Розділ Пятнадцятий. Те, що мають забути

Роу зірвався на рівні ноги, коли побачив Кю. Киця зникла, а жінка на кріслі заворушилася і сіла. На її лобі красувався невеликий синяк.

         — Боляче? — перепитав Кю.

         — Ет, це заживе, — махнула рукою Амелі.

         — Це було трохи необдумано,

         — Я тобі повторюю Теренсе, не було часу вирішувати, ти міг лишитися своєї голови, тож я зробила все можливе щоб запобігти цьому.

         — Дякую.

         — Та немає за що, добре, що все обійшлося.

         Кю важко видихнув, він пройшов вздовж кімнати та сів у одне з крісел в кутку.

         — Ми змогли позбутися небезпеки, — сказав він поклавши на стіл важку, оздоблену скриньку.

         — Значить тепер все добре, і ми спокійно можемо йти до Ради Магів? — спитав Кю.

         — Думаю так.

         Роу полегшено видихнув:

         — Нам вдалося побороти доволі небезпечну ситуацію.

         — Так Вікторе, все знову  стає нормальним. І я змушений повернутися до свого ув’язнення.

         — Тобто, — не зрозумів Роу. — Невже ти хочеш знову промовчати на рахунок дітей.

         — Так.

         — О боже, Кю для чого? Невже ти вважаєш, що зможеш довго їх приховувати?

         — Думаю так, тепер так. І я хочу максимально  зв’язати їх з тим світом, в якому їм доведеться жити.

         Віктор Роу уважно подивився на Кю, старий чарівник виглядав задуманим, видавалося наче його щось турбувало. Він погладжував свою бороду витріщаючись кудись в кут.

         — Тобто ти що, стер їм пам’ять?

         — Чого б це? — підняв брову Кю. — З якого дива ви так вважаєте?

         Роу пхикнув:

         — Бо ти так завжди поступаєш. Ти не даєш волю своїм почуттям, дозволяючи відбуватися лише тим речам, які підконтрольні тобі.

         Кю відмахнувся.

         — Важливим є збереження миру в нашому світі, .

         — Ти впевнений, що це допоможе?

         — Так, я так думаю.

         — І ти віриш в це? — спитала Амелі.

— Так. Це моє рішення. Хватить уже нашому світові всіх цих випробувань з чорними магами та їх особливими силами, які вони вирішують пустити в русло зла.

         Амелі вражено завмерла.

         — Тобто ти думаєш що вони підуть шляхом зла?

         — Так, — твердо відповів Кю. — Точніше, я не хочу навіть дати їм такого вибору.

         — Чому, Теренсе, ти ж сам мені говорив що їхня сила, набагато більша за Маркову.

         — В цьому якраз і справа Вікторе, Вся ця міць, легко може бути використана в різних напрямках. Найкраще ніколи більше до неї не вертати.

         — Я тебе не розумію, — сказала Амелі. — Ти щиро віриш в відродження Темного Магістра, але не хочеш звернутися до єдиної можливої зброї проти нього.

         — Так, бо любу зброю можна використати, як на добро, так і на зло, — впевнено вимовив Кю.

         — Кю, чому так?

         — Так має бути, — сумно сказав старий маг.

         — Ти не вблаганий.

         Кю заперечливо похитав головою.

         — Мені це не приносить радості, вони милі діти, щирі та добрі, і наш світ їх явно захопив, але я мав так зробити, щоб ця реальність не забрала в них все те добре, що вони мають.

         — Кю, чому ти вирішив приховати їх від Ради Магів?

         — Бо Рада навіть не хотіла задуматися над долею цих сиріт. Вони одноголосно, якщо не рахувати мене, вирішили просто відправити їх в магічний сиротинець, аж поки їм не виповниться достатньо літ, щоб вчитися в Гільдії. Їх навіть не цікавило те, що в дітей особливі здібності. Їм було наплювати на них. Вони хотіли їхню силу, а на долю дітей їм плювати. Тому я і забрав їх звідси та сховав у простих людей.

         — Ти не думав що лишаєш їх цікавого дитинства.

         Кю заперечливо помахав головою:

         — Ні, не думаю. В них є все, люблячі батьки, дім і щасливе життя. То ж хай так і буде.

         — Я все ж вважаю інакше, але нехай.

         — Амелі, ти обіцяла мені, ти пам’ятаєш?

         — Так. Я від нічого не відмовляюся.

         — Ви з Віктором маєте дати Мовчазну Клятву.

         — Так, — в один голос сказали Роу і Амелі.

         Кю підійшов до них в притул. Віктор і Амелі простягнули до нього свої руки та поклали в долоню чарівника. Кю відчував тепло їхньої шкіри та силу їхніх перстнів.

         — Сьогодні ті, що зібралися тут, перед моїм лицем, скажіть мені, чи готові мовчати?