Долі

Іван.

Гнав коня, як одурілий. Зима, холод, сніжний вітер, а я вже три години у санях лечу в село. Тільки б встигнути! Тільки вони були живі!

Сьогодні зранку до мене – слідчого, у поліційне управління привели Федота – конюха з села, де я виріс. Спіймали його на базарі з тим, що овес колгоспний, який для коней в районі брав, на хліб міняв. За такий злочин розстріляти треба  було, але я вступився. Дали десять років тюрми. Поки чекали конвоїрів, щоб забрали його, то розговорились. Що у селі і як. Знаю, що голод там і люди мруть, але не уявляв, що аж так. У нас в місті  – пайки робочому люду дають. Так, іноді збираємо трупи, але здебільшого – це селяни, що дістались із сіл і з`їли з опалу хліба.

Я й сам колись був селянином, хоча більше, мабуть, жебраком. Батьки мої померли, тож з семи років став працювати у багатого хазяїна. Хазяїн був хороший, землю мав, худоби вдосталь і … дочку. На рік мене менша. Так і виросли з нею разом, тільки вона панею, а я чорним робітником. Марія! Все життя дивився на неї, як на якусь царівну! От саме так собі, я царських дочок і уявляв. Але на відміну від тих манірних дам, Марія була добра, щира і дуже весела. Вона завжди мене тихцем підгодовувала, то яблучком, то бубликом, то калачиком, то м`ясом, навіть, півники цукрові мені носила. Бува виберусь із бараку для наймитів вночі, а вона вже на призьбі, біля хати – сидить всміхається. Мабуть, господар знав, про наші нічні вилазки, але не звертав увагу. Жалів мене. Ніколи й слова поганого не сказав. А от Марія могла. Вона так смішно дражнила мене: «Іване, Іване – розідраний жупане!». Я ніколи не ображався за це. Це ж правда! Так і виросли. Коли вона вже підлітком була, то ходила зі мною та іншими сільськими дітьми череду корів пасти. Їй не треба було цього робити, але Марії було сумно і вона так розважалась. От тоді й побачила цього клятого Василя! Закохалась. Ми дружили з дитинства, тож вона від мене навіть не таїлась. А я слухав про це і сам згорав від ревнощів, бо кохав її. Розумів, що ніколи мені не бути з нею, але нічого вдіяти не міг.

На щастя, на цілих вісім років Василь зник. Марія про нього забула. Я ж змужнів, вже мав свій не великий наділ і дуже гарні відносини з її батьком. Сина у нього не було, тож він саме мені доручив управляти усіма справами. Та й Марія, ніби не проти була наших заручин. Навіть  натякала, що я їй теж небайдужий. І от, одного разу, все змінилось. Вона на вечорниці любила ходити, а я не мав до них наснаги й сил – працював постійно. Тож вона сама туди ходила, без мене. І якось віддалятись стала, уникати мене, не виходити до мене ввечері. А потім, як сніг серед ясного неба – свати і Василь - жених! Я пробував поговорити з Марією, а вона одне лиш тоді сказала – кохаю його і все!

Весілля дочікувати не став. Забрав розрахунок, продав землю її батьку і пішов до міста. Більше, до сьогодні, про неї і не чув. Влаштувався, як міг. У місті вступив до партії, потім став добровольцем в поліції, а згодом і на роботу узяли. Через кілька років дослужився до слідчого. Тепер є усе - окрема квартира у місті, харчі, повага. Немає тільки сім`ї. Не зміг більше нікого покохати. Все тих жінок було, яких хочеш, а однієї, що потрібно не було-іншому віддана.

А сьогодні Федот розповів, як промучилась Марія. Василь спився, помер- накинувши петлю на шию два роки назад, а до того бив її, ледь не щодня. Скотиняка! Був би живий, то вбив би його власноручно! Послухав людей, наче б то Марія приворожила його. А якби і так! Живи собі й горя не знай – така жінка його любила! Мені б за щастя! Лишив їх самих із малим синочком останні крихти доїдати. Знав, як зараз живуть сім`ї розкулачених селян, а ще й голод! Федот сказав, що вчора вона приходила по сірники, але він не дав. Хоч би хтось другий дав! Холодно!  

Приїхав. Знав, де живе цей старий пройдисвіт, а біля нього праворуч від дороги їх хата. Диму з труби не було – усередині все обірвалось. Забіг до хати – навколо сіро, бідно, лише ліжко, обшарпана піч і стіл з лавою. Їжею навіть не пахло. В хаті холодно.  

Підбіг до ліжка і розкрив рядно. На мне стривожено глянули два великих синіх озерця. Хлопчик, років п`яти! Її хлопчик: білявий, гарненький, точно копія Марії- нічого від батька не взяв! Тільки дуже худенький. Він кліпав очима і мовчав- живий! Поглянув на жінку поруч.  Тепер, впізнати у ній квітучу Марію було важко – худенька, з темними колами під очима, білою, аж синюшною шкірою і гострим від голоду лицем. Приклав руку до щиї. Пульс є. Спить. 

- Дядечку, а у Вас є що поїсти? - прошепотів хлопчик.

- Так, є! – посміхнувся, беручи малюка на руки.

Посадив за стіл, закутав його у кожуха, а сам побіг до саней за торбою.  

Приніс, але дав лиш яблучко. Не знати скільки малий не їв, треба давати по трошки, щоб не помер від завороту кишок. Швидко дістав сірники з кишені і розтопив піч. Поставив казан з водою дістав харчі з торби - крупу, картоплю, цибулю, хліб, бублики, цукерку – півника, якого одразу віддав малому. Від цукру йому нічого не буде.

- Дядьку, а сьогодні, що Миколая? – здивовано поглянув на мене малий.

Задумався. А й точно – сьогодні свято!

- Так, синку, Миколая!- посміхнувся йому у відповідь.

Зварив юшку і поставив перед ним у маленьку миску. Хлопчик узяв ложку й став обережно їсти.

Сів до Марії, підвів її голову. Погладив по обличчю.

- Маріє, Маріє, - тихо шепотів, будячи.

- Іван? – вона здивовано розкрила очі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше