Місце остаточної реєстрації громадян

10

                                                                       10.

Борис мав добру нагоду чути все, що казали оточуючі його люди. Спершу Кропива обурився ствердженню чергового лікаря зі швидкої допомоги про його смерть, бо як він може стати мерцем, якщо все пречудово чує та розуміє? Хоча, хто його знає, що людина повинна відчувати  після смерті. Може  він й справді помер? А якщо ні? Коли йому зроблять розтин, то він тоді точно більше ніколи не встане. З розрізаним животом та відкритою грудною клітиною важко довести оточуючим що ти не мертвий.

         «Люди, схаменіться, я ще живий», лунав у його голові крик відчаю. «Не треба мене у морг, мені на роботу потрібно».

         З купи опалого листя, на білий світ, вибрався маленький павук й забрався на обличчя Бориса. Він пройшовся по губах, носу і чолу небіжчика, ледве торкаючись лапами поверхні ще теплого тіла аж поки не заплутався у білявому волосі на його голові. Кропива  відчував шкірою як йому свербить у тому місці де повзе дивне створіння і лишає по собі липку нитку.

         Цікаво, чи здогадується павук про моє існування, несподівано подумав Борис, уявляючи себе на місці комахи. Йому до нестями захотілось підняти руку й почухати те місце де був прокладений шлях членистоногим, але він не міг цього зробити при всьому бажанні. Свербіло так, що аж на очі навернулись сльози.

         Борис зібрав всю свою волю в кулак. Намагаючись сам визначити свій стан, він прислухався до  паралізованого організму й з жахом зрозумів, що не дихає. А ще гіршим відкриттям було те, що йому й не кортіло дихати. Отже ескулап правий! Він мертвий! «Боже праведний! А де ж світлий тунель, про який зазвичай розповідають люди переживши клінічну смерть? Навколо сама пітьма, така густа і тягуча, що хоч сокиру вішай.

         Але, що це! Тук-тук. В грудях у Кропиви один раз стукнуло серце й знову завмерло. Таки він живий, хай йому грець! Серце у мерців точно не б’ється. Борис зрадів новому відкриттю. Залишилось тільки дочекатись повернення втрачених функцій організму. Але скільки чекати, годину або дві. В нього обмаль часу. Кожна хвилина наближає його до могили. Він має шанс лишитись живим, тільки в одному випадку, якщо прийде до тями раніше ніж скальпель патологоанатома торкнеться його тіла.

         Дмитро Качур підійшов до небіжчика, забрав з його рук в’язку ключів і  порепану шкіряну теку з діловими паперами.

- Вантажте тіло, я поїду за вами слідом – сказав він уважно роздивляючись ключі.

         «Добре що Качур поряд», подумав Борис Іванович, коли його вкладали на ноші та вантажили у машину швидкої допомоги. «Може по дорозі мене розтрясе і я нарешті опритомнію, тоді ми, разом з ним, ще встигнемо на нараду».

         Дорогою до моргу нічого особливого не відбулось. Тіло Бориса все ще лишилось паралізованим. Він безпорадно лежав на ношах відчуваючи як холонуть його руки та ноги. Життєві сили покидали його разом з теплом тіла.

         У трупарні, що наскрізь пропахла формаліном та хлоркою, Кропиву роздягли догола й поклали на холодний металевий стіл прикривши зверху старим простирадлом, яке бачило на своєму віку не одного покійника. Ще трохи і його почнуть різати.

- Хто тут головний? – долинув до Бориса голос Качура, що саме зайшов до приміщення моргу облицьованого до самої стелі білою глазурованою плиткою яка мала створювати у відвідувача ілюзію стерильності та світла в темному підвалі.

- Ну я головний, - почувся зовсім поряд хрипкий бас. – Що вам потрібно?

- Мене цікавить чоловік якого щойно привезли до вас.  Я його помічник.

- А-а, бізнесмен! Він на цьому столі. Але боюсь, що ви йому вже нічим не допоможете, шановний помічник, - перекрутив останні слова Качура патологоанатом.  – МОРГ – якщо ви в курсі, розшифровується як місце остаточної реєстрації громадян.

         Чорний гумор був одною із складових  професії дослідника трупів і він отримував задоволення коли ставив відвідувачів у смішне та незручне положення не дивлячись на те, що місце, у якому він працював не покладаючи рук, до жартів зовсім не підходило. Хоча навіть дивно, що полосуючи мертвих людей стільки років, патологоанатом, не втратив почуття гумору. Наштовхнувшись на злий та презирливий погляд колючих очей помічника померлого, служник янгола смерті зрозумів, що з Качуром такі витівки не проходять, і миттєво виправився.

- Не переживайте, розтин проведемо у кращому вигляді у порядку черги, і завтра зранку ви зможете  забрати тіло.

- Е-е! Як би це вам сказати, шановний. А можна обійтись взагалі без розтину? – тепер почав валяти дурника Качур, схрестивши на грудях руки.