***

Долина

Прогулянка вдалася на славу. Без екстриму, просто подивилися фільм та погуляли парком, вдихаючи на повні груди пізню осінь. Лише виходячи з ліфта, Василь відпустив її теплу руку і поліз до кишені по ключі. Він відімкнув двері і пропустив кохану уперед, як тільки всередині увімкнулося світло.

Він закохався у ім’я “Сьюзан” ще у дитинстві, прочитавши якусь книгу чи подивившись фільм, – уже й сам не пам’ятав. З тих пір щось всередині тьохкало, коли ще десь стрічався персонаж з таким ім’ям. Василь помічав за собою, що, коли таке ім’я носила негативна героїня, він все одно їй симпатизував і намагався якось виправдати. Тепер він був уже закоханим не в ім’я.

Сьюзі була найціннішим, що він придбав у своєму житті. Вона дала йому те, чого йому завжди не вистачало і чого найбільше потребує чоловік. І мова не про те, що ви могли зараз подумати. Сьюзі поважала його і щиро ним захоплювалася. Щоранку Василь йшов на роботу окриленим, та й на роботі, виконуючи часом дуже занудну рутину, він почувався суперменом, що зрушує гори неможливого. От що вона з ним робила. А після роботи він мчав додому, не було і думки десь “зависнути” з колегами.

Серед ночі Василь прокинувся. Сьюзі була гаряча, як пательня, а у ніздрях рвано хрипіло. Він вже пару днів помічав, ніби вона стала теплішою, але була середина осені, а Сьюзі не скаржилася, і він списав це на перепад температур. Тепер же проблема була очевидною. Він вилетів із ліжка, поставив босі ноги на прохолодну підлогу, але мозок, все одно, виходив зі сплячого режиму ще секунд двадцять, прокручуючи обривки сну в перемішку з фразою “Треба щось робити”. Василь встав і подибав шукати свій телефон. Оператор відгукнувся майже зразу і прийняв заявку. Голос його був аж якимось радісним, – напевне, цієї ночі небагато було дзвінків. “Ви ввели її в глибокий сон?” – спитав він, і Василя як холодною водою облило: він мав сам раніше про це подумати. Він кинувся до ліжка, поклав руки на скроні ледь видного у темряві жіночого обличчя, натиснув двічі, провів двома пальцями через увесь лоб і промовив: “Спи глибоко!”. За декілька секунд хрип значно ущух. Тоді Василь встав і почав одягатися.

Білі стіни, покраяні футуристичними сріблястими лініями та рамками, рівномірна підсвітка десь з-за підвісної стелі. Дві постаті закотили ноші крізь скляні двері та потягнули їх коридором, не спиняючись ні на секунду. Ще одна постать у білому рушила Василю назустріч.

“Доброго ранку, я Єфим Артмахер, черговий лікар. Підпишіть отут, і ми починаємо. Ви маєте зараз їхати, чи бажаєте почекати результатів діагностики тут? Це недовго”, – і лікар зобразив посмішку, яка, вочевидь, мала би заспокоювати і підбадьорювати.

У Василя бажання представлятись не було, але тут і так вже знали, хто він.

“Почекаю”, – відповів коротко.

“Тоді можете пройти у двері ліворуч, там і кави/чаю попити можна, і на диванчику спочити. І не хвилюйтеся, зараз вона у надійних руках.”

Василь кивнув, і Єфим, розвернувшись, поспішив за ношами. Вранці на роботу, але на диванчик не хотілося. Краще тут, на стільчику, дивлячись на білу стіну, досліджуючи химерні траекторії срібних ліній. Хвилюватися нема чого, – так говорив він собі, і знав, що це правда. Але всередині ніби скрутилася пружина, готова у будь-який момент розпрямитися і вистрелити його у потрібному напрямі. У глибині коридору тихо задзижчав якийсь прилад, і ця пружина вібрувала в резонанс. Відчуття було таке, як тоді, коли, ще в школі, їх водили здавати аналіз крові. Всі знали, що буде просто легенький укол, але чомусь було страшно, і цей страх множився на кількість учнів у класі. Дівчата, які без перестанку про щось тріщали між собою, не сильно піддавалися цьому переляку. А от хлопці намагалися виглядати сильними і мужніми, і тому просто не мали шансів відволіктися від свого моторошного ворога. Один хлопець почав скаржитися на задуху, а потім беркицьнувся без свідомості, разом піднімали його і садили на стільчик біля вікна. І тепер схоже відчуття. Зараз відкриються двері, і звільнений механізм вилетить сюди коридором, наповнить дзижчанням все довкола і впне у тебе свої голки, ланцети і циркулярні диски. А вона зараз десь там, можливо, вже у самих надрах механізму, що шурхотів довкола металевими мацаками, обплітав дротами та трубками.

Але вона нічого зараз не відчуває. Ця думка мала принести спокій, але, навпаки, лише скаламутила його думки. Бо зазвичай питання “чи відчуває вона щось?” в голову не приходило (вона завжди проявляла емоції). А зараз зненацька вилізло зі своєї хащі, накинулося на нього і загнало в душу криві ікла сумніву. Тільки звук дверей, що відчинилися в глибині коридору, врятував його від нерівної боротьби з цією думкою. Василь струсонув головою, ніби скидаючи з мозку паразитів думок. Постать у білому заспішила до нього.

“Дякую, що дочекалися” – повів Єфим, – діагностику закінчено, оптимальну стратегію вибрано. Головна причина – невелике пошкодження ось тут” – він протягнув знімок і вказав пальцем на точку трохи нижче шиї. – “Тому рецептори не спрацювали.”

Так. Вона впала у скейт-парку. Точніше, її збили, сама вона ні за що не впала б. Саме після того вони стали обходитися без екстриму. Але вона ні на що не скаржилася – чомусь не помітила вчасно. Чому?

“І далі в дію пішла пилюка. Трахея забилася не сильно, але, через пошкодження, пилюка почала проникати у інші блоки і спричиняти перегрів. Ви вчасно до нас звернулися, ще півгодини – і довелося б міняти добру половину системи.”

“На злу?” – невесело пожартував Василь, не задля себе, задля лікаря. А сам думав: “Це все та нова висотка, що будується навпроти. Система очистки просто не справляється з такою кількістю пилу. Який дурень дозволив їм таке брудне будівництво, всупереч законам і стандартам?”