31.

У середу Стадник поїхав до Києва на зустріч з Катериною Наливайко, своєю давньою приятелькою, яка працювала в туристичній галузі і мала хороші зв’язки у  Французькому посольстві. З її допомогою він сподівався відкрити візи Остапчукам. Досі Катерина йому ніколи не відмовляла, він вірив, що не відмовить і цього разу.

Ігореві довелося цілу ніч пробути самому. Таке вже траплялося не раз, але раніше він зносив це стійко.  Наскільки все-таки багато для митця означає можливість творити. Коли він малював цілісінькими днями, вимучуючи себе настільки, що під вечір практично валився з ніг, його ніскільки не турбувало те, що відбувається довкола. Є поблизу Стадник чи немає, який у нього настрій, піднімається він до нього нагору, чи воліє якомога швидше лягти спати, навіть не побажавши на добраніч – йому було абсолютно байдуже. Тепер усе стало інакше.

Світ, який буяв за стінами його мансарди і в який він нарешті мав повернутися, таки зачепив його за живе. Не раз і не два за останні дні, стоячи біля мольберта і підносячи пензлик до полотна, він раптом зупинявся і задумувався над тим, що у його житті вже було і що ще може відбутися, і наскільки змінилися люди і саме життя за час його відсутності – все ж таки мандрівки з Галею не повернули його цілком у цей світ, не зробили у ньому своїм. Коли, нарешті відігнавши від себе ці думки, Ігор змушував себе повернутися до роботи, то довго не міг згадати, що він мав намалювати. Дивився на колір фарби на кінчику пензля і зачудовано розглядав картину, щоби збагнути, який він мав зробити мазок.

Психологічна стійкість, рівновага, цілеспрямованість – те, чим він так гордився і чому так дивувалися у ньому Стадник і Галя, тепер мовби вичерпувалися. Несподівано він почав боятися лишатись на самоті. Поки не було Стадника, його розважав телевізор або радіо, але він з нетерпінням чекав вечора, коли повернеться господар, щоби поговорити з ним. Та навіть просто побути поруч. Задовго до його приходу він кидав роботу і готував вечерю, щоби її пахощі привели Стадника в його мансарду. І навіть якщо той був не голодний, а тепер, коли у нього була Ольга, так найчастіше і траплялося, просив побути його трохи поруч. Випити вина, чаю, соку; просто побути. Для Ігоря стала необхідністю людська присутність, до якої раніше він був байдужий. Саме тому ніч без Стадника цього разу здалася йому нестерпною. Він не знаходив собі місця.

Ігор відчув, що ця ніч буде саме такою, ще задовго до того, коли на землю опустилися перші сутінки. Він навіть поривався зателефонувати Галі і попросити її приїхати і перебути цю ніч поруч, але все ж таки стримався. Їй не варто було з’являтися тут у будень. Та і не хотілося показати їй свою слабкість. Цю ношу власного страху, сумнівів, переживань він повинен був донести до дня виходу звідси сам. Звалювати частину її на тендітні Галині плечі було несправедливо. Вона стільки намучилася через нього, навіщо псувати їй ці останні дні, коли вона почувається такою піднесеною і щасливою, з нетерпінням чекаючи, коли нарешті він зможе постійно бути поруч з нею.

Того вечора тугу і неспокій Ігор гасив алкоголем. Але вона не ставала меншою, і спати йому ніскільки не хотілося. Для сну він був занадто збуджений і неспокійний. Коли його мучило безсоння вдома, він часто виходив прогулятися нічним містом. Обходив кілька кварталів, кілька хвилин сидів на лавочці у сквері, інколи купував у нічному магазині пляшку пива, яку випивав удома. Воно розслабляло краще, ніж будь-яке снодійне. Через півгодини після цієї пляшки він засинав сном немовляти.

На жаль, пива в Ігоря не було. Можливо, бодай пляшка завалялась внизу, у Стадника? Ігор так і не набув звички спускатися на перший поверх будинку, де завжди його хтось міг помітити через вікна. А зараз тим більше – він не знав, чи Стадник перед від’їздом зашторив вікна. І все ж, потинявшись по мансарді і переконавшись, що самостійно заснути не зможе, Ігор, вимкнувши у мансарді світло – щоби воно, коли він відчинить двері, не освітило перший поверх, обережно попрямував униз.

Місяць був повноправним володарем цієї ночі. Як і побоювався Ігор, вікна дійсно виявились не заштореними, і місячне світло вільно блукало по кімнатах, вивчаючи їх. Втім, так було навіть краще – він міг пересуватися, не натикаючись на меблі. Притиснувшись до стіни, Ігор вирушив у бік кухні, яка знаходилася у тому кінці будинку, що виходив у сад. Тут було безпечніше, якщо, звичайно, хтось, хто стежив за будинком, не заховався серед дерев.

У кухні Ігор довго стояв під стіною і дивився у сад. Сонні дерева ліниво ворушили листям, яке заколисував лагідний вітерець, а місяць сторожко стежив за ними згори, не даючи їм відчути страх від чорноти ночі. У саду нікого не було. Принаймні жодного підозрілого поруху Ігор не помітив, тож відчинив холодильник. У дверях стояли дві пляшки пива. Він взяв обидві. Хотів пошукати фісташки або горішки, але швидко відмовився від цієї думки. Ці пошуки могли зайняти багато часу – він не міг надовго вмикати на кухні світло.

За пивом Ігор подумав, що ситуація, в яку він сам себе поставив, принизлива. Живе, переховуючись, а виїжджаючи кудись з Галею, постійно відчуває страх бути викритим. Він платив занадто великі відсотки за свій кредит. Час було оплачувати рахунки і виходити на свободу.  

Пиво подіяло на нього, як добре снодійне. Після першої пляшки почали склеплятися повіки, а другу він так і не подужав. Упав на ліжко і заснув міцним сном.

Вдень Ігореві не давав спокою світ за вікном. Вже давно він так не манив його до себе. Художник потерпав без нього, як риба без води. Відчинивши у мансарді вікно, Ігор  довго стояв і відкритим ротом хапав свіже повітря. Але цього було замало. Захотілося відчути повітря усім тілом, щоби його зігріло сонце, обвіяв вітерець, зросив дощ. За роки затворництва він стільки усього себе позбавив, стільки усього у себе по суті украв! Зараз він прагнув це надолужити, тому радів, що його повернення до справжнього життя зрушилося з мертвої точки. І був упевнений, що йому усе вдасться.