Домашній Світ

Розділ четвертий. Усе йде шкереберть

Ліза сиділа у своїй кімнаті. На колінах у неї стояла шкатулка. Дівчина підклала під неї хустину й тільки крізь тканину торкалася її поверхні.

          Вони з братом забрали шкатулку з горища, але так і не сказали батькам про неї. Проте ні мати, ні тато так і не спиталися чи не знаходили вони там коштовну скриньку. З того діти зробили висновок, що батьки ні сном, ні духом не знають про неї. Але звідки вона взялася там? Серед мотлоху та непотребу?

          Спадок від колишніх власників? Ліза обережно згорнула хустину й поклала скриньку назад під ліжко. Тепер діти ховали її там. Щось було не так із нею. Поряд скриньки діти відчували дивний потяг. Бажання відчинити її, заглянути в середину. Щось у глибині, біля серця, тривожно зойкало, і це стримувало їх. Скринька залишалася замкненою. Загорнута в хустку лежала під ліжком.

          — Як ти думаєш, що там? — запитував напевне в соте Анатоль.

          — Я не знаю, я не маю рентгенівського зору щоби просканувати її.

          — Жаль, хоча б якась із тебе користь була.

          Ліза показала братові язика й підійшла до вікна. Вулиця збігала в низ до невеликої будки, де колись продавали молоко, та інші молочні вироби, які завозили зразу з молокозаводу, що розташовувався за п’ять метрів від неї. Зараз будка була закрита. Ліза глянула на дім навпроти. Схожий на їхній дім, такий самий старий особняк. Під арковим дахом було гравіювання дати, коли його збудували – 1902 рік. На подвір’ї росли декоративні кедри. Огорожа будинку мала візерунок, який нагадував розкриту парасольку. Ліза пробігла поглядом по них і наткнулася на дивного чоловіка. Він стояв спершись плечем на край огорожі. Довга, де-не-де посивіла борода спадала аж на груди. Волосся стягнуте на потилиці у хвіст звисало на плечі. На ньому було щось схоже на мундир із двома рядами золотих ґудзиків на грудях. Чоловік уважно вглядався в їхній дім.

          — Цей дивак витріщається на наш дім, — сказала Ліза.

          — Я й сам би витріщався на великий будинок який от-от розвалиться, — ліниво сказав Анатоль вглядаючись у шкатулку.

          — Ти глянь на нього, він взагалі якийсь чудакуватий.

          Анатоль зітхнув і підвівся. Замотав шкатулку в хустину та сховав під ліжком, тоді підійшов до вікна.

          — Якийсь бомж, — констатував він. — Певне циган. Або ще щось.

          — Про що ти? Який ще бомж? На ньому нові речі, волосся, хоч і довге, але причесане та акуратне.

          — Ет, байдуже. Чо ти до нього пристала? Може людина просто перепочиває.

          — Стояче? — Ліза іронічно усміхнулася. — Логіка на рівні табурета.

          — І що тепер, підемо запитаємо?

          — Куди?

          — В гості до Йоулупуккі, — зіронізував Анатоль. — На вулицю, звісно ж. Спитаємося чого він хоче.

          — Ти здурів! А якщо це якийсь маніяк? Він замочить нас, як двох комашок.

          — То будемо просто тут стовбичити і витріщатися на нього, поки він не зрозуміє, що за ним слідкують?

          — Точно, відійди від вікна, — Ліза позадкувала в глиб кімнати. Анатоль показово закотив очі та поволі відійшов.

          — І що? Він ще там?

          — Ти бачиш на мені синє трико й завиток на лобі? — в’їдливо спитав Анатоль.

          — Не вимахуйся, коли ти відходив він ще був там?

          — Так.

          — Чого це йому треба в нас?

          — Та звідки ти взяла, що він взагалі тут ради нас?

          — Він витріщається на наш будинок.

          — За твоєю логікою ми маємо підозрювати кожного перехожого, що зиркне на нашу хату.

          — Ні, він ж не зиркнув, він явно витріщався.

          — Це не доказує того факту, що він прийшов саме до нас.

          Ліза раптом завмерла, як вкопана. Її очі зблиснули несподіваною ідеєю.

          — Ти правий! — випалила вона.

          — Справді? — з недовірою спитав Анатоль.

          — В-він тут був, колись, ду-у-уже давно, то він сховав цю шкатулку й тепер, може вийшовши з тюрми, хоче повернути її. Стоячи там він складає свій жахливий план!

          Анатоль не сказав нічого. Він просто підняв руку і двома пальцями торкнувся лоба дівчини. На якусь мить запала тишина. Двоє дітей хвильку так простояли. Ліза здивовано втупилася в руку хлопця.

          — Та ні, чоло, здається, не гаряче, — серйозно сказав Анатоль. Ліза голосно пирхнула й нервово мотнула головою.

          — Тримай при собі свої дурнуваті жартики. Як ще пояснити те, що на старому горищі, серед мотлоху й пилюки лежала золота скринька.

          — Точно не такою маячнею.

          — Він ще там?

          — Ліз, у тебе параноя — це небезпечно. Можуть перегоріти чіпи в тій штуці, яку ти називаєш головою.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше