12

  Для Дениса Короленка поїздка до Італії стала першою подорожжю за кордон. Чоловік чудово розумів, що якби не Лідія, опинитися там він міг би лише у якості заробітчанина, а не туриста. Потрібно було віддати належне, жінка дуже багато для нього зробила: допомогла знайти гарного лікаря для мами, відкрила власну невеличку справу і навіть ось квиток придбала на свої власні, чесно зароблені грошенята. Навіть шкода її трохи. Звісно, вона не заслуговує на все те, що очікує на неї попереду. Але він уже прийняв правила гри, вийти з якої не можна…

***

  Лідія увійшла до кабінету Віталія Олексійовича Берегового, одного з найкращих хірургів клініки «TerNova». Він був колегою та старим добрим товаришем її батька. Їй ледь вдалося вмовити Берегового працювати у себе. Частково, хірург погодився на це з поваги до Ігора Андрійовича.

— Доброго дня, Віталіє Олексійовичу!

— Вітаю Вас, Лідіє Ігорівно! Ви з якогось питання?  Бо у мене зараз має бути консультація з клієнтом. —  Чоловік подивився на наручний годинник.

— Сьогодні Вашою клієнткою буду я. А можливо, в подальшому, і пацієнткою. — Посміхнулася жінка. — Так що ми можемо не поспішати.

Береговий виглядав спантеличено:

— Пробачте, не зовсім зрозумів, Лідіє Ігорівно, Вас цікавлять пластичні послуги?

— А що тут дивного? Зрештою, скільки можна бути чоботарем без чобіт? У мене власна пластична клініка, а я навіть губи собі не збільшила.

— Але навіщо це Вам? — Щиро здивувався хірург.

Віталій Береговий був не в тому статусі аби ставити його на місце, нагадуючи, хто замовляє музику. Лідія не могла гаркнути на нього, мовляв це взагалі не його справа і великий бос тут вона, а не він. Тому, трохи ніяковіючи, пояснила:

— Справа в тому, що мені хочеться змін. Я потребую їх настільки сильно, що Ви собі цього навіть не уявляєте.

Як лікар, він добре знав, що з жінками час від часу трапляються різні гормональні сплески від чого їх настрій може змінюватися, а поведінка виглядати алогічною. Але він ще жодного разу не бачив, щоб до цього була схильна його начальниця.

— При всій моїй повазі, якщо дозволите… Лідіє Ігорівно, перевірте краще щитовидну залозу.

Вона розсміялася, стомлено відкинула назад голову і провела рукою по волоссю:

— Ви справді думаєте, що я не зробила цього раніше?

— Пробачте.

— Мої гормони в нормі, як і здоров’я загалом. Просто я незадоволена собою як жінка.

Він подумав, що якщо жінка не задоволена собою, значить їй потрібно змінити чоловіка. Але вголос, звичайно, нічого не сказав.

— Ви – один з найкращих пластичних хірургів не лише у Дніпрі, але й в усій Україні. Я просто звертаюся до Вас за поміччю. Я прошу аби Ви допомогли мені почуватися більш жіночною та привабливою.

— Але ж Ви розумієте, що в моїх силах тільки зробити Вас такою, а не змусити почуватися? Це зовсім різні речі. Можна пройти через десятки пластичних операцій, докорінно змінити вигляд, але зовсім не почуватися привабливою.

Жінка все чудово розуміла. Особливо те, що їй не має більше сили проживати життя по-старому.

— Так, саме тому і звертаюся до Вас. Адже не хочу, щоб хтось інший зіпсував мою зовнішність.

В його очах одразу спалахнув вогник:

_ Тобто Ви розумієте, що псувати є що? Знаєте, хоча б не говорите, що гірше вже не буде. І це неймовірно тішить!

Вона посміхнулася у відповідь, ледь стримуючи сміх. Настрій починав потроху покращуватися.

— А давайте ми краще з Вами зробимо ось що. — Запропонував чоловік і повернувся аби увімкнути електричний чайник. — Поп’ємо чаю.

— Залюбки. — Погодилася вона.

Віталій Олексійович дістав з шухлядки зефір та вафлі, залив кип’ятком суміш зеленого та чорного чаю і промовив:

— Прошу до нашого скромного столу!

— Дякую! — Відповіла Лідія, беручи до рук свіжий білосніжний зефір.

Під час чаювання вони багато спілкувалися. Лікар постійно згадував роки робити з її батьком і саму Ліду, яку бачив декілька разів ще зовсім маленькою. Від всіх цих розмов було тепло та приємно на душі, так, що жінка навіть забула навіщо взагалі сюди зайшла.

Раптом Береговий схопився і поглянув на годинник:

— Через п’ять хвилин у мене наступна консультація.

У очах Лідії промайнув неприкритий розпач:

— Як шкода… Ви – чудовий співрозмовник, Віталію Олексійовичу.

— Будь ласка, звертайтеся до мене просто Віталій. — Посміхнувся чоловік.

Він був на вісімнадцять років старшим від неї.  До того ж другом його батька. Першокласним професіоналом. Чи могла вона дозволити собі говорити з ним, ніби з другом чи однолітком?

— Ой, ні-ні, мені так незручно.

— Незручно спати на стелі. — Хірург знову не шкодував посмішок. — Самі знаєте, що тоді трапляється.

— Тоді називайте мене також Лідією.