Розділ третій. В’язень, що отримав свободу

         Гулким коридором підземелля поспішав чоловік.

          Його багрова мантія розвівалася від швидкої ходи. Він спустився гвинтовими сходами ще на рівень униз, і, пройшовши декілька кроків, спинився перед великими дубовими дверима темниці.

          Якусь мить він вагався. Зрештою, зібрався з думками і вставив бронзовий ключ у замкову шпарину. Серцевина гулко клацнула, двері з рипінням прочинилися. Чоловік у багровій мантії увійшов усередину. Темрява накотилася на нього, але через хвилину очі призвичаїлись і він зміг розгледіти в кутку прикуту людину. В’язень повільно підвів голову. Крізь сплутану, кошлату бороду проклюнулась іронічна посмішка. Дзвякнули кайдани, на яких були вирізьблені рунічні закляття, коли ув’язнений сідав зручніше.

          — Хо-хо-хоу, а що ж це сталося, що до мене завітав не хто небудь, а сам перший радник Верховних Магів Стоунхайму, Віктор Роу?

          — Перестань викаблучуватися Теренсе, — відповів Роу, присідаючи на невеличку лавочку. — Я прийшов із важливим питанням до тебе, у мене немає часу на твої жартики.

          — А от у мене є, — усміхнувся Теренс. — Ви мене забезпечили вільним часом на роки вперед.

          — Ми обоє прекрасно знаємо, що ти сам винен у своєму становищі.

          — Та ну, Вікторе, невже це я сам себе оглушив і запхав у цю діру, прикувавши кайданами, які блокують магію?

          — Ти пішов проти всієї Ради Магів та обох намісників Магічних Королівств, ти приховав двох дітей з, можливо, найсильнішими магічними здібностями в цілому світі.

          — Погодься, якщо про них ніхто не знатиме, а їхня сила буде закоркована до їхньої смерті, то ніхто не постраждає. І ніхто не зможе використати їх у своїх темних справах.

          — Ти про що? — Роу здивовано глянув на в’язня. — Чорний Магістр мертвий, він, як і Королі, загинув у Білих Скелях, так?

          — Ти ж сам чудово знаєш, що на місці битви було знайдені лише тіла Короля Роберта та Короля Олександра, а від Чорного магістра зостався тільки перстень. Чує моє серце, ми ще з ним зустрінемося.

          — Ти здурів, Марко мертвий! Мертвий!

          — Овва, ти Чорного Магістра назвав на ім’я? Невже після стількох років думаєш, що в ньому ще залишилася крихта людського?

          — Ні, не думаю… не залишилося. Бо він МЕРТВИЙ, Теренсе, час це визнати.

          — Твоя справа, але ти не для цього прийшов, правда? Щось сталося, і щось справді страшне.

          — Шкатулка-пастка, одна з багатьох, була викрадена. Учора її торкнулися магічні руки. Не зареєстровані Теренсе.

          Теренс розлігся на підлозі так, наче збирався розпочати пікнік.

          — Мені-то що з того, це проблема Відділу Викрадень.

          — О ні, Теренсе, тобі є до цього діло. Це була Шкатулка Семи Заклять, усі вони були накладені тобою за два роки перед трагічною битвою в Білих Скелях. Там ти полонив прибічника й послідовника Чорного Магістра. Одного з твоїх друзів з академії, Деврона  Валко, того, що величав себе Темним Чаклуном. І сигнал надійшов із центральних територій Остмаунту, з того місця, де тебе полонили. Невже це збіг, Теренсе Кю?

          В’язень різко підвівся, його очі палахкотіли гнівом і ненавистю.

          — Як ви змогли втратити настільки небезпечну річ? Де дивився ваш сторож, велет Варгар?

          — Тут інше питання, Теренсе: коли саме її викрали. Місце, де вона лежала, вкрите товстим шаром пилюки, ніяких слідів, нічого. Так, наче вона випарувалася.

          — Такого не може бути, Вікторе, ти ж знаєш, що Сховище захищене закляттями, які не дозволяють просто перенестися туди, залізти, зламати чи ще якось задіяти магію. Уся Рада Магів Стоунхайму накладала там низку особливих захисних заклять. Це не комора в хаті волоцюги, як могла шкатулка просто зникнути?

          — Це ти й зясуєш.

          — Тобто? — Теренс Кю підняв руки, брязнувши кайданами. — Якщо ти не помітив, я під арештом.

          Віктор Роу підвів правицю. Сяйнув багровим вогнем золотий перстень. Кайдани злетіли з Теренса й гепнулися об підлогу.

          — Більше ні, з тебе зняті звинувачення з огляду на певну… е-е… ситуацію.

          Теренс закотив очі і важко зітхнув.

          — Мені треба привести себе до…

          Але він не договорив, бо в темній камері раптом сяйнуло світло, а коли воно загаснуло, то Теренс уже стояв у новенькій чорній мантії з білою сорочкою та чистих джинсах. На ногах красувалися блискучі чорні чоботи. Довга борода випрямилася, волосся зібралося у хвіст. Чоловік оглянув себе і видихнув:

          — Що вам, аж так горить?

          — Зволікати не варто, — промовив Роу. — Ось, тримай.

          На простягнутій долоні лежав срібний перстень із червоним топазом. Теренс Кю взяв його й натягнув на свій палець. Камінь спалахнув багряним сяйвом і погаснув.

          — Ох, як же ж приємно знову відчути Силу Магії. Те, як вона струменить венами, наповнює тебе…