Порятунок

16

         Після першого подиху Кропива відчув, як сильно він замерз. Все його тіло перетворилось на уламок крижаної брили, з якої через п’яти льодяним струмком витікав холод. Щоб трохи зігрітись, Борис спробував напружити м’язи, але тільки ледве зміг поворухнути пальцями і шиєю. Руки та ноги його ще не слухались. Ні с того, ні з сього, у нього почав нестерпно свербіти кінчик носа, ніби його кусав розлючений мураха який мусив захищати від вторгнення чужинця свою домівку.

         Щоб почесати його, Борис спромігся підняти голову та дотягнутись носом до кришки домовини обшитої шовком. Мабуть дія отрути закінчилась і тіло Кропиви повільно поверталось до повноцінного життя, але він вже не боявся померти від задухи. Борис зрозумів достатньо, лежачи в труні, аби не робити трагедії зі своєї смерті, бо від неї ще не врятувалась жодна людина, а от змарнованого часу йому дійсно було шкода. Якби йому дали другий шанс, він би почав нове, справжнє життя.

         Поки Кропива думав як люди по дурному витрачають своє життя на порожні речі, з поверхні над ним почулись якісь звуки, схожі на глухі поштовхи, які зазвичай виникають  при зустрічі тупої лопати з землею. Повільно вони наблизились до труни, в якій лежав Борис і, з кожною хвилиною,  ставали гучнішими. У Кропиви почало закінчуватись повітря, коли кінчик металевого заступа нарешті ковзнув по верху домовини. Останні сумніви у нього зникли, що це прийшли по його душу, коли захекана людина  підняла  одну половинку кришки труни і в домовину увірвалось свіже морозне повітря, приводячи Бориса до тями, та зверху на одяг посипались грудки землі. Ще кілька хвилин над ним хтось збуджено сопів намагаючись включити погаслого ліхтаря, але руки незнайомця тремтіли від жаху і він ніяк не міг впоратись з механізмом. Борис розплющив очі. Перед ним, зігнувшись вдвоє, застиг в нерішучості силует грабіжника, як подумав Кропива, вдягненого у чорне. Борис настільки змерз, що відчув шкірою обличчя, тепло, яке випромінювало спітніле тіло злочинця через товстий прошарок одягу.

         Нарешті зважившись, незнайомець, в суцільній темряві, нахилився ще нижче до небіжчика, й тримаючись лівою рукою за відкинуту кришку домовини, праву, запхав під святковий піджак Кропиви у пошуках внутрішньої кишені. З його рота тхнуло сумішшю самогону з часником.

         Випадково незнайомець зачепив обтріпаним рукавом куртки ніс Бориса, щедро притрусивши його застарілим пилом. Від дій грабіжника Кропиві закрутило у носі. Він широко відкрив рота, набрав повні легені повітря і так гучно пчихнув, що аж земля з розкопаної могили почала сипатись назад в яму, а в його голові миттєво прояснилось ніби протягом з мозків здуло щільний туман який накопичився в них за три дні уявної смерті.

         Незнайомець тихо застогнав, якось раптово знітився,  та забився у куток розритої ним могили скрутившись калачиком.

 - Будь здоровий! – почувся зверху знайомий голос особистого водія Бориса. 

 - Чихай тихіше, а то мертвих розбудиш! – надав водій пораду грабіжнику що почав завивати у ямі.

        Залежане, після кількох днів паралічу, тіло, ще погано слухалось Бориса Івановича. Приклавши неабияке зусилля він повернувся на бік, та допомагаючи собі ліктем вибрався з труни.

- Ну що там в тебе? Знайшов? – запитав голос згори.

- Дай руку і допоможи вилізти – звернувся Кропива до свого водія спираючись плечем на стіну ями, бо ноги його ледве тримали.

        Чи то було темно, чи водій одразу  не второпав кого тягнув з могили, але коли зрозумів це, то вимовив лише два слова:

• Оба, на! – і гепнувся сідницями на купу землі позаду себе.

          Водій був кремезним, дебелим чоловіком величезного зросту, бувшим десантником, що пройшов війну, але і його загартована психіка дала збій. Образ повсталого з мертвих шефа, наче привиду, опівночі, на міському цвинтарі, ніяк не в’язався з буденною дійсністю і надовго вибив його з колії.

 - Ти на машині, Віктор? – спитав водія Борис Іванович, як ні в чому не бувало.

- Поїхали  додому! Я страшенно замерз і хочу їсти.

         Тільки зараз, перебуваючи на поверхні, Кропива відчув, як зголоднів, але ще більше йому хотілось пити. Спрага затьмарювала розум. У шлунку смоктало так, що він був ладен проковтнути навіть дохлого кота. Губи пересохли від спраги і потріскались, бо за кілька останніх днів у його роті не побувало ні крихти хліба, ні краплі води. Його всього трусило від холоду та голоду і він ледве втримався на ногах щоб не впасти назад до глибокої ями, де скавулінням подавав ознаки життя його недолугий рятівник.

         Водій ледве прийшов до тями шокований несподіваною появою воскреслого шефа. Світив повний місяць, освітлюючи хрести і гранітні плити на сусідніх могилах. Вітру майже не було. Засохла трава на стежках вкрилась білою памороззю. У цілковитій тиші, під місячним сяйвом, перед ним хитався  живий мрець з зеленим обличчям, що ледве тримав рівновагу, вдягнений в парадний костюм забруднений землею. Особистий водій  Бориса кілька раз повертав голову дивлячись то на яму, то на воскреслого шефа, то на сусідні могили, але нарешті прийшов до якогось висновку і, рішуче піднявся з землі.