18.

Земельна ділянка Стадника одним боком примикала до доволі високого скелястого пагорба, який надійно ховав його будинок від сусідських очей. Пагорб був практично неприступний, покорити його вершину без альпіністського спорядження було нереально. На пагорбі майже не було рослинності. З боку саду Стадника у кількох місцях на ньому прижився мох, а в щілині впустила коріння береза. Вона була невеличка і хирлява, великому дереву тут було просто не вижити, але навіть така, вона викликала повагу до себе своєю стійкістю і впертістю. Інколи, коли Стаднику ставало тоскно на серці, вона надихала його на подальшу боротьбу.

Дім у другому кінці земельної ділянки Стадника вже рік стояв порожнім. Куди запропастився його господар, нікому із сусідів достеменно було невідомо. Ходили чутки, що він збудував собі будинок в іншому місці, а на цей ніяк не міг знайти покупця. Це, однак, викликало сумніви, оскільки з будинку, який нібито готувався до продажу, господар не вивіз жодної речі. Але перевірити інформацію не було у кого.

Відсутність сусідів по обидва боки своєї ділянки Стаднику була тільки на руку. Це гарантувало, що ніхто не стежитиме за його приватним життям, що для нього набуло особливої актуальності зараз, коли у нього поселився Ігор. Була, щоправда, ще пані Юля зі старенького будинку навпроти, найстаршого на їхній вулиці, і її треба було по-справжньому остерігатися, оскільки, як і всі жінки її віку, почасти з цікавості, а почасти через відсутність іншого заняття, вона полюбляла встромляти носа у чужі справи, непомітно стежачи за своїми сусідами. Здається, вона знала усі таємниці кожного без винятку будинку на своїй вулиці і знала їх попри те, що майже усі будинки ховалися від дороги за високими брамами і парканами, а по багатьох подвір’ях і вдень, і вночі розгулювали злющі собаки, так що туди не варто було і потикатися.

Жити на рідній вулиці пані Юля залишилась тільки через власну впертість. Ще двадцять років тому будинків тут було небагато, та і ті більше скидалися на розвалюхи. Потім цю тиху вуличку собі облюбували люди з достатком, які потроху почали викуповувати земельні ділянки і будинки у місцевих мешканців і зводити на їх місці власні вілли.

Відразу за будинком пані Юлі земельну ділянку придбав Олександр Скворцов, власник мережі міських піцерій. Затишна зелена  вуличка сподобалась йому настільки, що він викупив не одну ділянку, а цілих три, де звів розкішну двоповерхову віллу з басейном і будиночком для гостей, і розбив справжній японський сад – Скворцов був великим прихильником країни Сонця, що сходить. Сад йому формував справжній японський садівник, якого Скворцов привіз з однієї із поїздок в Японію. І обійшовся він йому у неймовірну суму, ледве чи не половину вартості усієї вілли.

Хатинка пані Юлі, вже давно муляла Скворцову очі. Не те, щоб йому бракувало землі, хоча цей чинник був також присутній, проте йому категорично не подобалося, що він сам та його гості змушені щодня бачити непривабливу маленьку конурку під шифером, в якій доживала віку старенька бабця. Скворцов не раз вмовляв пані Юлю продати йому свою хатинку і землю, пропонуючи за неї як мінімум вдвічі більше, ніж вона коштувала насправді. Оскільки  він підозрював, що старенька не наважується взяти у нього гроші, не знаючи, що їй робити з такою великою сумою, або ж боїться, що її обдурять чи пограбують, Скворцов готовий був купити їй будь-яке житло у будь-якому районі міста і передати документи на нього після того, як вона оформить договір продажу своєї земельної ділянки. Проте пані Юля вперто не погоджувалася і на це. Вона твердо постановила, що дожити свого віку мусить у рідній хаті, де помер її чоловік та єдиний син, чиє серце не витримало зловживання алкоголем.

Єдине, чого домігся від пані Юлі Скворцов – дозволу на те, щоби замінити старенький паркан, який огороджував її землю, металевою сіткою, вздовж якої з боку вулиці він наказав насадити кущів – їхню висоту йому теж довелося погоджувати з панею Юлією, і вона, треба сказати, боролася за кожен сантиметр, не бажаючи, щоби насадження заступили її оглядовий пункт. За тим, щоби кущі не випиналися вгору вище від домовленої висоти, стежив садівник Скворцова, який принаймні двічі на рік обрізав їх і формував крону. За кущі Скворцов, до речі, поніс іще одну витрату – він побілив власним коштом будинок пані Юлі, щоби надати йому естетичнішого вигляду.              

Стаднику до усіх дивацтв Скворцова було байдуже. Він, звичайно ж, бачив, як той улещує сусідку, але оскільки усе це не переходило усталених норм, вирішив не втручатися. Тим паче, що певну вигоду від такого сусідства мав і він сам. Скворцов заасфальтував усю їхню вулицю, не плекаючи надій на міську раду; від неї цього можна було чекати п’ять і більше років.

Щоправда, зробив це Скворцов скоріше з благодійницьких міркувань. Він звик жити на широку ногу: ледь чи не щодня у його маєток приїжджало по кілька дорогих автомобілів з гостями, які затримувались там далеко за північ. Звісно, йому не хотілося, щоби вони ламали свої елітні автівки по дорозі до його дому. Але передусім гості Скворцова створювали масу незручностей для навколишніх сусідів. Особливо вони дошкуляли у теплу пору року, коли гуляли у саду чи в басейні. Гучна музика і дівочий вереск розходилися з обійстя Скворцова і після одинадцятої вечора, що порушувало норми громадського порядку, встановлені владою. Полюбляли гості і запускати петарди та стріляти з ракетниць. І так тривало доти, поки хтось із сусідів не почав жалітися у міліцію. Кілька поспіль виїздів патруля до обійстя Скворцова дали йому зрозуміти, що міськими порядками нехтувати не можна.

У п’ятницю ввечері, коли, повернувшись з роботи,  Стадник вийшов з машини, щоби відчинити браму, до нього несподівано підійшла пані Юля, якої він не бачив уже дуже давно. Стадник відразу насторожився. Тепер він мав що приховувати і понад усе боявся, щоби вона не помітила цієї настороженості.