Частина 11

Тамаз і Ольга пливли далеко від берега. Море огортало їх синіми обіймами, крізь рухливі хвилі в небі було видно блакить з пухнастими хмаринками, а в товщі води висіли, наче вигадливо розміщенні напівпрозорі ліхтарики, маленькі медузи. Дівчина задумливо торкнулась однієї з них – та, незадоволено ворухнувши щупальцями та зблиснувши ледь помітними вогниками, відпливла. Азраі усміхнулась і опустила погляд долу. Там, не дуже глибоко за мірками русалок, було видно дно, котре вкривали великі порослі водоростями валуни, просто кущі водоростей, іноді зустрічались світлі, вкриті піском «лисини». Оля спустилась глибше, до однієї такої піщаної ділянки, роздивляючись знайомий, незмінно рівномірний проте завжди неповторний, хвилястий візерунок.

Плавно приземлившись на дно, юна азраі замріяно огляділась навколо себе: синя безмежність була таємничою і наповненою життям. Оля вже більше двох місяців була русалкою проте не переставала захоплюватись підводним світом та його несхожістю на надводний. Ось, наче зграя птахів, стрімко пронісся косяк дрібної хамси, ось, неспішно помахуючи плавцями-крилами, над самим дном поплила морська лисиця. Пласке руде з плямистим малюнком тіло цього невеличкого скату мало нагадувало сухопутну лисицю, та оспорювати назву озвучену Тамазом, Оля не збиралась. Як і назву морського кота, що зараз неподалік зарившись майже повністю у ґрунт, чатував на підходящу здобич. Взагалі кількість та різноманітність жителів Чорного моря вражали. Одних «звичайних», тобто невеликих сріблястих і їстівних риб було безліч, а були ж ще такі страхітливі створіння як вудильники (от з кого монстрів для жахіть малювати!) чи смішні різноманітні морські собачки (ці ближче до берега жили), чи такий собі морський півень, (що справді мав червоного хвоста і крила, тобто плавці), чи морське шило, що нагадує таке собі поєднання риби-голки та змії. А ще ці чудернацькі севрюги, білуги, осетри, шипи, вугри, бички, баракуди, тунці, смариди (ці взагалі світяться як неонові вивіски). Та багато чого тут є… Он зранку наприклад Тамаз їй показував рідкого гостя Чорного моря – довгопера. Риба нагадувала метелика, бо ці два, чудних як опахала плавці, оторочених синьою стрічкою та вкриті світлими цяточками, справді були найсправнішими крилами на вигляд! Ото вже вигадниця природа таке змайструвати!

Оля провела поглядом ще один невеличкий косяк, що пронісся над нею. Бурі й зелені водорості легенько лоскотали хвіст і спину русалки, ледь помітне коливання води від плавців невеличких риб, що плавали навколо, нагадувало вітерець. Кілька темних рибин, з хвостами схожими на виделку, наблизились до азраі і, синхронно обпливши її з двох боків, рушили далі.

Дівчина зачерпнула трохи піску і підкинула вгору, роздивляючись як повільно осідають, м’яко виблискуючи, блакитні частинки. В Азовському морі дно було ближчим і ніколи не мало такого насиченого бірюзового кольору. Там все здавалось більш сонячним, тут – більш таємничим. Ольга вклалась на спину, зачаровано роздивляючись далеке і мінливе, від руху хвиль нагорі, небо. Скарб. Новорічне гадання таки напророчило правду. Хто б міг подумати. І скарбом є зовсім не та скриня з дорогоцінностями, а цей пісок, риби, оточуючий спокій наповнений нескінченним життям, Тамаз. Саме море та його жителі – ось справжній скарб. І цей скарб дякуючи якомусь неймовірному жарту долі вручили їй. А могли і не вручити, бо хтось же старався, аби їй нічого не дісталось, варто згадати лише зниклий медальйон мами чи зникнення батька… Щось дівчині підказувало, що така людина, якою був її справжній тато, просто не могла покинути кохану жінку. То що ж з ним сталось? Чи дізнається вона колись про це?

До слуху русалки долинув тонкий далекий звук, наче писк комара. Звук гучнішав та змусив дівчину відволіктись від думок та невдоволено скривитись. Знову катер. Занадто чутливий слух азраі – це не завжди добре. На жаль моторні човні та інший водний транспорт тепер викликали не найкращі емоції. А раніше ж вона їх любила. Обожнювала вітер, швидкість та море під рукою.

Почулись знайомі свисти дельфінів. Ці розумні істоти чомусь катери полюбляли. Супроводжували їх, грались поряд. Тамаз назвав Олю їх ріднею, бо за його словами вона така ж непробивна людинолюбка як і ці тварини. Адже які тільки досліди люди на дельфінах не проводили, в які цирки не закривали, вимагаючи з дня у день виконувати дурнуваті вправи, а ті все одно не чинять людям шкоди, рятують, грають з ними як діти.

Прислухавшись, Оля зрозуміла що цього разу то веселиться зграя афалін. Це були найбільші і найгучніші дельфіни Чорного моря, на відміну від білобочок чи невеличких азовок.

Ольга озирнулась. Тамаз плив вже далеко попереду і був ледь помітним. От же ж непробивний товстолобик! Хоч би якось дав знати, що помітив її відставання! Ні, навіть голови не повернув. Варто підніматись та доганяти, бо потім довго і нудно доведеться шукати свого друга, перевіряючи всі знайомі печери та галявини.

Тамаз не вважав за необхідне якось відзначати переміщення Олі, коли поряд не було небезпеки, тож ситуації коли дівчина на щось задивилась, відстала, а потім шукала цього хвостатого красеня, були вже звичні. Спочатку вона сердилась, ображалась, а потім змирилась. Проте все одно не могла розуміти як така поведінка поєднується з його розповіддю про кохання? Що за дивне відношення до коханої? Так, вона сама поки що не визначилась як до нього ставиться і точно знала лише, що їй подобається його увага, але ж він сказав що кохає! Тоді де пристрасні та ніжні погляди, серенади, квіти в кінці кінців? Ну то й що, що вони у морі? Вона ж точно тепер знає, що і в морі є квіти! Ех… Та обуренням Тамаза не проб’єш, а так хочеться уваги, відчуття … Чого? Та грець його зна чого. Мабуть кохання в найкращих його проявах, як у книжках. Цікаво ж! Повинна ж вона зрозуміти що то таке? Вона ж у свої сімнадцять ще навіть не цілувалась, а деякі її однокласниці вже навіть дитину народити встигли. Хоча ті, що встигли народити, на її думку таки про кохання знали не набагато більше за Олю. Про біологію та сам процес розмноження – достатньо, а от про кохання… Не факт, зовсім не факт. То радше приклад саме вдаривших по голові гормонів, з силою удару до втрати здорового глузду.