Розділ другий. Річ, яку ніхто не сподівався знайти

Ліза голосно позіхнула. Ранок цього дня був по-особливому яскравий. Сьогодні їй виповнялося тринадцять, і вона очікувала чогось ефектного. Навіть її молодший на рік братик, що мирно посопував у сусідній кімнаті, не міг усе зруйнувати.

          Дівчина потягнулася на ліжку, підставляючи обличчя сонячним промінням, що повільно сочилося крізь штори. Усміхнулася сама собі й вискочила з-під ковдри. Навпроти ліжка висіло старе, тріснуте угорі дзеркало, з якого зараз на Лізу дивилося кругляве, бліде обличчя з великими зеленими очима. Довкола обличчя кучерявилося густе чорне волосся, що спадало на худі плечі.

          Ліза усміхнулося своєму відображенню й полізла до шафки в пошуках підходящого одягу. Зрештою, нап’явши на себе голубі джинси та футболку з написом «Funny Girl», Ліза помчала в коридор, там завернула до ванни, помила обличчя, почистила зуби й розчесала волосся. Примруживши одне око, дівчина критично себе оглянула. Задоволено кивнула й черговий раз підморгнувши своєму відображенню, попрямувала до виходу, але на порозі зіштовхнулася зі своїм заспаним братом.

          — Ти чого так рано зірвалася? — промимрив він, дрімаючи находу..

          — Міг би й сам догадатися, — закотивши очі, відповіла Ліза.

          — У тебе безсоння? — висунув свою версію хлопець.

          Ліза злісно глянула на брата і пирхнула. Хлопчак відступив на крок і зобразив жест, наче миє обличчя.

          — Дуже люб’язно з твого боку зекономити воду й позичити мені трохи своєї слини, але я б хотів прийняти повноцінний душ, тож не перегороджуй мені дороги, та не став дурних запитань.

          — Ти перший спитав! — обурилася дівчина.

          — Не пам’ятаю такого, — вдав забудька хлопець.

          — Сьогодні мій день народження, — дівчина повчально підняла палець вгору. — І ти, з твоїми дурнуватими жартиками мені аж ніяк його не зіпсуєш, Анатолю.

          Тепер настала Анатолева черга пирхати.

          — Чудесно, — насмішкувато сказав хлопець. — А тепер відійди й дай мені нормально умитися.

          Ліза показала братові язика й вийшла. Її чудесний настрій аж ніяк не змінився. Насправді вони з братом були в хороших стосунках, а такі «сварки» були швидше жартівливими, аніж реальними. Звичайно, бували і справжні перепалки, але за весь час їх можна було порахувати на пальцях однієї руки. Загалом Ліза любила свого молодшого брата, хоч він інколи міг бути ще тою занозою в одному місці, але все ж Анатоль її рідня, і ніщо не могло цього змінити.

          Ліза збігла сходами донизу. Її батько читав газету неуважно, кусаючи великого бутерброда з жирним кільцем салямі. Схожа на відро чашка з чаєм стояла біля його руки. Час від часу він, не відриваючись від статі, сьорбав темну, паруючу рідину.

         Володимир Лаврентієв був бізнесменом, невелика будівельна фірма «Весь Дім» належала йому та його товаришеві Віктору Закарпатину. Разом вони тримали її на плаву, і доволі таки непогано конкурували з іншими, схожими фірмами, у цьому невеликому містечку. Володимир був твердолобим і непіддатливим. Перш ж за все він цінував дисципліну, а різні дурощі й розваги відкладалися в довгий ящик та рідко добувалися на світ білий. Тож дівчина сильно здивувалася, коли Володимир учора зайшов до Лізи в кімнату й повідомив, що вони завтра, на її день народження, підуть усі четверо в кіно. Якраз у кінотеатрах розпочали показ фільму «Дім дивних дітей», тому Ліза відразу заявила, що вони підуть саме на нього.

          Не те щоби Ліза сильно цікавилася тематикою надприродних сил, але щось було в цьому чудесного. Було б гарно вміти літати чи, наприклад, мати силу піднімати велику вагу. Проте вона прекрасно розуміла, що кіно — це кіно, а реальність інша. Таке можливе хіба що в снах.

          І інколи такі сни Лізі снилися.

          У тих снах вона бачила велике вітражне вікно, крізь яке лилося світло, схоже на веселку, і дивний ніжний жіночий голос щось співав, сумно та тремтливо. А ще, вона бачила склепіння замку, велике, з чудесною фрескою, що зображала якусь битву. Після цього з’являлися ніжні жіночі руки з дивним сріблястим перстнем, на якому сяяв білий, схожий на сніжинку діамант. По тому дівчинка прокидалась, але дивне відчуття того, що це було насправді, її не покидало. Сон мав якусь магію реальності, він більше скидався на спогад. Ліза не могла пояснити докладно, що відчувала, та й ніхто інший пояснити цього не міг, тому що дівча нікому про свій сон не розказувало.

          Ніколи і нікому.

          Їхня мати Руслана Лаврентієва поралася біля плити. На сковороді шкварчала яєчня, а сріблястий чайник пихтів паром і ось-ось мав закипіти. Руслана, на відміну від свого чоловіка, була ніжною, з м’яким характером жінкою, світло-зелені очі якої випромінювали лише покірність і вірність. Ліза любила Руслану через те, що вона розуміла її, і часто ділилася з нею своїми секретами. Це сильно прив’язало дівчину до Руслани. І тому вона могла вільно розказувати матері про свої переживання щодо хлопців, яким симпатизувала, чи ще про щось, що можуть ділити між собою лише дівчатка. І це дуже Лізі подобалося.

          До кухні приплентався Анатоль. Його волосся ще було вологе після душу. На щоці бубнявіло декілька крапель води. Хлопець сів біля сестри й накинувся на яєчню, яку йому подала мама. Ліза відкусила шматок від свого бутерброда й запила чаєм. Деяку мить на кухні панувала тиша, лунало лише тихе чавкання Анатоля, що зі швидкістю пилососа втягував у себе сніданок. Володимир відклав газету в бік і глянув на дітей поверх своїх окулярів.