8.

Ігорева відмова, а ще більше його тон, остаточно переконали Ларису, що будувати будь-які плани щодо нього не варто. У нього може бути лише одна дама серця, і це не Галя, а тим більше не вона – його муза, якій він служитиме до кінця свого віку. Принаймні до того часу, поки у нього буде з’являтися натхнення.

Давши йому слово позувати до закінчення портрета – і тут нею вело не просто бажання побачити себе на полотні вже більш-менш досвідченого художника, до того ж намальовану не олівцем, а олією, а й деяке марнославство – відмовлятися від продовження роботи Лариса не збиралася. Проте вирішила нарешті почати влаштовувати особисте життя. Властиво, вона мала наміри зробити це раніше, але її стримала зустріч з Ігорем: зненацька вона подумала, що може мати з ним шанс. І помилилася.

Півроку тому у їхній лікарні з’явився молодий і перспективний кардіолог Чижевський, який швидко здобув авторитет серед старших колег. Самостійних операцій йому ще не довіряли, але як асистент він заслужив повагу свого заввідділенням Смальського, вкрай скупого на похвали і визнання чужих заслуг. Після кількох гарних фраз, висловлених Смальським на адресу Чижевського, про останнього заговорили як про надію кардіології і ледь чи не майбутнього наступника вже старого заввіділенням.

Кардіологія була на одному поверсі з Ларисиним відділенням. З Чижевським вона не раз зустрічалася у коридорі, і відразу зрозуміла, що він на неї запав. Після п’ятої чи шостої зустрічі він почав до неї посміхатись, а невдовзі – і вітатись. Ще минулого понеділка, після першої зустрічі з Ігорем, перестрівши її у коридорі, Чижевський вперше до неї заговорив. Розпитував, ким вона тут працює, чи подобається їй лікарня і чи достатньо тут, на її думку, цінують молоді кадри.

Побачились вони і у вівторок – Ларисі навіть здалося, що він навмисно шукав зустрічі з нею – і після таких же кількох фраз про роботу Чижевський запросив її випити коктейль у найближчому кафе. Мовляв, його посіла втома від медикаментів, колег-лікарів, котрі думають лише про роботу та про те, як вициганити гроші у своїх пацієнтів, і йому  хочеться хоч на кілька хвилин відійти від усього цього. Проте йти у кафе самому – означає помирати там від нудьги. Він подумав, що Лариса змогла би зробити ці хвилини для нього приємнішими. Та і для себе також, адже напевно їй теж би вартувало ненадовго змінити обстановку.

З цими аргументами змагатися було важко. У Чижевському з його високим чолом, орлиним носом і гострим поглядом було щось магічне, таке, що заворожувало. У ньому вгадувалася велика сила волі і владність, але владність не жорстока, не та, що ставить собі за ціль підкорити когось; радше та, яка прагне когось оберігати, про когось турбуватися, приносити комусь приємність, позбавивши від багатьох зайвих клопотів. Таких людей як Чижевський Лариса досі не зустрічала, отож погодилася вийти із ним, зробивши перед цим для себе висновок, що Чижевський таки справді підбиває до неї клинці.

У кафе після того, як він замовив коктейлі – він наполіг, що обидва, причому різні, вибере сам, і вона оцінила його смак – Чижевський не знав, з чого почати розмову. Найлегше було заговорити про лікарню чи про проблеми медицини, але оскільки він запросив її під легендою відпочити від роботи, то повертати розмову у цей бік було нелогічно. На диво, музичним фоном у кафе була не набридлива і одноманітна попса, а класика. Весь час, що вони просиділи там, крутили Шопена, і Чижевський почав розповідати Ларисі про композитора. Його життя, творчість, кохання до Жорж Санд. Він знав про Шопена справді чимало, прочитав, мабуть, не одну книгу, і оповідачем був прекрасним. За цією розповіддю вони і не зчулись, як пролетіла година, і треба було повертатися на роботу. У Чижевського був обхід, у неї – консиліум, запізнюватись було не можна.

Через день від нього пролунала нова пропозиція про розривку, і вона знову погодилась. Ніяких зайвих думок щодо нього вона не мала – усі вони були звернені до Ігоря. Ігор був абсолютно правий: її почуття до нього розпалили звичайні ревнощі, які з’явилися  вже після того, як вони з Галею оголосили про наміри одружитися. Їхні зустрічі вона всерйоз не сприймала, вважаючи це за явище тимчасове, та й не гадала, що він може бути для неї настільки дорогим і важливим. А можливо, вся річ була у тому, що він так довго був поруч, і став настільки же звичним, як брат і батьки, що вона не вірила у те, що може його втратити. Зізнання в одруженні вмить усе перевернуло з ніг на голову.

Лариса сама почала уникати зустрічей з Ігорем та Галею. Дивитися на чуже щастя для неї було нестерпно. Тим паче з тим, хто раптом зробився для неї ледь чи не найважливішою людиною у цьому світі. До її честі, вона намагалася його забути з усіх сил, проте на це їй бракувало характеру. В Юрі та Віті – обох хлопцях, з якими її стосунки зайшли найдальше, вона інтуїтивно шукала Ігоревих рис. Благородства, чесності, щирості, навіть тієї невпевненості, яка дозволяла їй відшліфовувати на ньому материнські почуття.

Коли вона зустріла Ігоря біля майстерні її почуття до нього спалахнули як сухий ліс від необачного викинутого сигаретного недопалка. Та ж сама слабохарактерність: забувши про колишні страждання, про те, що, одружившись, він фактично сам викреслив її зі свого життя і не мав наміру її туди повертати, а якщо і мав то лише для дружніх, а не глибших стосунків, вона, забувши про гордість, обачність і честь постановила завоювати його. Якщо і не змусити його покинути заради неї Галю, то бодай зробити усе, щоби відчути на собі доторки його губ, рук, усього тіла… Руки вона відчувала на собі раніше, але якби ж то вона це хоч трохи цінувала. На перших порах Лариса погоджувалася ділити Ігоря з Галею. А далі, як вирішить Бог – вона не допускала і думки, що Він може накласти заборону на її щастя. Гріхом воно могло бути для інших, але не для них.