Доля в кредит

14.

Через тиждень Ігор завів з Галею обережну розмову на цю тему. Після вечері вони сиділи у вітальні зі склянками вина у руці. Телевізор не вмикали, у кімнаті горів лише торшер, який освітлював їхній закуток. Його скупе світло наче підтримувало Ігоря, підтверджуючи, що у житті людина може запросто обійтися і невеличкою частиною простору. Таку ж підтримку він отримував і від думки, що Галя думає так само, як і він. Точніше майже так само.

Її теж обтяжувало велелюддя, навколишній шум і галас; після роботи у неї майже не виникало бажання кудись піти, хоча і бажання втечі від усього цього, яке виношував він, у неї не було. Та і не могло бути.

Вона не була митцем, тому, побоюючись велелюддя, водночас вона боялася і самотності. Повернувшись у вихідні з майстерні, він часто зауважував, наскільки втомленою і безрадісною виглядає Галя після цілого дня перебування на самоті. Самотність її поволі знищувала, вона в’янула від неї, як квітка, чий корінь підточив гидкий черв’як, і добровільно на неї ніколи би не погодилася. Мабуть, для неї було краще добровільно попрощатися з життям, ніж погодитися на те ув’язнення, яке він вибирав для себе. Він побоювався, що зі страху, що їй доведеться залишитись самій, Галя стане на заваді його планам, але все одно мусив спробувати її переконати. Без неї здійснити це було неможливо.     

            Попиваючи вино, вони мовчали. Звичайна ситуація для людей, які настільки знали одне одного, що те, що їх турбувало і мучило, вони могли передати жестом, поглядом, мімікою, навіть поставою. Їм було прекрасно відомо, чого їм чекати одне від одного і якою буде реакція партнера на ту чи іншу фразу. Точніше, відомо йому: те, що він збирався зараз їй сказати, для неї мало стати не просто несподіванкою – справжнім шоком. І, це власне, і стримувало Ігоря. Але все-таки він набрався відваги і сказав:

            – Боже, як же мені усе обридло. Моє життя – це як чорно-білий фільм, в якому  немає майже нічого доброго і світлого.

Цього треба було сподіватися – Галя сприйняла ці слова як образу. Частину свого життя він прожив поруч з нею, і вона не підозрювала, що він вважає її такою ж двоколірною плямою, неприємністю, як і все інше.

– Мене ти також зараховуєш до тих, хто псує тобі життя? – спитала вона з відчутною образою в голосі.

– Пробач, ти мене не зрозуміла. Мабуть, я висловився не зовсім точно.

            Ігор сів на підлогу біля Галі і поклав голову їй на коліна. М’якість, шовковистість жіночих ніг під щокою, таких слухняних, піддатливих. Вони готові були підкоритися йому у будь-яку хвилину. Мить – знак прощення, – і вона занурила пальці у його волосся і почала легенько масувати йому голову.

            – Я не мав на увазі тебе, вибач, – продовжив він. – Ти якраз – найсвітліше і найкраще, що у мене є, і ти не можеш мені наскучити. Мене втомило інше. Ця безглузда робота забирає стільки часу і сил, так мене виснажує, ти собі навіть не можеш уявити. Якби-то я міг отримувати від неї хоч трохи задоволення. Але його немає, і вона його мені ніколи не дасть. Розумієш, ніколи.

            Коротка пауза. Тиша і нерухомість, навіть Галина рука завмерла на його голові. Кімнату раптом залило світо автомобільних фар: якась чужа автівка загубилася у їхньому дворі і намацувала фарами вихід. Це світло зникло так само раптово, як і з’явилося, але навіть після його зникнення Галя не заговорила.

Ігор ловив кожен її порух, намагаючись відгадати, наскільки вона його розуміє і чи готова підтримати. 

– Ти хотів би тільки малювати, – врешті сказала вона. – Я знаю, і давно це розумію. Але зараз ми не зможемо кардинально змінити свого життя. На одну мою зарплату ми не проживемо, а твої картини поки що не продаються. Ти мусиш працювати і чекати свого шансу. Рано чи пізно успіх до тебе прийде. Адже якщо довго стукати у якісь двері, вони коли-небудь та відчиняться, і тоді ти зможеш заробляти лише творчістю.

– Так, знаю, але коли це ще буде? На моїй душі висить такий важкий тягар, що я вже не можу його нести. Я дав би неймовірно багато, щоби його позбутися. Я ледве знаходжу у собі сили, щоби продовжувати таке життя.

Галина рука знову почала погладжувати його волосся. Нова хвиля ніжності з її боку була викликана його відвертістю, якої вона стільки чекала, ще від його першої виставки, після якої він замкнувся у собі і викинув ключ від дверей, що відчиняли його душу, хоч і не думала, що ця відвертість буде такою шокуючою. Раз він на неї зважився, значить, шукав у неї не тільки співчуття, а й допомоги, отже, вона йому була потрібна.

– Ти мені цього ніколи не розповідав, – сказала вона. – І ніколи не шукав у мене підтримки. Чесно кажучи, я вже і зневірилася її чекати. Останнім часом нас єднало лише ліжко, але цього надто мало. Мова тіла не здатна замінити мову душі. Невже це було так складно, попросити мене про допомогу? Ти завжди можеш на неї розраховувати. Ти ж знаєш.

– Плакатися у твою спідницю?

– Чому відразу плакатися? Ми одне ціле, хіба ні? І несемо одне за одне відповідальність. Тому повинні рятувати одне одного від самотності і прикрих думок.

– Так. От тільки цей порятунок не завжди можливий. На жаль, чим далі, тим рідше він стає таким. – Ігор накрив Галину руку своєю, прохаючи її уваги і водночас показуючи, що все ж таки вона йому потрібна, навіть і після того, що він збирається їй сказати: – Уся річ у тому, що ти – не єдине, що мені потрібне для щастя. Пробач, але це правда. Я мушу це сказати, тому що поки я цього не скажу, ти мене не зрозумієш.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше