4.

Побоюючись, що він може охолонути і відкласти реалізацію свого плану у далеку шухляду, Ігор взявся за неї наступного ж дня. В інтернеті він прочитав, що через два дні у місті відкривалася виставка доволі популярного художника Олександра Кушніра, і вирішив пошукати на ній свого щастя.

Ігор і раніше бував на відкритті виставок, і багатьох художників та мистецтвознавців, які приходили туди, встиг вивчити в обличчя. Щоправда, відбувши офіційну частину і походивши трохи між картин, він тихенько зникав. Йому би підійти до когось із художників, познайомитись, сказати, що він теж малює, можливо, він зміг би когось зацікавити своєю творчістю, але досі на це йому бракувало сміливості. Йому здавалося, що він їм буде нецікавим, що ніхто з ним навіть не захоче говорити, сприйнявши його як якогось самозванця. Отакий-от програш ще до початку битви, саме через нього досі його ніхто з художників та мистецтвознавців не знав. І якщо йому не вдасться виправити цю ситуацію, то таким же невідомим він залишиться назавжди.

            Цього разу усе мало бути інакше. План своїх дій на виставці Ігор продумав до найменших деталей.

            Серед художників, яких Ігор зустрічав на виставках, йому особливо імпонував Віктор Романюк. Це був худорлявий чоловік середнього віку. Ходив він завжди розпроставши плечі і трохи задерши догори підборіддя. Вгадувалося, що він знає собі ціну. Спостерігаючи за Романюком, Ігор вже давно зауважив, що інші художники ставилися до нього як до визнаного авторитета, а чимало із них гуртувались навколо нього і прислухались до його думки.

            Популярність Романюка, і не лише серед художників, а й серед поціновувачів мистецтва, була Ігорю незрозумілою. Правду кажучи, його картини Ігорю не подобалися ні композицією, ні колористикою. У місті були і кращі художники. Проте Романюк брав іншим – розкутістю, епатажністю, любов’ю до скандалів. Очевидно, це і був секрет його успіху – поширювати про свою особу різні чутки, бувати у центрі інтриг та скандалів. Був у нього і інший секрет – Романюк малював швидко і багато. Його картини були чи не в кожній міській галереї і начебто непогано продавались. Недорого, але Романюк брав кількістю.

Прийшовши на виставку, Ігор затесався серед людей і став виглядати Романюка. Присутні не звертали на нього особливої уваги. Чекаючи офіційного відкриття виставки, художники згуртувалися у невеличкі компанії і обговорювали особисті справи. Ігор зупинився неподалік від однієї із них. Усіх її членів він знав, але особисто знайомий ні з ким із них не був. Найстаршим у компанії був Олександр Тарнавський, чоловік сорока з лишком років, з пишними вусами і червоними щоками, які свідчили про його слабкість до спиртного. Тарнавський саме розповідав про недавню поїздку до Києва на побачення з Дмитренком, одним із найбільших колекціонерів, який підтримував моду на українське мистецтво.

Тарнавський привіз Дмитренкові кілька картин, за які зміг виручити непогану суму, навіть більшу, ніж за попередні. Про всяк випадок, окрім домовлених картин, він прихопив зі собою ще й кілька останніх робіт, сподіваючись зацікавити ними Дмитренка, але той навіть дивитися на них не захотів.

Тарнавський розповідав, що взагалі від цієї зустрічі у нього залишилися неприємні враження. Дмитренко виглядав стурбованим, був заглиблений у себе, на його чолі весь час проступав піт, який він витирав білим носовичком. Очевидно, у нього були якісь неприємності, тому він вділив Тарнавському зовсім мало часу. І намагався його якомога швидше спровадити. Наче Тарнавський прийшов до нього по милостиню, як жебрак.  

Кузьмінський, невисокий, повний, із великими залисинами, який теж був ласий до спиртного, припустив, що стурбованість Дмитренка була викликана невтішними новинами з Харкова – один із його тамтешніх заводів втратив хороший контракт, на який він так розраховував. Преса писала, що Дмитренко не дорахувався десятків мільйонів.

Тимчук, наймолодший із компанії і, як на Остапчука, значно талановитіший від своїх старших колег, мав свою версію щодо поведінки Дмитренка. Підприємця начебто збиралася покинути дружина, яка застукала його з коханкою, так що тепер він мав купу проблем. У тому числі і фінансового плану.

Версія Тимчука здалася Тарнавському неправдоподібною. Він не міг повірити, щоби у Дмитренка виникнули якісь фінансові проблеми через розлучення, оскільки був переконаний, що усе своє багатство той, як це роблять усі нувориші, записав на себе, а дружині дістануться лише крихти. Але несподівано на бік Тимчука став Кузьмінський, який зауважив, що, очевидно, при розлученні переживають не тільки за майно. А Тимчук додав, що напевно Дмитренка тривожитиме подальша доля дружини і розлука з дітьми – серце ж у нього не кам’яне.

Дискусію художників закінчилося, коли оголосили про відкриття виставки. Скориставшись моментом, Ігор відійшов від трійці, розмова якої йому встигла надокучити і, ставши у кутку, почав шукати серед присутніх Романюка. Того ніде не було видно. Ігор глянув на годинник. Церемонія почалася на півгодини пізніше, ніж мала би. І це означало, що Романюк міг вже і не прийти. Принаймні йому до цього треба було бути готовим.

На якийсь час Ігор розгубився. Типова розгубленість нерішучої людини, яка, аби підбадьорити себе і відрізати собі усі шляхи до відступу, мала по пунктах, до найменших дрібниць продумати усі свої дії. «Що далі? – гарячково думав він. – Здатися, відкласти усе на пізніше, вибрати для цього інший, більш сприятливий момент?» Він вже майже на це погодився, майже відступив, в чергове зрадивши себе, але потім уявив собі, наскільки отруїть собі життя чеканням нової нагоди зробити крок для влаштування свого майбутнього, і вирішив діяти.