Домашній Світ

Розділ Сьомий. Знайомство з Паршивком

Анатоль повільно відкрив очі. Було темно. Лише де-не-де пробивалося світло.

          Хлопець підвів голову. Руки й ноги були зв’язані. Поряд лежала непритомна Ліза, а дещо віддалік Кю. Анатоль зробив спробу підвестися, але в нього вийшло лише посоватися по землі. Він роззирнувся навколо. Скидалося на те, що вони у великому, куполоподібному приміщенні, щось середнє між вігвамом та юртою. У середині було сухо, землю встеляли пальмові гілки. На стінах висіли розмальовані щити і списи. Дещо правіше, на невеликих поличках, стояли глиняні мисочки різних розмірів.

          Анатоль зробив ще одну спробу звільнитися, але й вона пішла крахом. Поряд заворушився Кю. Він відкрив очі і глянув на хлопця.

          — Нарешті, можете звільнити нас Кю?

          — Ні, щось блокує магію мого перстня.

          — Тобто? Таке можливе?

          — За умови, що це робитиме інший чаклун, — прозвучав тихий голос, і крізь невелику шпаринку в середину зайшов потворний кіт. Він був весь пошарпаний, а одне вухо було майже відгризене.

          — Можна й не витріщатися так на мене, — сказав кіт тягучим голосом. — Так я кіт і я балакаю. Що тут дивного?

          — Це чарівна тварина? — спитав Анатоль у Кю.

          — Не зовсім, це не кіт, а З’ява, або як ви кажете Альтер Его.

          — Як це?

          — Будь який чаклун може створити особливий образ у якому може з’являтися де захоче, при чому, його тіло може перебувати зовсім в іншому місці.

          — Типу астрального тіла?

          — Щось таке.

          — Годі, — шикнув кіт. — Хватить мене ігнорувати. Я тут не порожнє місце!

          — Так хто ти тоді? — спитав Анатоль.

          — Це Паршивко, альтер его небезпечного чаклуна нашого світу, полоненого тут, у цій скриньці, Деврона Валко.

          При цих словах кіт став на задні лапи та зробив реверанс. Його жовті очиці зблиснули в півтемряві.

          — Точно Теренсе, на скільки я пам’ятаю, то ти тоді створив свою з’яву у вигляді лиса. Старі часи, ге? Хуліганити ми вміли.

          — Ти вмів.

          — Ой ну годі Теренсе, ми з тобою давали жару.

          — Дитячі витівки, як і в будь якій школі, але в тебе вони призвели до біди.

          — Ти перегинаєш Теренсе.

          — Це ти перегнув ставши на бік Марка!

          — Я нікуди не ставав. Він обрав мене, як і тебе з рештою, але ти зрадив нас, ти вибрав бік усіх тих слабкодухих, що не хочуть визнати нашу вищість.

          — Немає ніякої вищості. Ми маємо такі ж права на цей світ, як і люди.

          — Ой перестань Теренсе. Це так смішно.

          — Ти завжди був обмежений Девроне, — у голосі Кю чувся якийсь смуток. — Самолюбний і нахабний, навіть у нашій дружбі ти хотів бути кращим. Ти завжди любив лише себе, і ніколи не був готовий впустити у своє серце ще когось.

          Кіт насмішкувато зморщив носа й зареготав.

          — А ти, як завжди розводишся про глибоку дружбу та любов. І через це, не можеш пізнати всю велич темного боку магії. Її силу.

          Кіт знову став на задні лапи і пройшовся підлогою ближче до зв’язаного чаклуна. Жовті, схожі на два камінці янтарю, очі випромінювали презирство й ненависть. Кістлявий хвіст гнівно стукнув по підлозі.

          — Темний Магістр мав рацію, — Паршивко сів і схилив на бік голову, Анатоль тільки тепер помітив, що в лівому вусі кота зблискувала невелика золота сережка. — Ота твоя любов застилає від тебе всю касу панування, те, що пізнав він — це наука, якою Магістр хоче поділитися з усіма, і навіть та часточка, яку спізнав я вже захоплює та чарує.

          — Заманює Девроне, обманює, гнітить. Ця древня сила, віддзеркалення світлого, опустошає чаклуна, нищить його. Без любові чи доброти немає сили, Марко втратив усе людське і знавіснів у полоні сили яку, помилково, вважає непереможною. Проте вона не є такою, якою би могутньою вона не виглядала.

          Кіт іронічно видихнув, поруч нього повільно ворухнулася Ліза. Вона почала приходити до тями. Спочатку її погляд зустрівся з голубими очима Кю, тоді дівчина глянула на Анатоля, на сам кінець вона повернула голову в бік облізлого кота.

          — Це ще, що за доходяга, — повільно вимовила Ліза. — І де це ми?

          — Вельми неввічливо з вашого боку дамочко, так виражатися про поважних людей, — зашипів Паршивко.

          Очі Лізи поповзли на лоба.

          — Він що говорить, — видушила вона із себе. — Він щойно говорив, ви це бачили?

          — Так Лізко, насправді це не кіт, а втілення чаклуна, якого ми хочемо знову замкнути в скриньці, — похапцем пояснив Анатоль.

          — А чого ото втілення таке облізле? — спитала вона. Кю не втримався й пирхнув від сміху. Паршивко зашипів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше