Розділ Восьмий. Лабіринт Трьох Сміливців

Опинившись на самоті, Анатоль міцно зжав свій амулет у долоні. Від нього йшло невелике тепло. Хлопець важко зітхнув, і повільно рушив вздовж проходу.

          В повітрі чувся запах плісняви і грибка. По бетонних стінах стікала якась жовта, смердюча вода. Підлогу встеляла стара порепана бруківка крізь яку пробивалася жовта, хирлява трава. Шлях освітлювали важкі смолоскипи. Їх підтримували громіздкі скоби у формі кістлявих лап.

          Анатоль повільно йшов лабіринтом, а під його ногами шурхотіла суха трава. Від цього звуку хлопцеві здавалося наче хтось йде слідом. Через це він весь час озирався. Тому й не помітив, як в одному з проходів майнула чорна тінь.

          Раптом подув вітер, він шурхотів коридорами лабіринту із гортанним хрипінням. Анатоль здригнувся. Мороз пробіг його шкірою. Відчуття присутності посилилося. Хлопчак не стримався й побіг. Він повертав навмання, забігав у тупик, вертався і знову біг. Зрештою втома взяла своє, і хлопець важко дихаючи притулився до холодної, вогкої бетонної стіни.

          — Я заблукав, — у відчаї вирвалося в хлопця. — Тепер навіть поняття не маю де я, і куди йти тепер.

          Він підняв голову. У верху виднілася сіра стеля та краї тьмяного, порослого мохом бетону.

          — Повна лажа, — прошепотів Анатоль. — Я в добрячій халепі.

          Мить хлопець подумав, і додав.

          — А ще я балакаю сам із собою, як останній шизик.

          Поволі втома відходила, тож Анатоль знову рушив у перед. Тепер він уже не біг стрімголов. Йшов повільно, оглядав кожен вхід, робив позначки, витягав якусь розхитану бруківку і клав біля того повороту в який звертав.

          — Мені б хоч трохи тих вмінь які має Кю, він напевне вже в самому кінці, жде на нас. З такою магією ніякі страхи неважливі.

          Тільки но він це сказав, як йому раптом згадалося те, що так лякало його в дитинстві. Над його кімнатою ріс великий, розсохатий дуб, у день усе було добре, але при світлі місяці, тінь від гілок падала на стіну химерними візерунками. Дитячій уяві хитросплетіння цих узорів, видавалися кістлявими пальцями страшного, чорного чоловіка, що тягнувся ними до хлопця скрегочучи зубами та поскрипуючи кістлявими суглобами. Анатоль страшенно цього боявся, тому кутався в ковдру й так засинав, а його уява малювала кістяк у чорному савані, який схилявся над жмутом ковдри, під яким тремтіло хлоп’я, і хрипів своїм страшним подихом.

          Ця картинка так яскраво проявилася в його голові, що аж на шкірі виступили сироти.

          Відразу по тому Анатоль почув хриплий довгий вдих. Він лунав позаду метрів десять від нього. Хлопець повільно оглянувся. З темного провалля входу, вистромилася кістлява рука з довгими нігтями, вони скреготнули об бетон, коли вона потягнулася до хлопця. Слідом за нею показалася голова в чорному каптурі в середині виднілися обриси черепа обтягнутого сухою, жилавою шкірою.

          Почвара виповзла в коридор. Її довга, темна мантія волочилася по землі, від чого здавалося наче потороч пливе повітрям.

          Анатоль розвернувся й кинувся геть.

          А чорна тінь направилася слідом.

****

Ліза зіщулилася під високими сірими стінами. Їхні обриси давили на дівчину, і через це їй було важко дихати. Масивні смолоскипи перетворилися на крихітні іскринки. Тремтячою рукою вона нащупала амулет, що його почепила на шию.

          Кристал виявився гарячим від чого всім її тілом прокотилося тепло. Завдяки цьому раптовий напад паніки зник, усе навколо повернулося до норми. Дівча двічі глибоко вдихнуло і видихнуло. Серце в грудях усе ще трепетало, ніби налякане пташа, але повільно заспокоювалося.

          — Все окей дурненька, — пролепетала Ліза. — Це всього на всього лабіринт, просто йди собі, і рано чи пізно дійдеш до кінця.

          Дівчина всміхнулася до себе й повільно побрела вздовж коридору. Вона дійшла до повороту та заглянула туди ледь висунувши голову з-за кута. Нічого страшного не було, такий самий коридор із порослими мохом вогкими стінами. Ліза повільно повернула та крадькома продовжила свій рух. Смолоскипи над її головою шипіли й потріскували від чого дівчина раз по раз здригалася й оглядалась.

          — Не можна було світло протягнути? — сама себе спитала Ліза. — Вже якщо створюєш щось, то краще щоби було затишно, — бурчала вона. — Кому треба ті палаючі патички? Краще б люстри начепив!

          Ліза увійшла в черговий поворот довгого безкінечного коридору. Зі стін скрапували важкі каплі вологи. Дівчина скривилася.

          — Така сирість. Дивно, що тут не повзає всяке гадство. Брр.

          Ліза здригнулася. Вона від маленької боялася павуків, її кидало в гарячку на згадку про довгі волохаті лапки та численні булькаті очі, які витріщаються на тебе. Їй усе здавалося, ніби павук у ночі заповзе їй через ніс у голову, і там плестиме липку білу павутину, затягуючи нею мозок. Ліза відчула, як шкірою побігли пухирці сиріт.

          Дивно, що саме зараз вона про це згадала.

          Дівчина спинилася. Щось щось почула. Ніби тихе клацання.