Частина друга. 15.

Ігор зміг зникнути у суботу 14 серпня, коли Стадник підготував для нього мансарду і перевіз туди усі потрібні йому речі. Усе це він робив самостійно. За півтора місяці, впродовж яких тривали приготування, Ігор не з’являвся біля будинку Стадника навіть близько. Наради щодо приготування мансарди та забезпечення її усім необхідним для проживання Ігоря вони проводили в галереї Стадника, де присутність Ігоря ні у кого не могла викликати підозр. Інтер’єр мансарди Стадник знімав на цифрову фотокамеру і показував його Ігорю на комп’ютері. Між ними відразу було домовлено, що Стадник виконає усі Ігореві побажання – врешті-решт мансарда залишалася його власністю і після того, як Ігор її покине, – але таких було не багато. Побоюючись, що його нескромність змусить Стадника передумати, він постарався вгамувати свої примхи.      

У суботу від самого ранку збиралося на грозу, а після обіду на вулиці стало просто-таки нестерпно. Повітря було настільки просякнуте вологою, що люди ковтали його жадібно, мов риби. Дерева, зігнувшись під вагою похмурого сіро-голубого неба, яке низько нависало над землею, наче намагаючись її роздушити, терпляче очікували своєї долі. На них не тремтів жоден листочок, не здригалася жодна гілка  – вони наче економили сили, щоби впоратися зі стрімкою навалою шквального вітру. 

Ближче під вечір із заходу на місто насунули важкі грозові хмари. Здалеку почулися розкати грому, які залунали над притихлим містом, мов канонада гармат. Коли хмари окупували усе небо, всередині них затанцювали свій зловісний танець перші блискавки. В цей момент Ігор, попрощавшись з Галею, покинув дім. Офіційна версія, яку потім Галя розповідатиме міліції – поки не почалась гроза, він вийшов купити пива, оскільки вже давно знемагав від спраги. І більше додому не повернувся.

Ігор не відразу поїхав до Стадника. У невеликій кав’ярні за кілька кварталів від свого дому  він дочекався, коли на землю впадуть перші важкі краплі дощу, а тоді вже вийшов на вулицю. Стоянка таксі була поруч, він навіть не встиг змокнути, поки дійшов туди і сів у машину. Коли машина рушила, небеса відчинили свої шлюзи, і на землю хлинули рясні потоки дощу. Під його барабанний бій Ігор подумки порвав зі своїм минулим і востаннє переконав себе у незворотності задуманого.

З таксі він вийшов за кілька кварталів від будинку Стадника. Дощ у цій стороні міста був, здається, ще сильнішим, тож він моментально змок як хлющ. Але ця злива мала свою перевагу, оскільки вулиці були абсолютно порожніми. У темряві, крізь потоки дощу, навіть з вікон навколишніх будинків ніхто не зміг би побачити самотню чоловічу постать, яка, ховаючись під густими кронами каштанів і кленів, пробиралася до помешкання Стадника.     

Освітлення на своєму подвір’ї Стадник завбачливо вимкнув. Не світилося і у кімнатах з фасадного боку будинку. Ледь пригнувшись, Ігор зайшов на подвір’я Стадника і швидко подолав останні метри до завбачливо відчинених галеристом дверей. Стадник стежив за ним із вікна, ховаючись за шторою. Коли Ігор з’явився на його подвір’ї, він прошепотів:

– Ну ось і почалася наша гра. 

Галя забила на сполох, щойно закінчилася злива. Вибравшись з дому, вона пройшлася кількома найближчими вулицями, а повернувшись у свій під’їзд, навмисно гучно закрокувала по кам’яній підлозі, скрипнула вхідними дверима, і, уголос примовляючи: «Куди він міг подітися», відчинила двері власного помешкання. Сусіди на її голос не відреагували, але вона цього і не потребувала, знаючи наперед, що міліція буде випитувати у них про нинішній вечір і про те, що вони можуть сказати про Ігоря та неї. Жодної можливості заявити про те, що вони жили недружньо, нещасливо, тож Ігор міг свідомо покинути свою дружину, Остапчуки їм ніколи не давали. Вдома Галя, виконуючи настанови Ігоря, обдзвонила усі міські лікарні, морг, нарешті повідомила в міліцію. Там, порозпитувавши про деякі деталі, сказали, що розпочнуть пошуки Ігоря, якщо він не з’явиться протягом трьох днів.

 Капітан Мокренко, який у вівторок вранці прийшов до Галі додому, відразу вподобав собі цю молоду і привабливу жінку, і був не надто наполегливим під час допиту. Капітан не відзначався особливою уявою чи аналітичними здібностями. У випадках, який трапився з Остапчуком, він йшов протореною дорогою, якої його навчили ще у школі міліції. Звичайні запитання, звичайні відповіді.

Галя при капітанові була сумна і схвильована, проте, як не старалась, заплакати не могла. Він, однак, не звернув на це особливої уваги. Хоч і перепитав про їхні стосунки і про те, чи часто вони сварилися, але розпитував про це лише тому, що мусив. Також він питав, чи в Ігоря не було великих боргів, ворогів, а, можливо, іще якихось причин, щоби зникнути. Почувши категоричну відмову, він поцікавився, чи не мав Остапчук суїцидальних настроїв, меланхолії, приступів страху або відчаю. З переконливих Галиних відповідей він зрозумів, що жодних видимих причин добровільно піти з життя Остапчук не мав. Та і втікати від дружини не мав потреби. Це схилило його до думки, що чкурнути від дружини з власної волі Остапчук не міг.

            Щоби отримати повну картину, Мокренко порозпитував про Остапчуків у сусідів та на Ігоревій фірмі. Усі, з ким він говорив, розповідали йому практично те ж саме, що й Галя. Версію, що Остапчук міг усе покинути і податися мандрувати світами чи й навіть бомжувати, вони категорично відкидали, так що капітан ще більше упевнився у тій версії, яка здалась йому найбільш правдоподібною ще при допиті Галі, – з Остапчуком трапилося якесь нещастя. Можливо, він лежить закопаний в якомусь з лісів, які обступали місто, або ж годує рибу в одному із навколишніх озер. Мотив його убивства для капітана, щоправда, залишався загадкою, але хіба для вбивства неодмінно потрібний мотив?