Частина 14

§§§

Гена як завжди сидів біля скелі. Сьогодні він був з книгою, конспектом і гарячим чаєм у термосі. Грів руки об чашку, притримував списані сторінки зошита, котрі норовив вирвати з рук вітер, підставляв обличчя скупому зимовому сонцю. В затишку, під прикриттям високого берега, було майже тепло. Наскільки взагалі може бути тепло взимку на узбережжі Севастополя. Можливо це й не найкращий спосіб проводити вільний час, та навчання у юнака тут і справді йшло краще. Сьогодні була неділя, тож студент прийшов до обіду, як і раніше це робив, коли припливала Оля.

Хлопець, підняв очі від занотованої лекції і задумливо подивився на море, що зараз було насиченого синього кольору. Попри здоровий глузд та логіку він сподівався помітити серед білих бурунів зблиск сріблястого, виблискуючого райдугою хвоста.

-- Вогника не знайдеться? – почув Гена незнайомий голос поряд. Студент здивовано повернувся. Поряд стояв хлопець років двадцяти п’яти в спортивній зимовій куртці, джинсах та явно дорогих зимових кросівках. І як тільки непоміченим підібрався? Хоча… вітер, шум прибою.

– Ні, не палю…

– Правильно робиш. А ось азраі світити не варто, тим паче такими речами як фотографії, – мовив незнайомець, прискіпливо оглядаючи Гену згори.

– Що? – студент здивовано подивився на візитера.

–Рекомендую тобі знищити все, що маєш про Олю, з усіх носіїв. Та й взагалі зав’язуйте зі спілкуванням, голубки.

– Ти хто такий? – щиро здивувався Гена. Мало того, що цей тип знав про Олю, фотографії, самоназву русалки, так ще й командувати тут з якогось дива вирішив.

– Я, скажімо так, друг. Намагаюсь вберегти двох йолопів, що відзначились неймовірною дурістю та невмінням бачити небезпеку. Тобі може й нічого загрожує, але ж дівчині то може вилізти боком. Ще й яким!

– Не знаю про що ти тут говориш, – Гена відмахнувся він незнайомця як від надокучливої мухи, бо той його змусив нервувати та ще й розізлив. Мало того, що Олю невідомо коли побачить, так ще й тут всілякі неочікувані розумники намалювались з порадами.

– Хлопче, я по-доброму прошу, – в голосі незнайомця проскочив метал.

– Та пішов ти…– студент й договорити не встиг, як його вже підіймали за куртку, шиплячі прямо в обличчя.

– Знищив все, що маєш на азраї, бо я тебе самого знищу!

– Ти придурок, да? – Гена спробував визволитись з міцного захвату, та то було не так просто.

– Попереджаю, якщо через тебе вона постраждає, я тебе з під землі дістану і в неї закопаю! Живцем!

– Та не постраждає вона! Ми з нею більше не побачимось! Вона відпливла! – перелякано крикнув йому в обличчя студент, відчуваючи, що цей бик його зараз просто задушить.

– О! Як цікаво. Розум нарешті прокинувся? – незнайомець миттєво поставив студента на землю і навіть легенько, відверто знущаючись, вирівняв одяг на грудях. – Чому?

– А тобі от все візьми й скажи, – вишкірився Гена.

– Скажи. Я маю розуміти де вона і що з нею.

– Та хто ти такий врешті-решт? – Гена рвонувся з послабленого захвату, заїхавши розумнику кулаком у ніс. Відповідь чекати довго не прийшлось.

Через пів години вони сиділи прикладаючи сніг до синців, що швидко набрякали і уважно роздивлялись одне одного.

– А ти не такий вже дохляк, як здаєшся, – мовив незнайомець, витираючи кров, з розбитого носу.

– А ти не такий крутий, як вважаєш, – хмикнув у відповідь Гена, розтираючи майбутню гематому на вилиці.

–Так, як виявилось, – раптом відкрито усміхнувся той розбитою губою і простягнув руку, – мене знати Андрій.

– Навіть не знаю що відповісти, – пробурмотів Гена, прискіпливо роздивляючись простягнуту руку і демонстративно замінюючи одну сніжку на іншу, не закривавлену. Фізіономія назавтра обіцяла бути яскрава.

– Ну добре. Може я трохи не з того почав.

– Схоже на те.

– Мене цікавить безпека Ольги, а пару днів тому я ледве встиг у одного домушника перехопити її фото, знайдені в тебе вдома. Ледь впарив йому дурню всіляку для передачі замовнику.

– Чорт…

– Отож бо й воно. От скажи мені яким йолопом потрібно бути, щоб так її підставляти? Ти ж знаєш людей здатних на все аби її спіймати. Ти ж працював у цього Івана і здогадуєшся на що той здатен.

– Знаю… Це було дурнею з мого боку, – похнюпився хлопець – Та я вже все зрозумів і вчасно попередив її. Вона обіцяла відплити.

– Впевнений?

– Так…

– Тоді навіщо ця вистава з навчанням на морозі?

– Конспірація…

– Я тебе прошу! Всім буде краще якщо ти сидітимеш собі дома в теплі, а її переслідувачі спокійно спатимуть, з вірою в те, що її тут немає. Ти ж тут як лакмусовий папірець! Доки сидітимеш біля моря, доти вони за тобою таскатимуться.

– Я думав краще їх привчити до думки, що я просто «двинутий» на морі.

– Вони й так в курсі що ти пришиблений, от тільки причину цього вже давно вирахували.

– Слухай, а ти звідки про неї знаєш? – спитав нарешті Гена.

– О, це довга історія. Пішли, я тебе пивом пригощу і в теплі вже розповім. Бо тут до біса холодно, якщо ні з ким не битись. В мене он вже зуби стукати починають.

– Лади, – Гена закинув до рюкзака книгу, термос і шматок тканини, що використовував як стілець, і почимчикував з новим знайомим до старенької Таврії, що стояла на узбіччі.

В барі було накурено проте не дуже людно. Гена з Андрієм влаштувались за столиком у кутку й замовили по пляшці пива. Спочатку розмова не клеїлась, Та Андрій почав з розповідати як Оля врятувала йому життя та який він вдячний, і слухаючи його Гена трохи розслабився. Тільки остання сволота намагатиметься нашкодити своїй рятівниці, а цей крендель на сволоту не схожий був. На самовпевненого йолопа – так, а от на невдячну сволоту – ні.