23

Цю розмову з Тимчуком Стадник детально переповів Ігорю та Галі увечері. Незважаючи на будній день, вони зібралися втрьох в Ігоревій мансарді, щоби відсвяткувати Ігорів успіх. Щоби не наражатися на ризик, Стадник з Галею приїхали нарізно. Вона трохи пізніше, коли він уже був вдома і передбачливо вимкнув ліхтарі, що освітлювали подвір’я.

            Вечерю теж влаштували в мансарді. Готові страви Стаднику привезли із ресторанчика, в який він час від часу заходив пообідати. Рис з овочами, качку, запечену з яблуками, на десерт – шоколадний торт з безе. Стадник приніс дві пляшки французького вина і коньяк. Коньяку ніхто не хотів, а от вино йшло непогано. Скоро довелося відкривати другу пляшку.

            Це був четвертий їхній спільний вечір. У три попередні вони святкували дні народження одне одного. Спочатку Ігорів – за згоди Стадника, потім Стадник запросив на свій Галю: після того, як його привітав Ігор, йому це здалося цілком природнім. Нарешті він сам запропонував відзначити у мансарді і Галині уродини. Він подумав, що самота лише зіпсує їй свято.

            Стадник фактично став для Ігоря та Галі членом сім’ї. Сидячи разом із ними, він подумав, що тепер їх єднає не тільки спільний бізнес на Ігоревих роботах, а значно більше.

Галю він знав недостатньо добре. Спілкувався з нею усього лиш кілька разів, але встиг захопитися її внутрішнім спокоєм, зосередженістю, внутрішньою гармонією. З Ігорем же розмовляв ледь не щодня. Коли він повертався додому, Ігор від утоми вже ледь не валився з ніг, але знаходив сили перекинутися кількома словами.

Стаднику з багатьох причин Ігорева втеча здавалась немислимою. Він розумів, чому Ігор пішов на це, але сам би на таке ніколи не погодився. Людське життя складне і багатогранне, Ігор же обрав для себе у ньому лише одну-єдину грань, яку щодня шліфував з впертістю і наполегливістю. Він також не міг зрозуміти тієї легкості, з якою Ігор розірвав стосунки з батьком. Той, бідака, і не здогадувався, що його син, який мав би опікати його у старості, не пропав безвісти, і не загинув, а спокійнісінько живе собі недалеко від нього, ніскільки не переймаючись його долею. Принаймні про батька при ньому Ігор не згадував ні слова.

Стадник не знав, чим була викликана ця холодність до батька – Ігор про це ніколи не розповідав, а розпитувати він не наважувався і списував усе на мистецтво. Воно егоїстичне і бездушне; митці, даруючи радість своїми творами чужим людям, часто перетворюють на пекло життя своїх рідних, вимагаючи від них сліпої покори і виконання своїх найменших забаганок. Стадник не зневажав їх за це, і не лише тому, що, роблячи на них бізнес, постійно перебував у їхньому товаристві, – він передусім намагався збагнути, що рухає тією чи іншою людиною. Якою є мотивація її вчинків, наскільки ті чи інші з них є вимушеними чи необхідними, а які робляться, щоби задовольнити своє самолюбство, примху чи з легковажності. Терпіти він не міг останніх, за перші міг простити майже усе.    

До речі, на користь Ігоря в очах Стадника було те, як тепло і ніжно він ставився до Галі. Стаднику це стало зрозуміло ще тоді, коли він уперше сказав, що той нарешті може зустрітися з дружиною. І пізніше завжди, коли заходила про неї мова, очі Ігоря запалювались іскрою любові, а в голосі звучала ніжність.

Сам Стадник не був байдужий до жінок. Вони його, звичайно ж, хвилювали, і, як і більшість чоловіків, він шукав близькості з якоюсь із них. Проте він не належав до тих людей, для яких необхідністю є знайти собі супутника життя, щоби скоротати з ним свої дні. Від цього його відлякувала необхідність взяти на себе відповідальність за чужу долю, втратити частину свободи, потреба виконання подружніх обов’язків. Спостерігаючи за тим, як мучаться його батьки, які вже давно втратили не лише любов, а й повагу одне до одного, але не мали відваги розлучитися, він постійно повторював собі, що не хоче такої долі для себе.

Стадник був переконаний, що просто не зможе жити таким життям, а виявляється, таким воно було не в усіх. Принаймні Ігор і Галя жили зовсім по-іншому, душа в душу. І через це він вже навіть починав задумуватися над тим, чи не податися їхніми слідами і не завести власну сім’ю. Те, що в мансарді жив Ігор абсолютно нічого не означало. Його статків вистачало, щоби купити квартиру, де він міг поселитися з дружиною. А там, гляди Ігор з Галею кудись виїдуть – Ігор часто повторював, що його ув’язнення не назавжди, не до кінця його земних днів.

Поки що Стадника стримувало лише одне нерозв’язане питання: чи було би в Ігоря та Галі усе так само, якби вони жили поруч весь час, а не лише у вихідні. Відверто запитати про це у когось із них він не наважувався, не хотілося, щоби вони здогадалися, чим це запитання викликане. Отож доводилося розраховувати на власну спостережливість і здогадливість.

За вечерею Стадник та Галя розповідали Ігорю про успіх виставки. І найперше про Ігореву богиню, яка викликала стільки захвату, скільки можуть викликати тільки картини справді видатних майстрів.

– Якась жінка особливо вподобала твої пейзажі, – промовила Галя. – Сказала, що, якби це було можливо, вона би увійшла у якийсь із них і залишилась би там жити.   

– Бо боїться реального життя? – запитав Ігор.

– Гадаю, що річ в іншому, – зауважив Стадник. – Це Срезневський мені сказав. У твоїх пейзажах є те, що можна назвати Божою тишею. Там наче завмер час і шалений темп нашого життя.    

            Ігор посміхнувся.

– Я над цим не думав. А як сприймали «Домівки Бога»?