу. Одне мене трохи засмутило – Одарки тут не було. Мабуть соромиться сюди ходити. Але була Марія. Так, батько правий! За стільки років вона змінилась – кров з молоком! Гарна, статна, білява коса до поясу, очі – сині, одягнена, як пані: у новій вишитій сорочці, в легкій червоній спідниці, червоні чобітки, прикрашена золотими сережками й кораловим намистом. Я навіть, як побачив, то трохи розгубився. Дівчина сподобалась мені, але я ж Одарку кохаю. Мабуть. Марії сімнадцять й хлопці увиваються за нею, як вужі: так і крутяться, вертяться, наперебій запрошують танцювати. А вона крутить ними, як забажає: тому відказала так, що аж всі люди зо сміху ледь не луснули, іншому вильнула хвостом і не пішла до танцю, на третього навіть не поглянула. І тут раптом сама підійшла до мене й потягла танцювати. Марія шуткувала, щебетала й запропонувала її провести по старій дружбі. Яка там дружба? Череду кілька разів пасли разом з іншими дітьми і грали в «квача». Якось мимоволі зачарувався нею, не помітив, як і до хати її провів через дві вулиці. Схаменувся, лише коли вона обійняла мене за шию та подивилась в очі так, що аж кров заграла. Я відступився і чесно зізнівся, що між нами може бути лише дружба, бо кохаю іншу. На диво, дівчина лише розсміялась, сказала, що просто хотіла подякувати. Правда попросила й узавтра на вечорниці прийти, мов би вона мені довіряє, а іншим хлопцям ні.  Вони липнуть до неї, бо до грошей її батька ласі. Мусив пообіцяти, шкода стало.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше